У віці 92 роки помер видатний український археолог, член – кореспондент НАН України, професор Володимир Баран.
Про це пише Фіртка з посиланням на часопис "Галич".
Прощання з археологом відбудеться 7 листопада 2019 р. о 15.00 год. на Байковому кладовищі.
Додамо, 9 серпня 2017 р. відомому вченому, одному з визначних фахівців слов’яно-руської археології, члену-кореспонденту Національної Академії наук України, двічі лауреату Державної премії України в галузі науки і техніки, доктору історичних наук, професору В. Д. Барану виповнилося 90 років.
Довідково:
Володимир Данилович Баран народився в с. Дем’янів Галицького повіту Станіславського воєводства (нині Галицького р-ну Івано-Франківської обл.) в селянській родині. Після завершення навчання у школі вступив до Рогатинського педагогічного училища, яке успішно закінчив 1946 р. Цього же року вступив на історичний факультет Львівського педагогічного інституту. Навчання відбувалося у важкий, тривожний час — час визвольних змагань українців за свою незалежну державу. Можливо, тоді й зародилося бажання Володимира Даниловича працювати в царині історичної науки, зокрема в тій галузі, яка вивчає питання прабатьківщини і походження свого народу, його становлення і розвитку у віддалені від нас часи. Саме цим він активно та фахово займається й досі.
Після закінчення навчання в педагогічному інституті молодий випускник працює науковим співробітником Обласного архіву у Львові, куди дуже часто навідувалися археологи. Згодом на переконання проф. Лариси Крушельницької та Катерини Черниш він, не вагаючись, перейшов на роботу у відділ археології Інституту суспільних наук АН УРСР, де відразу ж обійняв посаду молодшого наукового співробітника. Так, від 1953 року його професійна діяльність пов'язана з археологією. На той час там працювали відомі науковці, зокрема академік І. П. Крип’якевич — директор інституту та доктор філософії в галузі археології М. Ю. Смішко — завідувач відділу. Саме вони побачили в особі Володимира Даниловича здібного дослідника, талант якого в недалекому майбутньому розкрився на повну силу.
Вже перші експедиційні дослідження визначили коло наукових інтересів Володимира Даниловича — це вивчення проблеми походження та ранньої історії слов'ян. 1950-ті роки стали переломними у вивченні ранньослов'янських пам'яток, адже з цього часу старожитності VI–VII ст. зайняли чільне місце у дослідженнях зі слов'янської археології. Пам'ятки Подністров'я склали джерельну базу кандидатської дисертації, яку В. Д. Баран захистив у 1958 р. Перша монографія вченого «Поселення перших століть нашої ери біля села Черепин» побачила світ у 1961 р. До наукового обігу був уведений унікальний матеріал, що дав змогу досліднику виділити окрему групу пам'яток римського часу, яка належала прямим предкам слов'ян Подністров'я. Протягом 1960–1964 рр. Володимир Данилович проводить археологічні дослідження в зоні Бурштинської ДРЕС. Завдяки розкопкам на поселеннях Ріпнів І, II, Ракобути, Зелений Гай, Бовшів І, II, Звинячин, Підріжжя, Макарівка, Дем'янів, Куропатники значно збільшується джерельна база для вивчення шляхів формування ранньосередньовічних слов'янських старожитностей на основі своєрідної групи черняхівських пам'яток. Під час розкопок цих пам’яток отримано унікальний матеріал, що дав змогу досліднику виділити верхньодністерський варіант черняхівської культури. Його доповідь з цього питання на першому конгресі Міжнародної унії слов’янської археології у Варшаві 1965 р. принесла вченому європейське визнання. Володимира Даниловича Барана обрали членом Постійного виконавчого комітету Міжнародної унії слов’янської археології.
Володимир Данилович уперше висунув концепцію, згідно з якою слов’яни ніколи не становили тієї єдності, яка би відобразилася в одній археологічній культурі. З найдавніших часів вони утворювали окремі, хоча й споріднені, праслов’янські та слов’янські більші чи менші етномовні спільності, які мешкали поряд із неслов’янськими етнічними групами в межиріччі Одера та Дніпра, але до раннього середньовіччя не заселяли всієї цієї території. Слов’яни — мешканці лісостепової та південної частини лісової смуги нинішньої України, увібрали всі інвазії, що відбилося в матеріальній культурі, та ніколи не були витіснені повністю з цього регіону або винищені. На думку вченого, слов’яни були і в поліетнічній спільноті, що лишила пам’ятки черняхівської культури.
З 1967 по 1969 рр. В. Д. Баран обіймає посаду доцента кафедри історії УРСР суспільних наук, що була перепідпорядкована Львівському держуніверситету імені Івана Франка. Тут він вдало поєднав наукову і викладацьку діяльність. Володимир Данилович став ініціатором створення музею Археологічного музею Університету. Саме в цей час почав вивчати слов’янські селища другої половини І тисячоліття н. е. на Середньому Дністрі (Зелений Гай). Своєрідним підсумком наукових пошуків протягом 1960-их років стала його монографія «Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю», що вийшла у світ 1972 р.
У 1969 р. на запрошення директора Інституту археології АН УРСР академіка Ф. П. Шевченка він переїхав до Києва й обійняв посаду заступника директора, а згодом і виконувача обов’язків директора цієї установи. Вдало поєднуючи організаційну та наукову роботу, вчений досягає неабияких успіхів. За досить короткий час він завершив написання докторської дисертації, в якій не лише узагальнив власні та отримані попередниками матеріали, а й застосував для цього нові теоретичні розробки. Робота, присвячена римській добі, містила аналіз складних етнокультурних процесів у тогочасному суспільстві зазначеного регіону, була успішно захищена 1973 р. Згодом, доопрацьований варіант став основою узагальненої праці «Черняхівська культура. За матеріалами Верхнього Дністра і Західного Бугу» (1981).
В Інституті археології проявилися його організаторські здібності. У 1974 р. він створив відділ археології ранніх слов’ян, який очолював донедавна. Під його керівництвом сформувалася школа археологів-славістів. Головною проблемою, над якою працює вчений і очолюваний ним відділ, є проблема формування слов’янства за матеріалами археології зі залученням історичних, лінгвістичних, антропологічних джерел. За підготовку колективної монографії «Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период» (1990), де висвітлено нові погляди на ранньослов’янську проблематику, 1991 р., учений разом із відділом отримав державну премію України в галузі науки і техніки.
Протягом 1981–1991 рр. учений працював у складі міжнародної німецько-української експедиції, що вивчала словянське городище VII-XIII ст. Старгород (Ольденбур) у Шлезвіг-Гольштайні (Німеччина). Йому присвоєно звання почесного члена-кореспондента Німецького археологічного інституту.
Водночас науковець інтенсивно продовжував польові дослідження ранньослов’янських селищ у Середньому Подністров’ї (Теремці, Рашків-І-ІІІ), унаслідок чого отримав надзвичайно цінні дані щодо поліетнічності черняхівської культури та її зв’язку із празько-корчацькими пам’ятками. Введенню в науковий обіг матеріалів із Рашкова він присвятив монографічну працю «Пражская культура Поднестровья (по материалам поселений у с. Рашков)», що вийшла у 1988 р.
У 1990-их роках Володимир Данилович продовжив працювати над проблемою етнокультурних та державотворчих процесів у І тисячолітті н. е. на території України. Він розробив нову концепцію походження українського народу, використовуючи всі доступні йому джерела. Цій темі присвячений третій том «Давні слов’яни» п’ятнадцятитомної праці «Україна крізь віки», а також дослідження «Походження українського народу» та «Історичні витоки українського народу», які виконано разом із Я. В. Бараном. Досліджувані вченим проблеми виголошені на численних республіканських, всесоюзних та міжнародних конференціях.
У 1994–2003 рр. В. Д. Баран очолював відділ етнології НДІ українознавства Міністерства освіти і науки України, від 2004 р. — провідний науковий співробітник цього Інституту.
У 1995 р. В. Д. Барана обрали членом-кореспондентом НАН України. Він є дійсним членом Виконавчого комітету і бюро Унії слов’янської археології, членом-кореспондентом Центрального німецького археологічного інституту. З 2000 р. — професор кафедри археології, античності та середньовіччя історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, а з 2001 р. — провідний науковий спів¬робітник науково-дослідного Інституту українознавства при Київському національному університеті імені Т. Г. Шевченка. Протягом трьох десятків років Володимир Данилович є членом Вченої ради та Спеціалізованої ради зі захисту докторських дисертацій при Інституті археології НАН України.
Окремий період в науковій діяльності видатного археолога був присвячений вивченню пам’яток давнього Галича.
Під керівництвом В. Д. Барана і Б. П. Томенчука в 1991 р. у Галичі почала працювати Галицька слов’яно-руська археологічна експедиція Інституту археології АН України та Івано-Франківського краєзнавчого музею, яка з 1996 р. входила до складу Комплексної постійно діючої науково-дослідницької експедиції Національного заповідника «Давній Галич». Протягом 1991–1993 рр. було проведено дослідження Галичиної Могили у Крилосі. Дослідникам пощастило знайти рештки спаленого човна, спорядження знатного воїна – великий варязький ніж-скрамасакс, наконечники списа та стріл, три сокири, тесло, сліди позолоти від щита тощо. Оскільки археологи не виявили людських решток, то зробили висновок, що це кенотаф – символічне поховання. Літописні згадки підтверджують факт використання Галичиної могили в обряді інтронізації галицьких князів. А датування знахідок Х ст. свідчить про те, що кенотаф облаштували наші прямі предки.
Результати археологічних розвідок ученого в околиці села Крилоса засвідчено старожитностями черняхівської культури.
Наступні дослідження, проведені на території Крилоського городища протягом 1994–2000 рр., дали багатий археологічний матеріал щодо історичної топографії давнього Галича Х – ХVІІІ ст. Досліджено структуру його оборонних укріплень та забудови, залишки палацових та житлово-господарських споруд.
Підсумком археологічних досліджень на території стародавнього Галича стала спільна із Б. П. Томенчуком та Ю. Фігурним монографія вченого «Княжий Галич» (2016 р).
Загалом Володимир Данилович є автором близько 400 друкованих праць, зокрема більше 20 індивідуальних і колективних монографій.
