Сьогодні в Івано-Франківську починається Porto Franko Gogol Fest (PFGF) – спільний проект місцевого фестивалю Porto Frankо і київського Гогольfest, який ітиме до 12 червня включно.
Те, що фестиваль такого масштабу і креативності проходить в такому невеликому місті – це диво чи закономірність?
Про це Cultprostir поговорив з франківцями – письменником Юрієм Андруховичем і композитором Романом Григорівим. Перший є одним з творців так званого станіславського феномену, завдяки якому про культурний Івано-Франківськ вперше заговорили в масштабі України, другий – ініціатором і креативним директором фестивалю.
Роман Григорів
Романе, у чому основна ідея, основний пафос фестивалю?
Р.Г.: У тому, що він базується на літературному міфі про «Порт Франківськ». Автор цієї поетичної ідеї – Тарас Прохасько, який уявив, що Франківськ знаходиться на березі моря. Це така мрія жителя маленького містечка про шлях до далеких берегів. І наш фестиваль вже кілька років цей франківський міф генерує і розвиває. Тому проекти під егідою PF відбувалися у Гонконгу, Нью-Йорку і Відні, а в серпні такий проект має відбутися у Копенгагені. А у Юрія Андруховича у 1992-му був роман «Рекреація», у якому десь тут, без чіткого визначення у просторі, відбувається якийсь фестиваль-карнавал. І у Іздрика є опис центру Франківська у формі глобусу. Ці літературні міфи поєдналися і лягли в основу нашого фестивалю. Наша глобальна мета – це вивід його на всеукраїнський масштаб і ребрендинг Франківська у якості культурної столиці України.
Чому цього року вирішили об’єднатися з ГF?
Р.Г.: Франківський літературний міф притягнув фестиваль, в основі якого теж лежить літературний міф. Те, що Франківськ – перше місто, куди приїхав ГF, абсолютно не випадково.
Юрію, ви стояли біля витоків першого фестивалю Porto Franko у 2010 році. Тоді ви проводили паралелі між PF і бієнале «Імпреза» - міжнародною виставкою сучасного мистецтва, яка проводилася в Івано-Франківську у 1989-1997 роки. Чи могли би ви порівняти PF 2010 року і 2016-го?
Ю.А.: Порівнювати поки що зарано, але головна моя емоція зараз така: добре, що PF повертається, і сподіваюся, що вдасться зробити так, щоб він став регулярним. Щодо PF 2010 було б перебільшенням сказати, що я був безпосередньо причетний до його організації. Я просто згадую його з великою приємністю – і як його учасник, і просто як мешканець цього міста. І коли фестиваль свого часу перервався через відсутність фінансової підтримки, було дуже шкода.
Що стосується бієнале «Імпреза», у якій я справді був одним з організаторів і писав деякі стартові маніфести у 1989-му, то вона стала радикальним зламом у житті івано-франківської міської громади. В місті тоді з’явилося повно іноземців – художників, митців... Порівнювати «Імпрезу» з PF важко, хоча б через повну відмінність зовнішньо-політичної ситуації тоді і тепер. Але що їх, мабуть, поєднує – це фактура самого міста і те, що це фестивалі хорошого класу, присвячені сучасному мистецтву.
Гогольfest – це дуже сильний і активний бренд. Чи не «проковтне» він PF?
Ю.А.: Сподіваюся, у ГF такої інтенції немає. Тут не йде мова про конкуренцію. Мені здається, це однодумці, які погодилися поєднати зусилля для того, щоб у такому перспективному місті як Івано-Франківськ відновився такий цікавий фестиваль.
Юрій Андрухович
Зараз класична музика, у тому числі в рамках PF, виходить на вулиці – у буквальному сенсі. Що це – високе мистецтво сходить вниз до людей, чи люди підіймаються до його рівня? Чи існує взагалі для вас ця проблема, це розділення на «високе» і «низьке» мистецтво?
Р.Г.: Так, вона існує, і ми працюємо з нею специфічним чином. Наприклад: бароко звучить на вокзалі. Таким чином ми, з одного боку, йдемо до людей, щоб вони послухали бароко, а з іншого – нам люди взагалі нецікаві, а цікаве мистецтво. І ця акція може відбуватися як саунд-інсталяція, інтегрована в простір міста, і при цьому ми абсолютно не зважаємо на публіку.
Ю.А.: Існують такі зашкарублі формати, пов’язані з офіційними структурами – Міністерством культури, Національною філармонією, Національною оперою тощо. Вони намагаються втримувати цю межу, тримати дистанцію від… скажімо так, від реальності. Їм вигідно перебувати в таких захищених зонах, звично отримуючи фінансування і державну опіку. Тому, безумовно, такі прориви, по-своєму провокації, приклади переміщення «високого» в середовище «низького», є дуже продуктивними, оскільки вони розхитують цю кастовість. Якщо говорити про суто естетичний вимір, скажімо так, виконавський клас, то він справді високий в академічній музиці – це просто вимога жанру. Але його можна демонструвати де завгодно – і на вокзалі, і в якійсь кафешці, у дворику. Креативним музикантам, гадаю, самим цікаво випробовувати себе у подібних несподіваних ситуаціях.
Як ви вважаєте, на які центри тяжіння у культурному сенсі орієнтується Івано-Франківськ? На Київ, чи Львів, чи більше на близький закордон, на Європу? Чи, може, як Одеса – «ми сами по себе»?
Ю.А.: Франківськ, по-моєму, на шляху до цього варіанту: «Ми створили власну художню якість і власну естетику». За кілька десятиліть він набрався певної самовпевненості – мовляв, ми крутіші за багатьох. Ну і, звичайно, існує подразник сусіднього Львова, де страшенно багато усього відбувається – це просто якась безперервна фестивальна феєрія. Тут виникає спокуса конкурувати з ним, і це не було б розумною лінією поведінки, бо Львів просто об’єктивно більше місто. Але у будь-якому разі Франківськ відкритий для всіх, а це означає, що з часом тут може викристалізуватися міжрегіональна, а можливо і інтернаціональна база для мистецьких новацій.
Р.Г.: Франківськ орієнтується на Відень! Є певні зв’язки з Києвом, Львів для нас не існує. У Львова є проблема – це місто, закомплексоване в своїй туристичності, кав’ярнях, шоколаді, там дуже важко сучасному мистецтву – воно там просто губиться. Франківськ – більш благодатний плацдарм.
Станіславський літературний феномен, тепер ось цей фестиваль. Те, що таке невелике, начебто звичайне місто, але звучить у загальноукраїнському масштабі нарівні з буквально кількома, і набагато більшими – як ви для себе пояснюєте, чому це стало можливим?
Ю.А.: Можливо, справа тільки в тому, що в містах подібного значення і розміру цим просто ще не займалися або йшли до цього з певним запізненням, порівняно з нами. Другий момент все ж таки випливає з характеру нашого міста. Про нього можна сказати, що воно приязне. Люди тут апріорі налаштовані на позитив, немає схильності до хамства, і це створює позитивне тло для будь-якої мистецької акції, артистам подобається тут працювати. Крім того, Франківськ залишається в глибині душі провінційним, ця провінційність усвідомлена, і тому тут дуже опікуються гостями, виявляють ентузіазм і вдячність вже за те, що хтось до нас приїхав.
Р.Г.: Франківськ – це мега-провінційне місто по багатьом показникам. Але, з іншого боку, це місто Прохаська, Андруховича, Іздрика – столиця української літератури. В 300-тисячному місті пишуться твори, які є її обличчям! В маленьких містах народжуються великі ідеї. У цьому плані тут відбуваються набагато важливіші речі, ніж у Львові і Києві. Але це стосується тільки літературного напрямку, а музику і візуальне мистецтво треба «підтягувати».
З літературним феноменом Франківська все зрозуміло. Але PF є, насамперед, музичним фестивалем…
Р.Г.: Він не є ані музичним, ані літературним. От ГF є мультидисциплінарним, там є розділи за видами мистецтв. Але це погано, застаріло, цього треба уникати. Ідея PF – це відмова від мультидисциплінарності. Немає суто літературних, музичних та інших акцій – ми намагаємося все об’єднувати і залучати в архітектуру.
Романе, що буде для тебе показником вдалості фестивалю?
Р.Г.: Ти про фідбек від журналістів, публіки? Найцікавіше те, що відбудеться після цього фестивалю. Ми сподіваємося, що народяться нові мистецькі проекти, можливо, взагалі не у Франківську, а в інших містах і навіть країнах.
Організація подібних фестивалів – це страшний стрес. Як ти його переживаєш?
Р.Г.: Так, страшенний стрес. Ми ось якраз на оргкомітеті обговорювали те, що у нас немає жодного арт-менеджера. В оргкомітеті у нас Максим Демський – актор театру «Дах»; Роман Григорів – композитор; Ростислав Держипільський – актор; Андрій Кошман – співак; Ілля Разумейко – композитор; Даша Кольцова – художниця і т.д. Тобто, немає арт-менеджерів, самі митці. Це типу прикольно, бо ці люди придумують цікаві мистецькі речі, але організаційно це дуже складно, бо у кожного є величезне его, яке не вміщається в еxcel-таблиці і бухгалтерські файли, які ми маємо здавати щоденно. Тарас Прохасько навіть казав, що можна додати новий напрямок у фестиваль – Курація. Тобто, те, що відбувається між кураторами, як новий вид мистецтва. Наприклад, у нас є тони листування у різноманітних месенджерах за півроку від початку організації фестивалю – ми думаємо роздрукувати це листування на 5-кілометровому рулоні паперу і розмістити у місті.
