Універсальною формулою зі старої радянської пісні «Є у революції початок — немає в революції кінця» можна коротко описати події в Україні, що вже отримали в новітній історії назву «помаранчева революція».
Старт Майдану має чітку дату — 22 листопада 2004 року, коли на наступний день після другого туру президентських виборів масово вийшли на центральну площу країни прихильники опозиційного кандидата Віктора Ющенка, які були не згодні з наміром влади присудити перемогу своєму кандидату — прем’єру Віктору Януковичу (офіційне рішення про визначення його переможцем виборів Центрвиборчком прийняв вже 24 листопада). Але успіх «помаранчевої революції» згодом був розмитий, її наслідки ввиявилися неспівмірними із покладенними на неї сподіваннями, а фігура Ющенка стала поки основним політичним розчаруванням українців 21-го століття. Втім, головний здобуток Майдану — відчуття громадянами своєї свободи та воістину революційне бажання за неї боротися — заклало основу самовідчуття народу на роки та навряд чи може кудись швидко зникнути. З цим доводиться рахуватися навіть тим українським політикам, чий світоглядний ідеал — авторитарний режим і повна відсутність демократії. Як і з народним європейським вибором — цивілізаційним надбанням «помаранчевої революції».
Коли в липні 2004-го стартувала президентська виборча кампанія, ніхто не припускав, чим вона закінчиться, але більшість аналітиків відпочатку прогнозували жорстку боротьбу між двома таборами по лінії влада-опозиція. Дійсно, з 24 кандидатів, що висунулися в президенти (майже всі вони грали технічну роль або на користь влади, або опозиції), шанси перемогти мали тільки Ющенко і Янукович, які до дня голосування йшли ніс в ніс і значно відірвалися від переслідувачів. Що, в принципі, підтвердив перший тур виборів 31 жовтня: за даними ЦВК, першим до фінішу прийшов лідер опозиції Ющенко з результатом в 39,9% голосів, на другому місці майже з таким же показником (39,26%) розмістився прем’єр Янукович, ну а «бронзовим призером» з дуже скромними 5,8% виявився ще один опозиціонер Олександр Мороз (у другому турі глава СПУ підтримав Ющенка).
На боці керівника уряду були всі провладні сили на чолі з чинним президентом Леонідом Кучмою, який тільки на початку 2004-го відмовився від ідеї власного третього терміну, хоча таку можливість йому забезпечив своїм рішенням Конституційний суд. А офіційний штаб Януковича очолив колишній його конкурент в прем’єріаді-2002 «трудовик» Сергій Тігіпко. На підтримку ж лідера «Нашої України» була створена коаліція «Сила народу», куди крім «нашоукраїнців», перш за все, увійшов БЮТ, лідер якого Юлія Тимошенко відмовилася від президентських амбіцій на користь єдиного опозиційного кандидата Ющенка. Цією сенсацією події в таборі опозиції не обмежилися — головою центрального штабу став віце-спікер Олександр Зінченко, котрий голосно порвав з СДПУ(о).
Аж до вересня передвиборні перегони протікали рівно. Втім, кандидат від влади мав значну перевагу в мас-медіа — Ющенко міг розраховувати тільки на підтримку 5-го каналу, ТРК «Ера» та інших нечисленних ЗМІ, представлених, в основному, в Інтернеті. Значний вплив на хід кампанії зробила як одноразова доплата до пенсій, встановлена з 20 вересня (надбавки виплачувалися тільки два місяці, подальшу їх виплату держбюджет не передбачав), так і «яєчний інцидент», який стався з прем’єром під час його приїзду в Івано-Франківськ 24 вересня. Але найбільшого резонансу до листопадових подій на Майдані набуло поширення інформації про умисне отруєння опозиційного кандидата, яке справило на прихильників Ющенка мобілізаційний вплив. Так, найбільш масовою за всі роки незалежності акцією (знову ж до подальших подій на Майдані), став опозиційний мітинг перед будівлею ЦВК 23 жовтня, за тиждень до першого туру. Хоча за плечима опозиції були масові демонстрації і в рамках кампанії «Україна без Кучми» в 2000-2001 рр., і протесту «Повстань, Україно!» зразка 2002-го.
Головною мотивацією для старту «помаранчевої революції» після другого туру виборів став надмірний для країни рівень фальсифікацій на користь провладного кандидата — майже кожен виборець на власні очі зіткнувся не лише з тиском адмінресурсу, але і з масовими випадками «каруселей» (багаторазових голосувань за допомогою відкріпних талонів) і «печива» (технологія вкидання вже заповнених бюлетенів). Люди виходили на Майдан не стільки за Ющенка чи проти Януковича, скільки заради відстоювання свого права на вибір. Підтвердженням масштабів фальсифікацій спочатку слугувала величезна різниця між даними ЦВК (49,5% за Януковича і 46,6% за Ющенка) і результатами Національного екзит-полу (де Ющенко мав 54% проти 43% Януковича), а потім і рішення Верховного суду про скасування результатів другого туру і призначення переголосування на 26 грудня (у третьому турі Ющенко отримав 52% голосів, випередивши Януковича майже на 8%). Особливо дратівливим фактором стала технологія розколу країни, привнесена російськими політконсультантами кандидата від влади, що стала квінтесенцією «біло-блакитних» під час Сєверодонецького з’їзду 28 листопада. Тим паче, що крім демократії і європейського вибору центральною ідеологемою «помаранчевої революції» став україноцентризм.
І останнє. Скільки б конспірологи не намагалися довести, що Майдан заздалегідь було сплановано і проплачено західними спецслужбами, його масовість (в окремі дні в центрі Києва налічувалося до 1 млн. протестантів) можна пояснити тільки стихійністю та самоорганізацією учасників. Тим більше, що в протилежному таборі, який володів усіма державними ресурсами для цього, не змогли організувати щось подібне не лише в столиці, але навіть у своїх електоральних вотчинах (наприклад, у Харкові та Дніпропетровську «помаранчеві» мітинги чисельно переважали над «біло-блакитними» акціями). Єдиним центром антимайдану став Донецьк, де вперше пролунав найвідоміший за часів «помаранчевої революції» мем про «наколоті апельсини».
Спочатку термін «революція» в розумінні радикальної зміни та якісного стрибка в розвитку використовувався в астрології та алхімії, в XVI столітті в науковий світ його ввів польський астроном Микола Коперник. Вперше в політичному значенні це слово було вжито в 1660-му році щодо відновлення монархії в Англії після антимонархістської революції, тобто означало реставрацію колишньої влади. Але вже під час Великої французької революції подібний термін сприймався як стихійна сила, якій неможливо опиратися. До речі, події у Франції в кінці XVIII століття вважаються вченими-істориками прикладом революції в класичному її трактуванні. У науці існує чотири головні школи теорії революцій — біхевіористька (поведінкова), психологічна, структурна та політична. Втім, на думку багатьох істориків, від теорії революцій потрібно взагалі відмовитися. Наприклад, один з найвідоміших сучасних українських істориків Ярослав Грицак вважає, що теза про циклічність революцій розбивається об розуміння суцільної непередбачуваності революційних подій. В якості підтвердження свого висновку Грицак любить повторювати слова американського соціолога, політолога та історика Чарльза Тіллі про те, що революція схожа на банальні затори на дорогах, а подібні явища важко передбачити.
У XX столітті сталося 194 революції, і 20 років тому вважалося, що час революцій остаточно канув у Лету. Але в XXI столітті відбулися вже 24 революції, одна з яких була в Україні в 2004-му році. На думку того ж Грицака, революції за останні десять років були саме в тих країнах, де їх не спостерігалося в період між 1968 і 1989 роками. Теперішні революційні зміни зазвичай об’єднують терміном «кольорові революції» і називають подальшим розвитком «оксамитових революцій», що відбулися в країнах соціалістичного табору в кінці минулого століття. Низку революцій XXI століття (в тому числі й українську «помаранчеву революцію») дійсно об’єднує з «оксамитовими» їх мирний характер. Однак приклад «арабської весни» 2011-го року лише частково вписується в цю концепцію. І якщо в Тунісі та Єгипті все переважно базувалося на мирних протестних акціях, то в Лівії, а зараз і в Сирії, революційні виступи переродилися в повномасштабну громадянську війну, яку «оксамитовою» вже ніяк не назвеш. Разючими можуть бути і наслідки революцій. Повсюдно в їх основі — прагнення до політичної та економічної модернізації. Але результат може виявитися протилежним: або відбудуться дійсно системні зміни, як у випадку з Грузією та частково з Сербією, або через якийсь проміжок часу, як це сталося на прикладі Киргизії, ситуація повернеться фактично в дореволюційний стан. На жаль, Україна також є підтвердженням другого правила.
Київ - 22 листопада 2004 року
Фото: АР, ПР
Текст: Олег Поліщук, Коментарі
