Загострення у стосунках між Україною та Російською Федерацією, що виникло довкола суперечок про участь нашої країни у Митному союзі з Росією, Білоруссю та Казахстаном та довкола питань про ціну на російський газ для України, було прогнозованим.
Вже на початку цього року окремі російські політики у своїх коментарях не соромилися звинувачувати нинішню українську владу у відході від тих позицій, які були бажаними з точки зору офіційного Кремля. Януковича та Партію регіонів критикували за те, що інтеграційні плани та проект зближення з Росією не були втілені в життя.
Виборча програма кандидата в президенти Януковича, а також підписані через кілька місяців після президентських виборів Харківські угоди, давали підстави кремлівським аналітикам сподіватися на те, що Україна піде на максимальне зближення з РФ.
Однак всі наступні пропозиції з боку прем'єра Володимира Путіна наштовхнулися на делікатні відмови з боку України: ні ідея об'єднання "Нафтогазу" з "Газпромом", ні пропозиції об'єднання "Енергоатому" з "Росатомом", ні бажання об'єднати авіабудівні цикли, ні навіть ідея спільного підручника з історії не знайшли підтримки з боку українського керівництва.
Звісно, про Митний союз мова вже не йшла. Янукович розумів, що дружба з Росією має чіткі межі, які визначаються національними інтересами України. А національні інтереси повинні взаємно шануватися.
Напередодні Думських виборів в Росії, а також наступних виборів президентських, які, за великим рахунком, становитимуть майже єдину політичну кампанію, подібна позиція України не може бути сприйнята російським істеблішментом.
Золоте правило В'ячеслава Костянтиновича Плеве – "Нам потрібна маленька переможна війна" - добре пам'ятають в Росії і згадують частіше за все напередодні виборчих кампаній чи PR-кампаній.
Іноді це може бути "гаряча" війна - як у випадку з Чечнею чи Грузією. Але іноді достатньо "холодної", інформаційної війни. Тим більше, що остання кампанія у Грузії змусила саму Росію переглянути і систему озброєнь, і військову доктрину, і навіть військову організацію Російської армії, яка, як виявилося, являла собою "чудище обло, огромно, озорно, стозевно и лаяй", але абсолютно неповоротке і нездатне до ведення війни в сучасних умовах.
Інша річ – пропагандистський апарат, який у Росії відточив свою майстерність до рівня віртуозності. Відомство, куратором якого виступає Владислав Сурков, працює на повну потужність.
Навівши слова колишнього міністра внутрішніх справ Росії Плеве, треба навести і слова із енциклопедії: "Цей вираз у подальшому став використовуватися у випадках, коли уряд країни, опинившись неспроможним у внутрішній політиці, намагається відволікти увагу свого народу від цього факту шляхом розв'язання саме такої "маленької переможної війни".
Відволікти увагу від багатьох економічних і соціальних проблем сучасної Росії може допомогти інформаційна війна з Україною – адже українське питання є надзвичайно дражливим для Російської Федерації.
Кілька років тому відомий російський політик та підприємець Олександр Лєбедєв говорив про Україну як про "іншу Росію", проводячи паралелі між сучасною Україною та Великим Князівством Литовським – прихистком для московських вільнодумців і джерелом нових, європейських віянь для Московської держави часів пізнього Середньовіччя.
Щоправда, постпомаранчеві стосунки призвели до того, що Україна і українці в очах значної частини російського загалу були дискредитовані.
Як показали соціологічні дослідження, проведені російським Левада-Центром, у січні 2009 року понад 60% російських респондентів заявили, що негативно ставляться до українців.
Говорити про перспективи перетворення України на орієнтир для російського виборця з цього часу було вже неможливо – навіть тоді, коли після Харківських домовленостей кількість громадян, які до українців ставляться негативно, у Росії зменшилася до 20%.
Ці цифри показують, як вдалі інформаційні кампанії можуть впливати на свідомість російського загалу у ставленні до України. Маніпулятивні технології в Російській Федерації розвиваються доволі ефективно – паралельно з розрекламованими нанотехнологіями.
У 2009 році проти України було застосовано справжню інформаційну кампанію, протистояти якій наша держава виявилася просто неспроможною. І хоча жодних виборів у Росії в цей час не було, інформаційна війна була потрібна для порятунку "Газпрому", відвернення уваги від негараздів, які спіткали у цей час компанію.
Одна з версій того, що сталося два з половиною роки тому, наступна.
Наприкінці 2008 року стало очевидно, що "Газпром" не може виконати свої зобов'язання перед партнерами, а також переконати інвесторів вкласти гроші у нові проекти будівництва газопроводів в обхід України. Термінові виплати по кредитах становили у цей час понад 50 мільярдів доларів.
За останні десять років видобуток газу збільшився в кілька разів, у той час, як нові родовища майже не освоювалися. Сподівання на туркменський газ також не виправдовувалися – туркмени активно вели переговори про продаж газу Китаю. Потрібна була відволікаюча кампанія. І жертвою стала Україна, яка, за версією росіян, крала російський газ.
Головна цільова аудиторія у цьому випадку була не серед росіян, а серед європейських обивателів, яких лякали холодною зимою по вині злодійкуватих українців. Те, що саму кампанію координувала одна відома брюссельська компанія, що спеціалізується на PR-технологіях, показово - згодом ця компанія пропонувала свої послуги і українським політикам.
Україна цю війну програла повністю – наслідком цієї інформаційної війни стали і нові газові домовленості, і зіпсутий імідж України у світі, і драконівські умови постачання газу в Україну – по надвисокій ціні, у фіксованих обсягах і без права реекспорту.
У кожній війні бувають не лише свої герої – в кожній війні є свої колабораціоністи, свої дезертири і свої мародери. Їх потім судять – за всіма правилами і законами. Але сьогодні – не про них. Кожна війна вимагає висновків і винесених уроків.
Уроки інформаційної війни 2009 року – очевидні.
По-перше, si vis pacem, para bellum. Хочеш миру – готуйся до війни.
Україні потрібно було одразу ж після 2009 року створювати ефективні структури для реагування на інформаційні кампанії ззовні. При цьому необхідно було налагоджувати стосунки з зарубіжними ЗМІ, експертними центрами, лобістськими групами, громадськими організаціями.
На жаль, наші політики були більше налаштовані на трату коштів не на створення подібної системи інформаційного захисту, а на взаємопоборювання один одного і на акцентування уваги на негативних моментах в житті України.
По-друге, очевидно, що Росія і надалі буде використовувати різноманітні методи тиску на Україну з метою створення позитивного іміджу для власних державних монополій або для державних діячів вищого рангу.
Тому Україна з точки зору російських технологів – ідеальна мішень. Або Україна грає за правилами Росії, або ж зіштовхується з черговим процесом "примусу до миру" у доволі жорсткій формі.
По-третє, внутрішні процеси в Україні будуть і надалі використовуватися російськими політиками у інформаційних кампаніях – з екстраполяцією на Захід.
Процес Юлії Тимошенко дуже вдало використовується для
а) нагнітання ситуації довкола україно-російських газових переговорів;
б) для блокування просування України вбік Зони вільної торгівлі з ЄС.
Заяви міністра закордонних справ Франції Алена Жюппе про неприпустимість розмов про асоціацію України з ЄС чи про Зону вільної торгівлі до того часу, доки ведеться суд над Тимошенко – ні що інше, як спроба чинити тиск на суд і виразна спроба зіграти в спільну політичну гру з Росією.
Зрештою, Франція не відмовляється від того, що на Східну Європу дивиться під специфічним кутом зору – традиційний французький триколор повертається на 90 градусів і перетворюється на прапор Російської Федерації.
По-четверте, газ і надалі буде викликати спокусу у російських можновладців використовувати його не лише як енергоносій, а і як важіль для зовнішньої політики щодо України.
По-п'яте, доки існує зацікавлення західних держав і західних компаній у російському газі, Україна не може розраховувати на цілковиту об'єктивність з боку тих, хто хоче виступати в ролі "сторожів демократії".
Заангажованість окремих заяв чи дій західних політиків, особливо у середовищі європейських сателітів Росії – очевидна. Саме тому на цьому напрямку потрібно розпочати найбільш активну гру на випередження, використовуючи інтереси тих груп, які зацікавлені в розвитку стосунків з Україною.
По-шосте, необхідна широка система інформування західних політиків та широкої громадськості про події в Україні, інакше вони будуть дивитися на нашу ситуацію в гіршому випадку очима пана Суркова, у кращому – очима пана Немирі.
Сьогодні позиція України, озвучена президентом: газові контракти у 2009 році підписані з порушенням попередніх газових угод, а тому можуть і повинні бути переглянуті. Янукович пропонує знизити закладену в формулі базову ціну на газ до 350 доларів за тисячу кубометрів замість нинішніх 450, прив'язати формулу розрахунку ціни на газ замість ринкових цін на нафтопродукти до цін на вугілля, скоротити купівлю газу на третину, до 27 мільярдів кубів.
Янукович апелює до ратифікованих парламентами двох країн угод, що передбачають щорічний перегляд ціни на газ – і готовий вдатися до міжнародного арбітражу.
Позиція Росії: ми нічого не збираємося переглядати, Україна повинна купувати, як і раніше, не менше 33 мільярдів кубометрів газу без права реекспорту і не залежно, чи забере цей газ. Ціна на газ має залишатися незмінною. Розрахунок формули – також має бути таким, як і раніше.
І тут же ненав'язливо пропонують Україні вступити у Митний союз – мовляв, ми можемо розглянути винятки, якщо Україна увійде до цього союзу. Або якщо погодиться на об'єднання "Нафтогазу" і "Газпрому".
Деякі аналітики говорять: "Або якщо Україна погодиться віддати свою газотранспортну систему під контроль Росії – за білоруським варіантом, 50:50".
Хоча Віктор Янукович розуміє, що жоден із цих варіантів не може розглядатися через свою неприйнятність для України.
У повітрі знову запахло… Не порохом, а запахом перегрітого комп'ютерного процесора, запахом великих грошей і запахом газетного паперу, на який скоро виллється море негативної інформації про Україну.
Ми перебуваємо на порозі нової інформаційної війни, яку не маємо права програти. Бо програш України у цій війні обернеться катастрофічними наслідками для нашої економіки і – можливо – для державності в цілому.
Путіну і Медведєву теж дуже потрібна перемога. Від цієї перемоги залежатиме доля двох виборчих кампаній у Росії і позиціонування Росії в світі напередодні другої хвилі Світової економічної кризи.
Чи не випадково інформаційні атаки проти України мають місце незадовго перед запланованим візитом Володимира Путіна у Вашингтон?
Зрештою, маленькі переможні війни Росія найчастіше програвала – особливо якщо вони носили характер технологічної підтримки інших політичних кампаній.
Зрештою, самому Плеве ініційована ним "маленька переможна війна" проти Японії вартувала життя, а для Росії обернулася поразкою і революцією. З маленькими переможними війнами жартувати не можна. Навіть якщо це – інформаційні війни.
Кость Бондаренко,
