Місяці військових дій на Сході України, дивної неоголошеної війни на нашій землі витворили нову реальність - із героями і зрадниками, з полоненими, заручниками і біженцями - людьми, які змушені з різних обставин полишати домівки, родини і тікати у невідомість зі своїх рідних міст.
За іронією долі багато біженців із Донецької та Луганської областей опиняються у "бандерівських" регіонах, які весь цей час активно використовувала як жупели для залякування мешканців сходу і півдня України російська пропаганда. Пропонуємо читачам житейські історії двох таких утікачок, яких доля закинула з рідної Донеччини до Львова та Івано-Франківська.
Дружина звільненого заручника: "Хочу додому, але мені ніхто не гарантує там безпеки"
Марина Демко втекла з рідної Макіївки місяць тому. Не повертатися з роботи додому їй звелів телефоном чоловік. Олексій повідомив, що його поранили і забрали люди в масках, везуть до шпиталю. Марина звернулася в міліцію. Єдине, що там пообіцяли - допомогти залишити місто. У розпачі та безнадії жінка довгий час перебувала в Івано-Франківську. Коли почула, що в Горлівці розстрілюють заручників, звернулася через телебачення до лідера самопроголошеної ДНР. Вона благала Безлера звільнити її чоловіка, якого утримували в заручниках. 9 червня чоловіка Марини Олексія відпустили.
Марина зізнається, тепер вона нічого не боїться і ділиться усім пережитим, аби зробити сміливішими тих, хто не наважується подолати страх і мовчки чекає на зустріч із рідними, які зникають на сході країни.
- Не знаю, може, Господь мені послав ці випробування. За цей час я багато навчилась, побачила. Насамперед людей, яких роками знала іншими, - каже вона.
- З Макіївки я виїхала відразу, як почула в міліції, що там нічим не можуть допомогти, що ці люди мене теж шукають та хочуть забрати. До вокзалу дісталася сама, бо вже не довіряла навіть правоохоронцям. Подзвонила родичам. Вони мене посадили у перший же потяг. З'ясувалось - до Дніпропетровська. Там я пробула 10 днів, далі - до Івано-Франківська.
Марина Демко. Фото: ТСН
- Дитину не страшно було залишати?
- Син у мене дорослий, 23 роки. Втім, глухонімий, і йому важко самому обходитись. Тоді у мене не було можливості узяти його з собою. Залишила на маму.
- А як забирали чоловіка?
- Прийшли люди в масках, зі зброєю. Вдома він був сам. Опирався, хотів утекти. Дістав поранення. Коли невідомі побачили, що рана кровоточить, повезли його в лікарню. Наступного дня знайомі намагалися його вивезти до Дніпропетровської області на реанімобілі. На виїзді з Макіївки реанімобіль обстріляли. На нього вже чекали. Очевидно, зі своїх хтось здав інформацію. Там зараз дуже багато зрадників.
- З чим пов'язуєте викрадення чоловіка?
- Він був довіреною особою Тягнибока на виборах. Я - членом окружної виборчої комісії. Чоловік - член партії ВО "Свобода". Але ми нікому і нічого поганого не робили. Так, у нас були власні переконання. Але ж це не злочин, за який можна переслідувати та вбивати. Багато людей на Сході думають інакше. Тоді нам говорили: навіщо ви займаєтесь виборами, їх все одно не дадуть провести. Але й підготовка до виборів - теж не злочин.
- Коли Ви довідались, що чоловік у полоні?
- Коли реанімобіль обстріляли, чоловіка повернули до лікарні. У ніч проти 10 травня він уже подзвонив і сказав: "Марино, я в гостях у "Донецької республіки", мене забрали".
Відразу ми не змогли зорієнтуватись, де він перебуває. Згодом, стало відомо, чоловік у Горлівці, у приміщенні міліції, де керівництво так званої ДНР організовувало собі штаб. Часом у чоловіка була можливість дзвонити. Казав, усе добре. Але, я розуміла, іншого просто не міг говорити. Медичну допомогу йому надавали. Робили уколи, перев'язки. Втім, у підвалі, де його тримали, не було навіть ліжка. Спав на матраці. Куля в тілі часто нагадувала про себе. Помитись дозволили лише за три тижні.
- Таке відносно поблажливе ставлення з чим пов'язуєте?
- Не знаю. Може, однопартійці вели якісь перемовини. Жодної інформації про це не маю. Учора чоловік подзвонив з чужого мобільного телефона і сказав, що його випустили. З Горлівки до Макіївки добрався за позичені гроші. Допомогла невідома жінка. Я вже переказала їй кошти. Там знайомі посадили його на потяг. Важко, у нього немає жодних документів. Усе забрали. Я так розумію, між людьми у Горлівці і Макіївці нема домовленості і координації. Забрали документи люди з Макіївки, які й викрали його. Горлівські - привезли. Жодних вимог не ставили. Нічого не говорили, просто тримали. Досі не можу зрозуміти, кому і навіщо це було потрібно. У підвалі разом з ним були й люди з самопроголошеної ДНР. Очевидно, їх так карали свої. Зараз чоловік у Києві, готується до операції.
- Знаю, вже маєте квиток до Львова?
- Так, завтра зустріну там маму і сина. Тимчасово залишу їх у Моршині. Потім - на Київ.
- Які враження у Вас від перебування в Івано-Франківську?
- Жила в готелі "Бандерштат". Навіть сторонні люди, які знають, що там живуть біженці, приносять речі, посуд, їжу. Допомагають звичайні перехожі, незнайомці з вулиці. Знайшла тут друзів.
Раніше я не розуміла української. Навіть не могла збагнути, що говорять по телевізору. Пам'ятаю, коли вперше збиралась на Західну Україну, мене застерігали про недобре там ставлення до східняків та російськомовних. Утім, коли приїхала, побачила зовсім протилежне. Тепер ще раз переконалась, тут доброзичливі люди.
- А ті друзі, які залишились у Макіївці, дзвонять, щось розповідають?
- Багато людей там перелякані цими подіями. У нас їздять танки, БТРи. Мама завше при розмові переказує, що часто бачить людей зі зброєю. Переживає. Бойових дій у Макіївці нема, але чути постріли, є поранені.
Дзвонять близькі, знайомі, кажуть, страшно. Виїжджають, хто куди може. Переважно до родичів. Їдуть і в Росію, аби лише перебути ці часи. "Гарячі" телефонні лінії - це добре, але про них дізнаються з "телефонного радіо". Отримати інформацію з телебачення - неможливо.
У нас закриваються підприємства. На ринку - небагато людей. Важко з грішми, люди нічого не купляють. Якщо і є копійка, її тримають, бо не знають, як буде далі. Найбільше лякає невідомість.
Багато людей - невдоволені, злі. Може, якісь технології застосовують. Там у нас, в кого немає супутникового телебачення, українських новин не бачать. А після перегляду російських каналів багато людей взагалі не можуть збагнути, що відбувається.
- Чи плануєте повертатись додому?
- Хочу, бо, як і кожна людина, не знаю кращого місця. Але зараз повернутись не можу. Там мені ніхто не гарантує безпеку. Зачекаю. Побачу, як буде далі. Сподіваємось на нового президента, може, він зуміє повернути цю ситуацію на краще. У людей уже немає сил триматись.
Знаєте, нам з родиною зараз нема де жити, ми не знаємо, що буде з роботою. Колись я вважала, що це - велике нещастя. Тепер розумію: щастя - це коли всі живі і здорові. Попереду, сподіваємось, нове життя. Ми готові почати все спочатку, аби тільки бути разом.
"Люди не знають, скільки на Донбасі є українського" - утікачка з Артемівська
Керівник екологічної громадської організації "Мама-86" Галина Олейникова з Артемівська вже понад місяць живе у Львові як переселенка. Активна громадська діячка, яка в рідному місті опікувалася питаннями безпеки питної води, чистоти довкілля, ліквідацією пестицидних складів, і на новому місці не сидить склавши руки. Тепер вона координує поселення приїжджих на Львівщину з буремних регіонів, дбає про їх забезпечення найнеобхіднішим.
На зустріч із кореспондентом Укрінформу Галина прийшла із п'ятирічним племінником Назарчиком, якого вона вивезла подалі від обстрілів та інших жахів.
- Ви залишили місто, коли там ще було відносно спокійно. Що спонукало до такого непростого кроку?
- Моя активна проукраїнська позиція не зосталася поза увагою ще від початку Майдану. Я почала отримувати погрози по телефону, декілька разів мені намагалися понівечити двері, ламали замки. Пізніше в місті почали складати списки, орієнтування на "неблагонадійних". До них потрапила і я. Та й колишні добрі знайомі, друзі стали ставитися вороже. Наприклад, колишній чоловік моєї найкращої подруги, який примкнув до сепаратистів, хвалився: "От отримаю мандат від ДНР, тоді я з вами усіма покінчу". Таких обіцянок на мою адресу звучало немало.
- Ви виїхали із племінником, а його батькам, іншим членам родини ніщо не загрожує?
- Моя дочка живе у Дніпропетровську, працює у знаменитому конструкторському бюро "Південне". За неї я спокійна. А мама Назарчика вже взяла квитки до Києва.
- Галю, активна проукраїнська позиція у вашому регіоні не така вже й рідкість. Проте доводиться чути й абсолютно протилежне ставлення і до української влади, і до мешканців інших регіонів, де ратують за цілісність і незалежність держави. На чому формувалася Ваша ментальність?
- На родинних устоях. Мій дід був міцним господарем, як тоді говорили - куркулем. Ліси під Слов`янськом, до речі, штучно насаджені, були його власністю і дітищем. Зараз могутні сосни гинуть від артилерійських обстрілів та пожеж. Але справа не в тому. Дід не боявся виступати навіть проти "всемогутньої" радянської влади. У роки Голодомору він писав до Сталіна та керівників СРСР, наївно "розкриваючи" їм очі на свавілля місцевих властей, що гноїли збіжжя тоді, коли вимирали цілі села. "Трійка" засудила його до смертної кари за бунтарство. Проте дідусь "випередив" вирок, добровільно приєднавшись до висланих в Архангельськ. Вже коли в Незалежній Україні відкрили архіви КДБ, ми дізнались, яка доля його очікувала. Хіба могли у такій сім`ї вирости "хомо совєтікус", на яких зараз у Донбасі тримаються сепаратизм і проросійські настрої?
- А чому Ви зупинили свій вибір на Львівщині?
- У справах захисту довкілля ми неодноразово співпрацювали із керівником депутатської комісії Верховної Ради з питань екології - львівським губернатором Іриною Сех. Вона і запропонувала приїхати. Тут не тільки ми з Назарчиком, а й інші переселенці зі Сходу та Криму постійно відчувають опіку і турботу. Зокрема, у реабілітаційному центрі для людей з особливими потребами, де нам надали житло та харчування, з нами живуть двоє журналістів із Костянтинівки - Володимир Березін та Ігор Бердихін. У лікарні та санаторії Трускавця проходять реабілітаційний курс шахтарі, які зазнали тортур у полоні терористів. Щодня до Львова прибувають десятки біженців з Луганської та Донецької областей, і всім їм знаходиться притулок та харчі. Інша річ, що деякі з них прибувають із завищеними претензіями і стереотипним сприйняттям "бандерівців", які воюють проти місцевих "рєбят" і не дозволяють Донбасу жити, як йому хочеться.
- Як Ви думаєте, в чому причини такого ставлення?
- Насамперед, в інформаційному вакуумі. У регіоні не працює жоден український канал, нищаться незалежні газети. А російська пропаганда не гребує жодними методами. До речі, інформаційна обробка триває вже не один рік і не обмежується тільки ЗМІ. У Слов`янську, наприклад, діє так звана громадська організація "Команда человечества", де зомбування людей здійснюється як у тоталітарних сектах. Думаю, така організація у наших краях не єдина.
- Чи можлива зміна настроїв населення і яким чином?
- Зміна вже відбувається. Люди бачать, що принесли із собою "захисники" і їх поплічники. Але з ними потрібно спілкуватися. Адже так склалося, що діалог вівся на рівні еліт. Як живеться людям і чого вони хочуть, нікого не цікавило. Тому дії "народної влади", яка зменшила, наприклад, побори із підприємців на ринках, сприймаються схвально. А загалом, потрібна широкомасштабна інформаційна кампанія, обміни.
- Але ж вони регулярно відбувалися від початку української Незалежності. На Львівщину, наприклад, приїжджали численні учнівські, студентські делегації.
- Це всього один відсоток від населення регіону. А більшість не полишала меж своєї області. Та й ті контакти, що встановились, тепер утрачені через інформаційну блокаду та інтенсивну обробку російських ЗМІ. Зараз потрібні відеоролики, звернення простих людей, а не тільки урядова інформація. Люди не знають, скільки на Донбасі є українського. Наприклад, пісню "Дивлюсь я на небо" написав Михайло Петренко зі Слов`янська, і вона стала своєрідним гімном цього міста. Всесвітньо відомий "Щедрик" Леонтовича народився у Краснодоні. Василь Стус працював у горлівській школі. Носій української мови та національної освітньої системи Олекса Тихий - виходець із шахтарського краю. Закоханий в Україну актор і режисер Леонід Биков родом зі Слов`янського району Та й перші підпільники ОУН-УПА тут з`явились наприкінці 1940 року. За активністю дій добре вирізнялись такі міста, як Слов`янськ, Горлівка, Краматорськ, Костянтинівка, Ясинувата, Мар`їнка, Красногорівка, Маріуполь.
- Чи шкодує Донбас за "своїм" президентом?
- По-різному. Я особисто поставила на ньому хрест як на політикові і на людині, ще коли він був губернатором. Сталося це на представницькій міжнародній екологічній конференції, до якої наша ГО підготувала буклет "Сім чудес і сім жахів Донбасу". Ми подарували його кожному члену президії. Усі сприймали із захватом. Але коли буклет розгорнув Янукович, почулась добірна нецензурщина: мовляв, про які жахи Донбасу може взагалі йти мова? Це в той час, коли в регіоні був незакритий ртутний кар`єр, що нагадував місячний пейзаж, коли довкілля отруювали викиди металургійного комбінату і звалища пестицидів.
- Як вважаєте, коли до Вашого дому повернеться мир?
- Думаю, не раніше, ніж за 2-3 роки. Адже піднялась місцева гопота, яка отримала зброю і відчула владу над іншими людьми. До речі, аудиторію перших мітингів на підтримку ДНР складали саме босяки і колишні міліціонери - люди, на яких є "гачки", а тому ними можна легко керувати.
- Два-три роки - тривалий час для людини без житла і засобів існування. Як Ви живете, наприклад, без зарплати?
- Я людина без якихось особливих забаганок. Вистачає харчування, яким нас забезпечують у Центрі. Мала, звичайно, певні заощадження. А надалі сподіваюсь отримати якусь роботу у службі соцзахисту.
- А як інші?
- Я відкрила сторінку "Львів допомагає" у Фейсбуці. Тут пропонуємо інформацію не тільки про можливості розміщення, але й працевлаштування. Зокрема, свої пропозиції надало місцеве швейне підприємство. Готові прийняти на роботу польські фірми, які працюють в області і в самій РП. Скористатись ними є чимало бажаючих. А днями зателефонували з Луганська. Їхній театр хотів би переїхати на Львівщину усією трупою і просить підшукати якесь приміщення, де б актори могли показувати вистави.
Наше інтерв`ю перервав телефонний дзвінок із Дружківки. Багатодітна сім`я їде до Мукачевого, де її прихистять у місцевому монастирі. Людей найбільше хвилює, як до них будуть ставитись западенці, "які їх не люблять".
Ірина Дружук, Нінель Кисілевська, ІВАНО-ФРАНКІВСЬК, ЛЬВІВ, Укрінформ
