На чемпіонаті світу з дзюдо, який ще триває в Челябінську, єдиним медалістом-українцем став киянин Георгій Зантарая, здобувши бронзу у ваговій категорії до 66 кг.
Для Зантарая ця медаль стала п’ятою, здобутою ним на чемпіонатах світу. Повний комплект нагород він оформив у ваговій категорії до 60 кг. А останні два роки незмінно стає бронзовим призером першостей світу. Про російську публіку та війну, яка переслідує його родину, дзюдоїст розповів Еспресо.TV.
- У 2009-му, їдучи на чемпіонат світу не титулованим спортсменом, ви відкрито заявили – їду за "золотом" і дотрималися слова. Зараз стали забобонним?
- Просто мене ніхто прямо про це більше не запитує. Якби запитали, то відповів би що, їду за медаллю. Був впевнений, адже багато тренувався. Оскільки в Україні не вистачає сильних спаринг-партнерів, їздив на закордонні збори в Білорусь, 21 день провів в горах Грузії, потім тренувався в Італії. Ці закордонні поїздки, які оплачував з власної кишені, проводив без тренера Віталія Вікторовича Дуброви. Він заздалегідь мені розписав план навантажень, контролював його виконання через спілкування в інтернеті. Все-таки не сказав би журналістам перед стартом чемпіонату світу, що їду за золотою нагородою, оскільки у категорії до 66 кг, де виступаю лише два роки, не зовсім освоївся. Через рік-два все буде нормально. А взагалі ці всі змагання – проміжні. Моя мета – Олімпійські ігри.
- Ніколи не замислювалися, чому з усіх чемпіонатів світу приїжджаєте з медалями, а з першостей континенту – через раз?
- Я не можу знайти для себе мотивацію на чемпіонатах Європи. Може, в цьому причина. Віталій Вікторович схиляється до цієї думки. А от на чемпіонатах світу почуваюся комфортно. І мотивацію, до речі, не втрачаю до цих змагань. Чим більше медалей здобуду, тим краще. До речі, лише 8 дзюдоїстів в історії дзюдо мають 5 нагород з чемпіонатів світу. Усі вони, крім мене – представники важких вагових категорій, де конкуренція слабша. Я серед легковаговиків один такий.
- Зараз практично всі українські спортсмени їздять на змагання за свій рахунок. Ви в Росію добиралися за гроші Міністерства молоді та спорту чи власні кошти?
- На чемпіонат світу і за свої гроші? Нічого собі. Я точно не знаю, хто профінансував нашу поїздку на старт, але, думаю, федерація.
- Ваш тренер говорив, що в Росії люди налаштовані вороже до України. Ви це теж відчули?
- Ну спорт є спорт, і я зі всіма російськими хлопцями добре спілкуюся. Відрази до українського прапору не побачив. Російська публіка вболівала за мене, було дуже приємно. Коли я боровся вже за третє місце, то практично всі трибуни підтримували мене. Мене це здивувало. Наступного дня після мого виступу вболівальники не давали проходу – автографи, фото.
- У Челябінську пару років тому був чемпіонат Європи. Тоді шанувальники дзюдо не вболівали за українців?
- Ой, я тоді програв, і навіть не пам’ятаю, чи підтримували нас росіяни. Було не до того. Але теж фотографувалися зі мною.
- Словом, зараз у Росії жодного негативу не набралися?
- Організація була чудовою. Єдине, що не сподобалося – що я не зміг досягнути того, щоб в Росії прозвучав український гімн. Хотів там перемогти росіянина. Проте вдалося, щоб піднявся синьо-жовтий прапор.
- На чемпіонаті світу ви поступилися лише першому номеру світового рейтингу японцю Масасі Ебінумі, причому в додатковий час і за попередженням. Довго розмірковували над тим, що зробили у цій сутичці не так?
- Я трохи зупинився, зробив дурницю. Думав, що японця покарають і почав випрошувати для нього попередження – з очима, як у кота з мультфільму "Шрек". Ну Ебінума дійсно дуже серйозний суперник і того дня був сильнішим. Значить, більше тренувався. Я засмутився, адже наступну сутичку треба було боротися з узбеком, який мене постійно переслідує і в якого я ніяк не можу виграти.
- Тобто перемогти Рішода Собірова з Узбекистану в сутичці втішного раунду було принципово?
- Та всі сутички для мене були принциповими. Я хотів це зробити – перемогти – для українського народу. Хоча б чимось допомогти, підняти настрій людям. А з Собіровим ми зустрічалися на татамі двічі: у фіналі чемпіонату світу-2010 та в командному турнірі чемпіонату світу-2013. Обидва рази я програв. Після перемоги над ним в Челябінську особливо і не радів. Попереду ще була сутичка за "бронзу". Емоції треба стримувати, не виплескувати їх завчасно.
- Вам спокійніше боротися у "бронзовому" матчі чи "золотому"?
- Звичайно, у сутичці за чемпіонський титул. Адже "срібло" вже гарантовано в кишені. Та якщо програєш у фіналі, то турнір завершуєш з неприємними відчуттями. А от у поєдинку за "бронзу", у разі перемоги, ти залишаєш змагання переможцем.
- З останніх трьох чемпіонатів світу у вас "бронзи". Не набридла ця бронзова смуга в спортивній кар’єрі?
- Аж ніяк. Проте я хочу золоту медаль. І вона буде! Все попереду! Головне – прагнути!
- Які подарунки привезли рідним з Челябінська?
- Найбільший подарунок – це моя медаль. Перед від’їздом запитував у дворічного сина Давида, що йому привезти. Він відповів: "Медалі не треба. Машинку!" Добре, що моя дружина завбачлива, купила дві іграшки, які ми йому і подарували. Давид зараз з бабусею в селі.
- Ви з ним спілкуєтеся грузинською?
- Мабуть, мої батьки все-таки більше, ніж я. Просто вони бачать його частіше. Звісно, він повинен знати грузинську мову. І він її знатиме.
- Чи розпитують вас іноземці про військову ситуацію в Україні?
- Так, і росіяни теж. Деякі з них не вірять своєму телебаченню. Та є такі, що й довіряють російським ЗМІ. Наприклад, у Челябінську один з глядачів підійшов до мене, привітав і запитав: "А що, справді у вас в Києві так бомблять?" Моїм запереченням він не повірив. Я не став переконувати і нав’язувати йому свою точку зору. Дехто з іноземців навіть пропонує переїхати до них. Так, президент німецького клубу, за який я виступаю, одразу після початку воєнних дій подзвонив мені і сказав, що я можу переїхати в Німеччину з дружиною, там тренуватися і звідти їздити на змагання. Він обіцяв допомогти вирішити всі фінансові питання, пов’язані з цим. Звісно, грузини теж пропонують свою допомогу. Якщо я кудись і переїду з України, то тільки в Грузію.
- А у ваших батьків, які 20 років тому через війну залишили Грузію і переїхали в Україну, немає відчуття де жа вю щодо військового вторгнення Росії?
- Звісно, вони шоковані. Не могли навіть уявити, що подібний сценарій може знову повторитися. Поки що ми нікуди не збираємося переїжджати. І не хотілося б. Тільки обжилися тут. Приїхали сюди голі і босі, і знову все кидати… В Абхазії ми залишили свій будинок і все майно. У будинку живе бабуся, а дідусь помер 4 роки тому.
- Ваші родичі, які живуть у Тбілісі, часто дзвонять і запитують про обстановку в Україні?
- Я щодня спілкуюся в скайпі зі своїми двоюрідними братами. У нас дуже тісні родинні стосунки. Вони переживають. За переїзд у Грузію не агітують. Якщо доведеться, то ми приїдемо до них і без запрошення. І ніхто проти не буде.
- Чи готові ви воювати за Україну, якщо ворог піде на Київ?
- Хороше запитання, навіть не думав про це. Не думаю, що вороги доберуться до Києва. Але воювати я не хочу. Не хочу вбивати інших, брати гріх на душу, бо мені жити з цим. І не хочу, щоб убили мене, бо є що втрачати – маленький син, сім’я, батьки. Не хочу, щоб моя дитина голодувала і їй не було кому допомогти. Якщо моїм близьким буде загрожувати небезпека, то, звісно, доведеться взятися за зброю. Та сподіваюся, зі мною ніколи таке не станеться.
