
Хоч і програвши аж дві світові війни та всю власну тисячоліттями та кровʼю мільйонів сформовану цивілізацію у процесі знищення “духу Шиллера” державами-переможцями, та й самодеструкції власне німців, що й досі має місце у всіх сферах життя Німеччини, та дві речі німці все ж зуміли зберегти хоч в якійсь мірі: інженерію та довколишню природу. Останньою на жаль насолодитися у повній мірі неможливо через характер країни, що любить забороняти усе й усім.
Що важливо, не грають ролі тут такі фактори, як потреба цієї заборони/обмеження для народонаселення з обʼєктивних причин чи з суто теоретичних та виняткових (а може й взагалі як одна з цеглин великого плану створення стада, що живе у своїй кімнатці без вікон/платонівській печері зі страхом вийти за межі самих себе), які цей народ, а точніше його процвітаючі деспоти гігантського ненажерливого бюрократичного режиму, обожнюють вигадувати у своїх снах, неначе з наркотичних тріпів-марень Філіпа Діка.
Але збочене мислення одних німців ніяк не вплинуло на світлі уми інших, до прикладу представників місцевої інженерної школи, що от зовсім нещодавно у світлому 2017 році, коли повітря було чистішим, трава зеленішою а небо більш синім, проклала те, що навіть в Україні, державі, у порівнянні з «старою Європою» сповненою інновацій, креативом та новими задумками, здається нереальним: збудувала підйомник від великого гірського озера Айбзеє на висоті близько тисячі метрів над рівнем моря, до вершини найвищої гори Німеччини Цуґшпітце, що лише декілька десятків метрів не доросла до уже солідного статусу “трьохтисячника”.
До того ж змогла зробити підйом швидким, безпроблемним та воїстину рекордним: найвища у світі підтримуюча вишка підйомника висотою 410 метрів (до речі, єдина на усьому багатокілометровому маршруті), найбільший набір висоти серед усіх подібних гірських підйомників та тривалість в усього сім хвилин.
І все це в часи, як люблять жартувати німці, "лівої соціал-демократки Меркель на посаді лідера правоконсервативної партії": в настільки, здавалось би, абсурдно-трагічні часи упадку, що зараз приводить до влади інший штиб маргінальної деструкції для поки що грошами багатої і завжди долею й шляхом бідної держави в центрі Європи: ультраправих.
Та гори не знають політики. Живуть вони поза категоріями лівих і правих, в тих краях, де закінчується система політичних координат, і де розквітає гірський едельвейс, де живуть часи лицарської величі Німеччини, що лише чекають свого часу, у струмках зі стікаючого з вершин хребтів снігу, у містичних туманних, але й у квітучих й казкових лісах, що краю їм нема, де навіть блуду не потрібно, бо конкуренція з боку самого аспекту єства цих гір є зависокою.
У горах не чути щогодини порушуючих спокій і розміреність, визначаючих людям їх долю на найближчий час в межах їх мізерної бульбашки, якими вони заповнюють маленьку шестерню у механізмі із назвою «суспільство», навʼязаною іще в незапамʼятні часи, церковних дзвонів.
Немає там і людських скупчень у рабському поспіху та плануванні згідно з директивою граючого в земну велич тотального фальшу встановлювачів напряму для нещасного індивіда, що потрапив в лапи монстра з назвою норми. Від тої відсутності передбаченості та поспіху година в тих просторах, що не концентровані на матерії, а на аспекті «Я ТУТ» (обидва слова з великої, бо вони рівноправні і акомпанують один одному краще за будь-що інше. Індивід, що живе, як має жити, тримає у собі світ, рівний у своїй красі і безкрайності навіть горам), година стає прислужником чогось більшого, на фоні чого вона стає вартісною хвилині, і це ще щедра оцінка, адже що таке час коли ти сам частина корабля вічності.
Гори не знають рабства, бо кожен, хто заходить у їх царство, стає вільним і здатен йти куди лежить душа і жити, творити, дихати так, як каже палаюче серце, що Гете описував у «Прометеї», що веде персоналію та її власного генія у потоці натхнення до істинного царства Нірвани, у рай, побудований нею самою, у життя, що вона веде сама.
Це світ, де дика людина Жан-Жака Руссо воїстину звільняється від кафкіанських паперових кайданів суспільного осуду та норм, залишає соціального індивіда позаду, десь, у вже до кісток загнилих від власного столітнього скупчення гною, містах.
Гірська вершина — це не як звершення, якого прагнуть люди серед людей, яким підіймають своє визнання тим та тими, що та кого вона внутрішньо ненавидить або просто вимучилася від співіснування серед цього шапіто.
Це вічна благодать, що приходить до душі з просвітленням, з усвідомленням, з життям, наповненим життям, а не існуванням. Це царство вічного життя, вічного прекрасного сну, що і має таким залишатись, ніколи не закінчуватись. Тож геть кайдани, stürzt Tyrannen, і гайда в гори!
Цугшпітце — вершина Баварії, вершина Німеччини, одна з безлічі вершин світу. Так із її вищих точок виглядає світ, де на передньому плані лише величне, а всі негаразди мирських систем у перспективі – навіть не атом і один відсоток. Знизу Айбзеє — високогірний басейн на узвишші серед рівнинних курортних поселень
Можливо, у прадавні часи стародавніх цивілізацій, тут було священне для всіх народів море. Зараз воно теж тут, щоправда в іншому агрегатному стані
В горах людина ближче до небес, ніж будь-де інде. Вони — дана нам при творенні світу Вавилонська вежа. Або й нового штибу дарувальний камінь, данина Прометея своїм творінням й нащадкам його ідеї, на заміну трагічним жертовним