Цього дня, рівно 148 років тому, 22 серпня 1877 року, також в пʼятницю, в селі Крупичполе Ічнянського району Чернігівської області народився мій прапрадід Самійло Романович Головенський. Він був козацького роду, заможним, володів 30-ма гектарами поля та вітряним млином. У радянські його назвали «куркулем».
Він був сином козака Романа Головенського, не менш дивовижної персони зі своєю історією. Загалом драматичною, але із щасливим кінцем, тож все-таки не такою трагічною, як в його сина – Самійла.
Романа теж спіткала доля стикнутися з іклами російського імперського режиму. Тогочасна система ділила людей на кріпаків (рабів), козаків (вільних людей), міщан (вільних, але міських жителів) та дворян (власників земель, маєтків та інших багатств). Роман був закоханий у кріпачку на ім'я Ксеня. А шлюб між вільним козаком та кріпачкою в ті часи був неймовірним. Козак, який одружувався з кріпачкою ставав кріпаком.
Від свого прописаного тодішніми «законодавцями» призначення, - довічно працювати на пана, Ксеня відмовитися не могла. А Роман, попри заможність, ніколи не зміг би зібрати необхідної для викупу коханої кошти. Втекти теж не було опцією, адже надто багато небезпеки це могло наслати, в тому числі на рідних та близьких. Та все ж, якою б марною не була та любов у тих реаліях, вона була сильнішою за всяку систему.
Роман та Ксеня дали один одному обіцянку - не брати собі в партнери нікого іншого та кохати одне одного до самої смерті. І їм в цьому очікуванні пощастило, адже кріпосне право було скасоване за їх життя та молодості в 1861 році, і лише тоді, після десятиліть безнадії, вони зуміли взяти шлюб.
Маючи вже понад 40 років, вони змогли збудувати повноцінне подружжя та навіть народити п'ятьох дітей: одним із них був саме Самійло.
Генами та душею мій прапрадід Самійло залишився козаком, вільною людиною. І коли до влади прийшли комуністи, не став миритися з новою дефініцією неволі. Він протестував, він пропагував, він не здавався навіть після перших арештів та вироків.
Про його долю та звинувачення родина до недавнього часу знала лише непевні уривки зі спогадів очевидців та дітей, які так і не дізналися, в чому точно його звинувачують та куди його відправили. Звернувшись до обласного архіву Чернігівської області, мені вдалося отримати повний доступ до матеріалів кількох справ, де розкриваються деталі цієї історії та виясняється, що до 60 років Самійлу Романовичу в концтаборі все ж вдалося дожити.
Отже, за матеріалами кримінальних справ, в 1930 році його «розкуркулили» та вислали на північ на 5 років лише за те, що він мав у приватній власності 30 гектарів землі та вітряний млин — це “звинувачення” вказується у всіх протоколах та справах.
Сторінки колективної справи "куркулів" (пункт №9)
Окрім того, його пожиттєво позбавили виборчого права (дивно, що воно взагалі було, хоча очевидно, що лише на словах).
В вересні 1933 року Самійло Головенський був відпущений Котлаським НКВД Архангельської області (північний приполярний Урал) та успішно повернувся на Батьківщину.
В 1937-му його засудили до півроку примусових робіт, які він, щоправда, не відбув (чи то “відлиняв”, чи то вирок умовний – «історія» замовчує). Того ж року вступив до колгоспу, де, згідно з протоколами, працював погано. Хоча як ще має працювати людина, у якої відібрали все десятиліттями нажите майно, я поняття зеленого не маю.
А вже в грудні 1937 року його засудили до десяти років ув'язнення в “виправничо-трудовому” таборі (десь я це вже чув – “робота виправляє/звільняє”). Причина цього разу відповідно й серйозніша — контрреволюційна та антирадянська агітація.
Обкладинка справи Самійла Романовича Головенського
Предметом та доказовою базою звинувачення є доноси, за класикою радянської реальності. Донощиками за матеріалами справи є двоє людей з класу «бідняків», як і зазначено в показах слідчому, на ім'я Антоненко Феофан Романович та Шут Володимир Кузьмич.
В радянській системі люди теж ділилися на класи за походженням: з бідняків, з середняків, із заможних, з дворян та з пролетарів, які й були «пануючим класом". Самійло Головенський був середняком, тож заздрість теж могла грати тут роль.
В розмовах з Антоненком Самійло говорив про те, що «кращих людей, прагнучих свободи та здатних до опору уже розстріляли, тому звільнення з-під більшовицької окупації було можливим лише з допомогою сторонніх сил» (цитата показів «бідняка» слідчому з матеріалів справи).
Як найбільш підходящу та вірогідну силу для цього він називав німців, говорячи, що вони скоро прийдуть. Так і сталося за 4 роки. Як він зміг передбачити це у атмосфері дружби двох братерських режимів Сталіна та Гітлера, що от саме в ці роки вибудовували чудові відносини й ділили Європу олівцями, теж для мене залишається загадкою.
«Бідняку» Шуту ж він заявляв, що «якби не розстріл Тухачевського (начальник Робітничо-Селянської Червоної Армії, розстріляний в 1937 році за сфабрикованою справою щодо таємної антирадянської воєнної організації троцькістів) та Якіра (лідер “української групи” РСЧА, соратник Тухачевського, ростріляний за тою ж справою в 1937 році), то сталася б вже громадянська війна і більшовики могли б бути переможені».
Серед колгоспників він, за словами комісарів та протоколерів, проводив “роботу по розвалу колгоспу”, заявляючи, що «хліб молотиться тоннами, колгоспники при цьому їсти не будуть, а весь хліб відправлять у Іспанію та Китай», та виражаючись по відношенню до партії та її лідерів нецензурною лексикою, як розповідали слідчому «бідняки»-донощики і керівники колгоспу та сільради.
Всі вищезазначені звинувачення в рамках допиту він відхиляв та називав наклепом і заявляв, що жодної контрреволюційної роботи не проводив. Виходячи з того, як складений протокол його допиту, припускаю також, що під час нього Самійло Романович увійшов в диспут з комісаром – початок відповіді “іще раз підтверджую” на каверзне питання допитувача про свідчення викликає такі думки — аж занадто не в'яжуться початок та кінець.
9 грудня 1937 року додому до Самійла заявилися з ордером на обшук та вилучили “паспорт виїзду” (скоріш за все внутрішній паспорт з дозволом на виїзд за межі місця проживання – паспорти в ті роки тільки почали видавати, а куркулю видати закордонний було нереальним сценарієм). В той же день провели допит і Самійла, і двох свідків-донощиків. Самого обвинуваченого викликали до районного слідчого та арештували, відправивши до ізолятора.
Той самий ордер на обшук та арешт
10 грудня 1937 року справа та її деталі були відправлені на розгляд “особливої трійки” НКВД.
Того ж дня(!) Самійла Головенського, рішенням секретаря цієї трійки, було засуджено до десяти років таборів. Спершу на утриманні він був у тюрмі міста Прилуки впродовж восьми місяців, а потім він був відісланий на Соловки, до табору Білбалтлаг.
Постанова судової трійки НКВД про ув'язнення
Очевидно, що в такому місці, працюючи рабською працею без одягу, будуючи самому собі бараки та подекуди навіть їжу самому собі добуваючи, людині, якій при цьому скоро буде 60 років і вже мала підбите здоров'я минулим засланням до приполярного Уралу, в ті часи було не вижити.
Та дух підживлює тіло, яке легше зламати, ніж дух, тож уже з іншого табору в селі Сегежа в Карелії він 13 лютого 1940 року пише скаргу щодо свого вироку, де наголошував на його необґрунтованості та неправомірності.
Оскарження рішення судової трійки від Самійла Головенського, останній наразі відомий доказ його життя після арешту в 1937 році
13 липня того ж року в обласній прокуратурі Чернігівської області йому формулюється відмова (цікаво, як комуняцька бюрократія затягує лише там, де незручно – весь процес від початку слідства до його кінця тривав два дні, а проста відповідь на скаргу та прохання про повторне слідство своєю чергою 5 місяців).
Очевидно одне — комуністам справедливість невідома, як і закон у його справжньому значенні: не відбулося ні повторного слідства, ні суду чи навіть судової трійки, просто підписом комісара і трьома секундами часу скаргу відкликали.
На цьому, в 1940-му році, його слід в українських архівах обривається, що означає, що після скарги його або ізолювали до самої смерті, або ж заборонили повертатися до України.
Найімовірніше, що він помер зовсім незадовго після скарги або від рук тих, кому вона була зайвою, або ж писав її уже в поганому стані здоров'я. Менш ймовірною можна вважати версію примусової мобілізації та загибелі в якомусь штрафбаті на фронтах Другої Світової.
29 травня 1989 року справа була офіційно закрита, а Головенський Самійло Романович – посмертно реабілітований в рамках указу Президії Верховної Ради СРСР про відновлення справедливості щодо жертв репресій.
Та все ж, відомо далеко не все і копати є куди. Зараз в мене на руках понад 250 сторінок паперу з українських архівів — матеріалів справи, які я досліджую. Одне з моїх завдань на життя — за будь-яку ціну знайти якомога більш повну, та найголовніше завершену правду про мого родича, про його смерть, і дуже хотілося б, щоби і його самого.
Можливо, колись настане той час, коли все ж буде змога без небезпеки відправитися до Карелії і перерити там усі доступні архіви. Там точно є правда і чіткість, принаймні в більших кількостях, аніж в Чернігівських архівах, а може і навіть точне місце поховання. Було б добре перепоховати його в рідній землі.
І вам цим повідомленням даю кожному читачу посил: ніколи не забувайте про минуле, чи то особисте, чи то загальне, але й ніколи не мовчіть в сучасному. Ніяка система не зламає духу, а тіло тлінне і живиться його силою. І найголовніше: ніколи не толеруйте комуністів і не співчувайте їм, вони цього тільки й чекають, щоби додати саме вас до своєї розстрільної квоти.
=======
У моїй родині є ще багато неймовірних історій – зокрема про те, як один із моїх прапрадідів – Юрко Іванців, який мав господарку в селі Швайківці, нині Тернопільської області, на початку ХХ століття заклав кав’ярню в Львові, та їздив Відень на прийом до цісаря (щоправда, зустрітися йому так і не вдалося).
Є й драматичні та цікаві історії часів визвольних змагань…
Але це вже інші історії.
