Погляд на сучасну українську літературу та її місце в суспільстві, про триб життя письменника і літературну кухню, релакс у житті літератора — на ці теми сьогодні піде мова в інтерв’ю з відомим українським письменником, членом ради та президії Національної Спілки Письменників України - Cергієм Грабарем.
- Спілка письменників України в українській культурі сьогодні. Яке ваше бачення?
— Я вважаю, що наше літературне згромадження нині має унікальну можливість утвердити себе саме як Спілка письменників України, хоч багатьом може видаватись, що вона втратила себе безповоротно. Не забувайте, що це громадська організація, а з неї часто намагаються зробити оплот боротьби проти всіх "ворогів української нації". Письменники пишуть книжки, а так виглядає, що вони обов’язково завжди мусять з кимось вести "непримиренну боротьбу". Очевидно, що це рудиментарний спадок комуністичного минулого, який успішно «протягли» в постіндустріальне суспільство «співці світлого майбутнього», і це цікаво передусім тим, хто активно бере участь ось уже 20 років в перманентній політичній боротьбі за власне майбутнє.
Правда, сьогодні мене хвилює інше. Ось ми з пишучим товариством побували недавно в Лісках на Прикарпатті (мова йде про щорічні літературні зустрічі Ярослава Ясінського на "Циганському горбі" - "Фіртка"), де я отримав величезне задоволення від спілкування з щирими людьми, які люблять і знають поезію й прозу. Для мене це стало абсолютним відкриттям. Подібний до цього стан я пережив, коли ми робили поетичний конкурс у місцях позбавлення волі серед ув’язнених. Принагідно згадаю про покійного Юрка Покальчука, який випускав з малолітніми в’язнями літературний журнал. Як на мене, це і є та непомітна, але така необхідна сьогодні боротьба за українське слово й українську мову та їх просування в нашому суспільстві, що дуже далеке тепер від української літератури зокрема й культури загалом.
Втім, може, це й нескромно, але мені більше хотілося б поговорити про себе (сміється:)) — "юного, красивого і перспективного":). Бо я у своєму житті весь час говорю про загальне, занадто "державне", і часто виходить, що власне моє «я» залишається поза тою державою. Розумієте, я хочу так мало: сказати вслід за французьким королем Людовіком: «Держава — це я». А чому б і ні?:)
- Ви входите до ради та президії НСПУ, є членом видавничої ради видавництва «Ярославів Вал» та редакційної колегії часопису «Київ», створили літературний клуб «Бібліограф». Але вам цього замало — і ви ще й фінансуєте та продюсуєте книжки сучасних українських письменників у серії «Червоне і чорне»?
— Щодо членства, то це обов’язки. А щодо клубу та серії — то це для душі. Знаєте, всім нам інколи не вистачає дружньої бесіди в гарному освіченому й шляхетному товаристві за келихом вина, де неодмінно звучить хороша музика. Як і доброї книжки. Зауважу тільки, що можна багато й безплідно говорити про місію літератури та формування внутрішнього світогляду, але ми маємо таких людей, для яких література була і залишається головним способом спілкування зі світом. На щастя, я до них належу.
- Як відбувся ваш вхід у малу інтелектуальну прозу?
— Докладно не можу пояснити. В мені завжди сиділо тяжіння до малих форм, не знаю чому. Вже з першого курсу Київського педагогічного інституту ім. Горького, сьогодні — це університет імені М. Драгоманова, писав маленькі новели. Я їх тоді «плямками» називав. Відтоді й досі намагаюся збагнути екзистенційний вимір такої своєрідної метаморфози: історія людського життя на одному аркуші паперу. Не знаю...
Але люди кажуть, що Грабар досяг у новелістиці певних успіхів, і мені це приємно.
- У ваших есеях-новелах «Метаморфози» перед читачем постає живий дух стародавнього Києва: зневажений братією святий Антоній, дивний Дзвонар, який дзвонами скликає вірних на молитву серед руїн, незбагненний Микола Святоша, ченці-дипломати... Виглядає, що вам близькі монахи з Ближніх і Дальніх печер Києво-Печерської лаври? Чи, може, це у вас заговорив корінний киянин?
— Так, я народився і живу в Києві, у мене батьки, діди й прадіди по обидвох лініях — також кияни, а це вже серйозна заявка на успіх:)! Правда, це накладає й певні зобов’язання. Бо кожне нове покоління наново відкриває для себе минуле свого народу, і від глибини його осягнення залежить розуміння реалій сучасності, хоч це, на перший погляд, може й виглядати дивним. Зауважу тільки, що в нашій літературі сьогодні й не так багато осіб працює в жанрах історичної та філософської новелістики, і, як на мене, у нас немає очевидної зримої тяглості цієї літературної традиції. А переплетення есеїв з новелістикою у «Лаврських історіях» — моя власна форма пізнання минулого, тільки й усього.
Щодо Лаври, в якій пропрацював 15 років: я там провів багато часу в абсолютно різних ситуаціях. Мені також доводилося часто бувати у печерах і вночі, і вдень, отож у мене є багато цікавого, чим я обов’язково поділюся зі своїми читачами. До речі, я був одним із трьох, які одягали мощі й вкладали в раки усіх 118 українських святих лаври з ХI—ХVII століть, і зазначу, що 33 тіла святих збереглися повністю. В певному сенсі таке спілкування зі святими, як і їх відвідини, однозначно зробили мене ближчим до розуміння важливих сакральних речей. А «найближчі» мені монахи Ближніх печер: преподобний Агапіт Печерський — перший лікар Руси-України та святий Аліпій Печерський — мозаїст, живописець, ювелір, лікар, один з авторів «Києво-Печерського патерика». Від їх мощей відчуваю найсильнішу присутність благодаті, яка змінює людину.
- Нове прочитування минулого вимагає грунтовного знання предмета. А хто з великих князів Руси-України привернув вашу увагу?
— Тепер пишу роман-мозаїку про Русь-Україну кінця ХI-початку ХII століть, зокрема про стольний град Київ часів князювання Святополка II Ізяславича, незаслужено забутого Великого князя київського. Його в нашій історії часто трактують під хибним негативним ракурсом, мовляв, недолугий, жадібний, сіллю торгував, з жидами зв’язався. Але погляньмо тільки на один аспект його правління — духовний. Безпосередньо зі Святополком II пов’язано будівництво Михайлівського Золотоверхого собору — перлини української архітектури, на час його князювання припадає розквіт Лаври, окрасою якої тоді були преподобні монахи Нестор-літописець, згадувані Аліпій та Агапіт. Саме жона Святополка візантійська принцеса Варвара привезла до Києва мощі святої великомучениці Варвари, страстотерпиці IV століття. Саме він спорядив і послав до Єрусалима ігумена Руської землі Данила, першого паломника землі нашої до Гробу Господнього, а його опис подорожі «Житіє і ходіння Данила, Руської землі ігумена» належить до найпоширеніших в українському старому письменстві і зберігся більш ніж у ста списках. Я вже не кажу про колосальний вплив цих людей та їхніх творінь на майбутні покоління України. Словом, ми не дуже добре знаємо свою славну минувшину. Великий народ, який не свідомий своєї величі.
- До речі, про метаморфози успіху. Ваші новели та вірші перекладено на азербайджанську, турецьку, хорватську, македонську, німецьку, англійську, російську та мову фарсі. А книжку «Стан душі», яку переклали в Азербайджані — «Ruhun Aynasi», визнано в 2006 році «Найкращою книжкою тюркського світу», хоч знаємо, що вибагливий світ Сходу доволі важко здивувати мініатюрою у слові. А чим найбільше вражає вас література Близького Сходу?
— Так, мені говорили, що мій «Стан душі» люблять в Азербайджані, де цю книжку було визнано найкращою перекладеною книгою і вона отримала премію Академії наук, а наступного року її вже було видано в Ірані мовою фарсі у перекладі Марала Тебрізлі. А моєму серцеві мила дивовижна сила й філігранна витонченість слова в глибинних описах особистих почуттів, емоцій, станів людської душі. Інколи мені видається, що неможливо знайти у творах східних поетів неоспівані почуття. Щодо ваги слова на Сході: коли іранський вчений і письменник Саїд Нафіси згадує в передмові до словника «Персидська енциклопедія» про 202 тлумачні словники фарсі, то це викликає певні сентименти і, я б навіть сказав, білу заздрість.
- Щодо музики, то прошу кілька слів про джаз, міжнародний джазовий фестиваль «Єдність» та українську складову в ньому.
— Із джазом ознайомив мене мій дядько Олег ще в школі, коли мені поставив на магнітофоні бобіну, записану з платівки «Ella and Louis». Це були Елла Фіцджеральд та Луї Армстронр. Минуло вже не знаю скільки років, але я й зараз можу проспівати всі композиції. Відтоді джаз зі мною, а я — з ним. І ось одного разу, коли на початку 2000-го в Києві з різних причин підупали джазові фестивалі, а деякі й «померли», мені вдалося добре використати «адміністративний ресурс» та започаткувати джаз-фестиваль «Єдність». З того часу він набрав сили, став міжнародним та входить до чільного десятка рекомендованих європейських фестивалів відповідного рівня. Він прописаний у Державному національному академічному театрі оперети і наступного року буде 12-м. Тут не можу не згадати про людей, які допомагають мені формувати програми щороку. Це композитор та блискучий віртуоз-піаніст світового рівня Володимир Соляник, один з найвідоміших українських музичних радіоведучих і популяризатор джазу Олексій Коган та легендарний Леонід Уольдштейн, який протягом 12 років керував зйомками тижневої програми «35 хвилин джазу» на ТЕТ і «породив» 547 випусків цієї програми. Щодо самого фестивалю, то в ньому завжди присутні три складові: широка палітра напрямів джазу, присутність дитячих колективів або дітей-виконавців та обов’язкова участь найкращих українських колективів.
- Чим пишаєтеся?
— Пишаюся своєю мамою. Вона все життя пропрацювала економістом. Нині їй 83 роки. Недавно їй видзвонюю, а телефон мовчить, починаю хвилюватися. Коли нарешті взяла слухавку, запитую стурбовано: «Мамо, де це ти ходиш?»
«Я сиділа на балконі й читала Шевченка», — чую її спокійну відповідь. Хіба не гарно?
- Є в Сергія Грабара життєві максими?
— Не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Література має пробуджувати й виховувати в людині Божественне. Служіння українському слову — мій вибір. Ціную абсолютну свободу спілкування.
