Більшість іванофранківців уявляє собі старе місто таким, як воно зображене на поштівках початку ХХ ст. Величні будівлі, розкішні крамниці, затишні вулиці…
Зовсім іншим був Станиславів у першій половині ХІХ ст., коли місто ще не набуло своєї європейської елегантності. Але навіть тоді воно могло похвалитися активною торгівлею й високими гостями, а мандрівники відзначали смачну кухню і запашну каву в станиславівських закладах, пише Західний кур'єр
«Темно, як у Станиславові»
На початку ХІХ ст. Станиславів був маленьким і досить незатишним містом. Немощені вулиці після дощів перетворювалися на непролазні болота. Ввечері не горів жоден ліхтар, у темряві виходити з дому було небезпечно. Бруковані вулиці у місті почали з’являтися лише за старости Францішка Краттера, який займав свою посаду дванадцять років (1821—1833). За підрахунками дослідників, у 20-х роках ХІХ ст. було забруковано 24 вулиці. Більше половини будинків, які тулилися один до одного, були дерев’яними, і це сприяло численним пожежам. За переписом, у 1801 р. в Станиславові було 144 будинки, проживало 5402 мешканця, з них 3165 українців та поляків, 2237 євреїв. У Станиславівському повіті працювали п’ять броварень, 93 гуральні, шість великих млинів, цегельні та медозбірні.
Перші масляні ліхтарі у місті почали з’являтися за правління старости Краттера, але, очевидно, їхня кількість усе ж була недостатньою. Кореспондент газети «Австрійський оглядач», який відвідав Станиславів у 1850 р., скаржився на непроглядну темряву у вечірньому місті й стверджував, що в Галичині навіть була приказка: «темно, як у Станиславові». Лише на свята й на честь високих гостей тут запалювали яскраву ілюмінацію. Так, 8 вересня 1839 р. місто засяяло вогнями, адже в цей день до Станиславова прибув високий гість – ерцгерцог Франц-Карл. Ось що повідомляє про цей візит преса: «8 вересня його світлість виїхав з Болехова і в третій годині пополудні прибув до окружного міста Станиславова. Після прибуття високого гостя розпочалися представлення йому чиновників з різних установ, духовенства та шляхетства. Після обіду ерцгерцог відвідав військовий шпиталь, оглянув будівництво міського шпиталю, яке він щедро підтримував своїми дотаціями. Увечері тисячі вогнів ознаменували приїзд цього бажаного і дорогого гостя. Особливо гарно була освітлена міська ратуша і пам’ятник померлому цісарю. Гімназійна молодь зібралася під вікнами помешкання, де зупинився ерцгерцог, і заспівала державний гімн. Наступного дня, 9 вересня, ерцгерцог покинув місто».
Розваги
Хоч у Станиславові завжди пишно буяла зелень приватних садків, місто довгий час не мало жодного громадського парку. В 1825 р. за ініціативи старости Краттера місто викупило ґрунт між тодішніми вулицями Собєського, Казимирівською та Ґославського (тепер вул. Січових стрільців, Мазепи та Вітовського). Цю територію засадили деревами, поробили тут клумби та встановили лавки. Так постав затишний сквер, урочисто відкритий у 1827 р. Він став улюбленим місцем відпочинку для містян. Щонеділі вони збиралися тут послухати військовий оркестр. Скверик назвали «Краттерівкою», щоб ушанувати Францішка Краттера за його внесок у розвиток міста.
Світське життя в тодішньому місті не було особливо активним. Ось що повідомляє про міські бали «Газета Станиславівська»: «В оздобленій залі казино відбувся перший вечір з танцями. Варто зробити зауваження панам комісарам, що після великої ночі розваг вони не дали повеселитися дамам. Зала була досить порожньою, лише сім пар танцювали контр-данс, а решта панянок сумувала. Під час вальсу в залі танцювало взагалі не більше трьох пар. Чоловіки, як завжди, довго роздумували, кого запросити і коли, тож на одному боці зали на лавках біля вікон сиділи дами, а на лавках з іншого боку –чоловіки. Криклива пані Еш і вертлява панна Фрідель зі скромненькою панною Рейер задавали тон. Панна Бужинська танцювала багато, панна Кунце майже ні, панна Шулькевич трохи більше. Пан Адамек, експедитор на пошті й новий холостяк у місті, всіляко намагався підтримати свою репутацію зухвалого типа й потанцював майже з кожною панною. Пан Шпет, як завжди, вдавав із себе комедіанта і найбільше танцював з паннами Гендліх. В залі будо значно менше осіб, ніж гравців у карти й у більярд».
Крамниці і торгівля
Поволі місто та округ зростали і розвивалися. Станом на 1838 р. Станиславівський округ налічував 5 міст, 10 передмість, 13 ринкових площ, 264 села, 49 маєтків, 32 194 будинки і 234 996 жителів. Як писала тодішня преса, «окружне місто Станиславів на Бистриці має гімназію, земські права, власне діловодство і належить до найспокійніших, найкрасивіших і найчистіших міст Галичини. Воно налічує майже 9 тис. жителів і веде жваву торгівлю». В першій половині ХІХ ст. місто стало «шерстяною столицею» Галичини, адже сюди з’їжджалися гуцули й продавали на ярмарках овечу шерсть. Шкури особливо цінних довгошерстих овець активно скуповували вірмени, які згодом виготовляли з них сап’ян – тонку і м’яку шкіру, з якої робили найдорожче взуття, пояси, книжкові палітурки. На станиславівських ярмарках також продавали велику рогату худобу, коней і… ослів. Особливо урожайним на ослів видався 1838 р., адже тоді на ярмарку продавали аж 2200 голів.
У 20-х роках ХІХ ст. відомою в Станиславові була родина Мараморошів, яка мала вірменське коріння. Брати Теодор і Кшиштоф займалися торгівлею й жертвували значні суми на користь калік і знедолених. Третій брат, Каетан, був священиком. Пізніше брати переїхали до Львова, де продовжили свою ділову активність, а Каетан Мараморош зайняв посаду катехита при школі для дівчат. Одним з найпомітніших купців-євреїв був Якуб Робінсон, який вів торгові операції з Віднем та іншими великими європейськими містами.
У 30-х роках у місті діяла популярна пекарня, якою завідували Кароль і Антоній Шарери. Відомою була й крамниця ювеліра Йозефа Ґласса, яку в 1853 р. пограбували четверо злодіїв і винесли товару більш ніж на 12 тис. флоринів. Поліція провела ретельне розслідування і таки схопила осіб, підозрюваних у скоєнні цього злочину.
Ближче до середини ХІХ ст. в місті діяв аптекар Ян Томанек, який раніше жив у Львові. Він пропонував у Станиславові препарати відомих австрійських та інших європейських виробників. Зокрема в нього можна було придбати косметичне молочко на основі гліцерину від знаного паризького виробника, розроблене французькими лікарями. Як стверджувала реклама, воно надавало шкірі обличчя свіжості й шовковистості. В 1845—1849 рр. Томанек видавав перший міський часопис «Газета Станиславівська». Відомо також, що аптекар Томанек і його колега Саханек були активними учасниками революційних подій 1848 р., ставши молодшими офіцерами польської національної гвардії, яка стихійно виникла в той час.
Довший час у Станиславові взагалі не було книжкових крамниць. Першу книгарню в місті відкрив Ян Міліковський, один з найвідоміших книготорговців і видавців тодішньої Галичини. Близько 1820 р. він прибув до Львова, а згодом відкрив у Галичині три книгарні – у Львові, Станиславові й Тарнові. Станиславівська книгарня відкрилася в 1823 р. Пізніше вона розташувалася за сучасною адресою вул. Мазепи, 1, напроти скверу Краттерівка (нині Вічевий майдан). Львівською книгарнею Міліковський керував разом із партнером Іґнацієм Куном.
Пригоди пана Рорера
Уродженець Відня Йозеф Рорер (1769—1828), який певний час викладав у Львівському університеті, в 1802 р. здійснив поїздку Галичиною і описав свої враження у вигляді збіркилистів під заголовком «Нотатки про подорож від турецького кордону через Буковину, Східну і Західну Галичину, Шлезію та Моравію до Відня». В цих листах мандрівник розповідав своєму другові про враження від поїздки. Листа зі Станиславова пан Рорер відправив 25 листопада 1802 р. Процитувавши уривок з нього, ми можемо в нашій уяві перенестися в цей день. «Коли ми вже під’їжджали до Станиславова, раптом почалася сильна буря. Мій єврейський кучер зауважив, що підкови його коней частково відпали, а частково потріскали. В запасах місцевого коваля не знайшлося жодної підходящої підкови, тому ми мусили зупинитися в заїжджому дворі у передмісті. В мене таке враження, що тут мало не кожен другий єврейський будинок має при собі шинок, де продається пиво і паленівка, а також стайню для коней. Я пішов у залу й ледь знайшов стіл, який був би достатньо міцним, щоб не впасти, коли я покладу на нього лікті й підіпру руками голову. Вікна аж тряслися від сильного вітру.
Незабаром я звик до людей, які мене оточували, перестав помічати гамір, що панував у шинку, і почав думати про те, що ж напишу в листі про цю поїздку. Я помітив, що в Галичині не бережуть коней і тут мало фахових ковалів, які б виготовляли підкови, що ідеально пасують до кінського копита. Багато коней тут зовсім не підковані, а колеса возів часто не обкуті металом. Інколи поганий коваль наносить тварині шкоду, а власник втрачає не лише коня, а й свої гроші… Тут мої роздуми перервав якийсь п’яний селянин, що, ледь тримаючись на ногах, ввалився у залу і голосно закричав: «Чи нема єврейки?» Я підтримав його за плечі, щоб своїм кремезним тілом він не упав просто на мене, і відповів: «Приятелю! Ти знайдеш хазяйку в сусідньому покої!» Судячи з його одягу, той селянин був звідкись з гір, бо носив одяг, типовий для гірських районів Станиславівського округу…
Наступного дня мені показали міську церкву, чиї високі склепіння і простір, наповнений світлом, справляли значно приємніше враження, ніж похмура церква, яку я бачив у Чернівцях кілька днів тому. В місті, крім крайсгауптмана (очільника округу – авт.), немає більше ніяких значних службовців. Ні зовнішній вигляд міста, ні його публіка не мають чим зацікавити людину, яка звикла до вишуканого й освіченого товариства. Поруч з Окружним управлінням тут знаходиться так званий «forumnobilium», де люди шляхетського походження залагоджують свої грошові справи.
Але передмістя мене приємно вразили. Я не думав, що майже кожен член окружної ради і чиновник правничої інституції, який займається вирішенням різних спорів, має тут власний будиночок, оточений садом. Найвищі з них – двоповерхові – виглядають дуже затишно. Видно, що у дворах розбиті газони і клумби. В цілій Галичині я не бачив, щоб чиновники середньої ланки жили у таких приємних умовах.
Один з таких чиновників влаштував мені екскурсію містом і привів до голландського трактиру. Там сиділа якась старша пані у жовтій шовковій сукні. Її голова була накрита хусткою до самих очей – як пояснив мій супутник, у неї недавно помер чоловік. Один з присутніх офіцерів пригостив її якимось напоєм, але сумна пані його ледь надпила.
Офіцери поводилися дуже культурно, а в шинку було так затишно, що я не міг стримати посмішки. Смачна вечеря за невисоку ціну ще більше підняла мені настрій. Потім ми пішли до кав’ярні. Господиня, жвава жіночка з Богемії, швидко подала нам смачну каву, тож я цілком забув про свої поневіряння у незатишному шинку на початку своєї подорожі».
