Ця неоголошена війна двох наддержав – СРСР та США – стартувала ще на початку 1950-х воєнними діями у Кореї і тривала аж до кінця 1980-х, коли контингент радянських військ вивели з Афганістану. Жертвами протистояння стали тисячі солдатів радянської армії – молодих хлопців, призваних до війська у мирний час в «миролюбній» країні.
Так звані «афганці», як і учасники збройних конфліктів в Угорщині та Чехословаччині – віднедавна всі вони мають статус учасників бойових дій. Минулої неділі, 15 лютого, в Україні було їхнє свято – День вшанування тих, хто воював на території інших держав. Багато з них не хотіли би тепер ані цього статусу, ані вшанування, якби натомість тоді можна було би просто не бути на війні…
Угорщина, 1956
Івано-франківець Анатолій Байда проходив строкову службу в полку зв’язку в Чернівцях. У листопаді 1956 року йому було вісімнадцять. Він ще не прослужив навіть року, ще як слід зброю в руках не потримав. Війна увійшла в його життя несподівано, разом із нічною тривогою.
«Якось посеред ночі наш полк підняли, нічого не пояснивши, видали нам автомати, патрони, гранати і наказали сідати по машинах, – розповідав Анатолій Байда. – Їхали довго, цілу ніч, горами. Зупинилися тільки на кордоні в Закарпатській області. Угорських прикордонників там вже не було, і наша колона, не затримуючись, поїхала далі. Тоді я побачив, що в нашій колоні – ціла армія. Разом з нами були артилеристи: до тягачів були причеплені гармати…».
Дорогою з повідомлень по радіо зв’язківці дізналися, що в Угорщині почалася якась «заваруха». Невдовзі надійшов наказ: їхати через усю територію країни до австрійського кордону, щоби перекрити шлях можливому вторгненню військ НАТО. Біля угорського міста Татабаньї, уже недалеко від Австрії, чернівецькі зв’язківці, озброєні як мотострільці, зупинилися на свій перший перепочинок. Польової кухні не було, тож довелося обійтися сухпайком. Командири радили не брати продуктів в місцевого населення. Казали, що їжу можуть отруїти.
«Ми розташувалися біля мадярського артилерійського полку, на поляні, – пригадує Байда. – Машини поставили навколо, зробили табір. Мені випало бути в караулі і тільки це мене й врятувало. Хоч було домовлено, що у бойові дії з угорськими військами ми не вступаємо, десь біля пів четвертої ранку мадяри несподівано почали артобстріл нашого табору. На моїх очах вибухали снаряди, злітали вгору палаючі машини. Скільки там людей загинуло з нашого полку, навіть не скажу. Я був за табором, відразу впав на землю, мені тільки осколком поранило спину…».
Наступного ранку з’явилися радянські танки і влаштували угорським артилеристам криваву м’ясорубку.
Опір радянській армії продовжували чинити не лише угорські військові частини, але й цивільне населення Угорщини. Постріл у спину можна було чекати будь-коли і будь-де. Скажімо, така сутичка з цивільними сталася в місті Секешфехерварі, де розквартирували полковий штаб, до якого потрапив після поранення Анатолій Байда.
«Нам доручили викопати могили для убитих наших солдатів на якомусь старому кладовищі, – згадує колишній солдат. – Коли ж ми почали копати ями, з вікон сусіднього гуртожитку молоді дівчата почали стріляти у нас із рушниць. У мене не влучили».
Долею Анатолія Байди тоді особливо переймалися батьки, які довго не отримували звістки від сина. Коли налагодився поштовий зв’язок, він зміг нарешті написати додому з Угорщини. Звичайно, не про все.
Чехословаччина, 1968
«Закордонним паспортом» для в’їзду на територію «братньої» Чехословаччини для сержанта Миколи Кузика став танк Т-55. Краєвиди ошатних словацьких i чеських сiл і мiстечок, мальовничi Татри, такi схожi й несхожi на рiднi Карпати, вiн мiг розглядати лише крiзь вузьку щiлину у танковiй бронi. Вiдкривати люки було суворо заборонено. Пiзнiше, пiд час 800-кiлометрового марш-кидка територiєю окупованої країни Микола зрозумiв причину заборони...
У травні 1968 року Хмельницький танковий полк, в якому проходив службу сержант Кузик, відправили на військові навчання на Закарпаття. Танкiстiв навчали керувати танками на бетонних автодорогах, втриматися на яких пiд час поворотiв на великiй швидкостi багатотоннiй машинi було дуже важко. Танки форсували рiчки пiд водою, проводили стрiльби, потiм знову їздили по "бетонках".
Невдовзі до полку приїхав заступник мiнiстра оборони СРСР маршал Андрій Гречко і оголосив, що через можливу агресiю вiйськ НАТО до Чехословаччини потрібно подати руку допомоги народам братньої країни. Наступного ранку, вдосвiта, колона зі 103 танкiв на повному ходу перетнула державний кордон СРСР i покотилася уже звичними пiсля постiйних тренувань "бетонками" Чехословаччини.
"Перше, що запам'яталося, це прекраснi дороги по той бiк кордону, – пригадував Микола Кузик. – Мiй танк №999 у колонi йшов замикаючим. В Ужгородi передi мною асфальту уже не було. Сотня танкiв здерла його з дороги i перемолола. А чеські дороги витримували навіть нашi гусеницi".
Іноді котрийсь із радянських танків злітав на узбiччя, втрачаючи зчеплення гусениць iз гладкою бетонною дорогою. Тих, хто вiдстав – не чекали. Пошкодженою технiкою займалися пiдроздiли тилового забезпечення, що йшли позаду, екiпаж пiдбирали мотострiльці. А танкова колона, не збавляючи обертiв, мчала у напрямку Праги...
Як пригадував Микола Кузик, першi зустрiчi з мiсцевим населенням були несподiвано приязними. У Словаччинi селянки виходили на узбiччя з кошиками грушок і сливок, пригощаючи солдатiв. Та не обiйшлося без ексцесiв. Коли на шляху траплялися легковi авта мiсцевих мешканцiв, танкова колона змiтала їх з дороги, як порожнi бляшанки.
Ставлення до радянських вiйськ рiзко змiнилося на територiї Чехiї. На шляхах з'явилися люди з плакатами "Иван, иди домой!". На стiнах видніли свастики, намальованi всерединi червоних зiрок. Солдатам тодi було невтямки, чому їх обзивають «фашистами».
Небавом став зрозумiлим наказ командирiв, що забороняв вiдкривати люки. Виїхавши за межi одного з чеських мiстечок, один iз танкiстiв за ковтком свiжого повiтря вибрався на башту. Нiхто не помiтив, звiдки пролунав пострiл. Важко пораненого бiйця не встигли доправити до шпиталю живим. Це була перша i, на щастя, остання втрата в полку, де проходив строкову службу Микола Кузик.
Афганістан, 1983
Коли у 1983 році родина Коропецьких із села Одаї Тисменицького району проводжала в армію сина Івана, нікому не спадало на думку, що споряджають солдата на війну. Хоча вже четвертий рік люди говорили про Афганістан, звідки в цинкових трунах вантажем «200» поверталися молоді хлопці. Батьки Івана занепокоїлися лише тоді, коли на конверті з листом від сина розгледіли штемпель Туркестанського військового округу. І хоча солдат писав, що з ним усе гаразд, до військових буднів звик, але мамине серце не обдуриш. На присягу в далекий Ашгабад поїхав батько. Іван заспокоїв його: мовляв, залишається в навчальному підрозділі інструктором, хоча достеменно не знав, як воно буде насправді. За місяць доля розпорядилася так, що новою пропискою служби стала афганська провінція Шинданд.
«Коли вийшов з літака, то чомусь здалося, що ніколи звідси не повернуся, – пригадував «афганець». – Чужа земля, клімат, суворі обличчя. Навколо розташування нашої військової частини вночі часто було чути стрілянину».
Від початку і до кінця перебування в Афганістані Іван Коропецький служив у мотострілецькому підрозділі, був оператором-навідником на бойовій машині піхоти, часом заміняв водія. Щомісяця по кілька разів його взвод залучали до операцій зі знищення місцевих моджахедів. Зазвичай спочатку надходила інформація про те, що в певному місці чи населеному пункті є партизанські загони. Першою працювала артилерія, а тоді – до справи бралися мотострільці.
«Коли з чергової операції поверталися без втрат, можна було радіти, – пригадував Іван Коропецький. – На жаль, так було не завжди. За півтора року служби в Шинданді, а потім у провінції Фарах (це аж під кордоном з Іраном), взвод, в якому я служив, втратив трьох бійців».
Коли минув строк служби в Афгані і взводний наказав Іванові готуватися для вильоту додому, він не одразу усвідомив своє щастя. Потім, в літаку, вперше за період служби йому було страшно. Адже стільки разів траплялося, що “борти” не долітали до кордону, підбиті моджахедами. І тільки після того, як літак приземлився на аеродромі в Туркменистані, солдат зрозумів, що повернувся з війни живим.
Богдан Скаврон, ЗБРУЧ
