Василь Сенів, 24 річний боєць АТО із села Вишків Долинського району, воював на Донбасі разом з молодшим братом Іваном. У березні цього року їх обох демобілізували.
Від жаху війни хлопці не можуть відійти досі, але готові воювати знов, пише Репортер.
Василь Сенів зо дня на день чекає, що знову скажуть йти воювати Василь – невисокий, кремезний і засмаглий молодий чоловік. Одягнений спортивно, за спиною наплічник. Зустрічаємося в парку в Долині. Вибрали нейтрально-зручне місце, аби не пертися жахливими дорогами до Вишкова, звідки боєць родом, та й Василю саме в Долині треба вирішити якісь свої справи. Сидимо на лавці, розмовляємо. Поруч щось ремонтують комунальники.
Василь здригається при кожному стукоті. Зізнається, ще кілька місяців тому, якби таке почув, то вже б сховався в «зеленку».
«Якось ночував у родичів у Франківську, а біля них готель, – розповідає Василь Сенів. – Вийшов на двір поговорити по телефону. Якесь свято, певно, було, бо почали феєрверки пускати. Я впав під лавку і давай повзком попри гаражі. Аж потім до мене дійшло, що то феєрверки. Було таке враження, що голова просто відключається і тіло саме собою керує, рятується. Зі своїми побратимами як спілкуюся, такі ж історії розказують. Це важко зрозуміти, особливо рідним. І добре, що не розуміють».
З чотири роки тому Василь відслужив строкову службу механіком-водієм. Через рік в армію пішов його молодший брат Іван, сапер. А на початку квітня минулого року їх обох просто з хати забрали у військкомат, потім повезли на полігон у Володимир-Волинський. Обидва служили у 51 бригаді, яка зараз перейменована в 14-ту.
У Василя навчання тривали тиждень, каже, дали раз постріляти, аби згадати. Далі його відправили в АТО. Брат тоді ще був на полігоні. Вже у травні для Василя, навідника БМП, був перший бій під Волновахою. А далі – Луганський аеропорт, Георгіївка, Новосвєтловка, Хрящувате, Щастя. Каже, було багато емоцій, адреналіну, страху. Мав позивний «Желєзо», бо техніка постійно ламалась і він сидів біля того стукав, грюкав, ремонтував. Після штурму Луганського аеропорту його мобільну групу прикомандирували до батальйону «Айдар».
До вересня воювали разом з ними. Дуже тим пишається. Каже, айдарівці помагали, одягали, годували. У батальйоні Василь зустрів земляка – Андрія Стандіо. Згадує й дякує за подаровану ним кевларову каску, каже, навіть доводилося нею рити окопи в Хрящуватому.
«Нас там засік безпілотник, почали бомбити, – розказує він. – Дали наказ шукати укриття. В зеленці намацав місце під дубом, знімаю ту каску й копаю окоп, аби хоч від осколків сховатися. Ми там дев’ять діб тримали оборону, поки не під’їхала 24 яворівська бригада».
Молодший брат Іван все минуле літо також був на передовій – возив боєприпаси, мінував і розміновував. Взимку брав участь у боях у Попасній. Василь дуже за нього переживав, бо ж він старший чоловік у сім’ї. Мати виховувала їх сама, бо батько лишив. Каже, у мами слабке серце, але не здавалася тут, а вони там. Лиш була можливість – писали повідомлення, що все добре. Писали брати і один одному. Василь каже, що з полігону, тобто з квітня, з братом побачились аж у вересні.
«Він приїхав додому, а на наступний день – я, – розповідає. – Йду по вулиці з квітами для мами, а тут він йде. Це таке відчуття, купа сліз! То були наші перші сльози після війни. Вони аж вдома нас догнали».
Розказує про ще одного бойового брата – Романа Куціля з села Яворів Долинського району. Випадково зустрілися на передовій.
«Обличчя чорне від пилюки, лише губи чисті, рожеві такі, очі білі, – говорить Василь Сенів. – Він так приглядається і кричить: «Вишків!». Дивлюся, а то Роман. Де бій, там він був. Він молодець. Отримав поранення, зараз переносить вже восьму операцію на руку. Все на передовій казав, як повернеться – одружиться. Недавно був у нього на весіллі».
Коли закінчиться війна, і Василь зіграє весілля.
З особливим трепетом розповідає про свою наречену Оксану, як його чекала з АТО, вишила йому вишиванку з тризубами. Каже, натерпілася найбільше, бо все-все їй розказував, чула кожен постріл… На шиї у хлопця – срібний ланцюжок і великий хрестик. Розказує, що знайшов його перед боєм у Красному Лучі.
«Побачив під ногами, – каже Василь. – Той хрест з нержавійки, ручна робота, видно, що зеківська. Підняв, поцілував, взяв у руку, думаю, не буду лишати, аби топталися. Я досі думаю, що він мені життя врятував». Тоді екіпаж Василя підірвали з ворожого танку. Він єдиний вижив. Отримав осколкові поранення в ногу, руку. Хоче поїхати до Львова на Личаківське кладовище, де похований механік з його екіпажу. Розповідає, що коли приїхав в частину у Володимир-Волинський, там дуже здивувалися, що живий, бо вже списали. Нині він часто зідзвонюється з бойовими побратимами, вони приїздять до нього в гості.
«Ми самі собі робимо реабілітацію, – каже Василь. – Ідемо в гори, на природу. Самі шукаємо собі психологів. Стараємося адаптуватися до мирного життя, але то важко. Все дратує. Є такі моменти, що готовий зібрати рюкзак і їхати. Там на сході було легше, зрозуміліше. Ти знав, за що ти стоїш, а тут приїхав і не розумієш нічого. Не вистачає того духу братерства. Ми там були одною родиною».
Боєць розповідає, що дуже хоче змін у селі – аби дорогу зробили, контролювати вирубку, аби ліс не крали. Але нема однодумців, більшості просто байдуже. Дякує односельчанам, волонтерам, які їм допомагали. І зараз у селі не припиняють збирати допомогу для хлопців з АТО. А ще у братів купа мороки з документацією. Подали на посвідчення учасника АТО. Обіцяють зробити до середини літа. Але перед тим були проблеми, але вибороли, виїздили, довели.
«15 березня мене мобілізували, а брата – 25-го, – розказує Василь. – Перед тим мусили обійти чимало кабінетів, заплатити за котелок, ложку, кружку і мішок 65 гривень, а брат ще й за протигаз, який за нами числився і ми не здали. І то не ми лише одні такі. А скільки ми за свої гроші всього купували? Але добре, що живі».
Зараз братів перевели в резерв. Кажуть, знов мають пройти медогляд і зо дня на день чекають, що скажуть йти воювати. Вони готові.
