Військовому Володимиру Чопику 54 роки. Він уродженець с. Велика Кам’янка, що на Коломийщині. Він вже рік відслужив у зоні АТО. Писав двічі заяву про вступ у добровольчі загони. Відслуживши, його демобілізували, та чоловік знову пішов підписувати контракт, щоб вирушити на фронт.
Днями він виїхав на службу. Втім, перед від’їздом розповів про службу у зоні АТО, про те, як вперше повісив стяг у рідному селі і як, не дивлячись на свій доволі немолодий вік, знаходить сили та енергії для боротьби на Сході.
Український патріотизм у 1980-1
Володимир Чопик був одним із першим, хто йшов тернистою дорогою до вільної України. У 1989-ому році встановив на найвищій вершині рідного села синьо-жовтий стяг. Такого вчинку тоді мало хто міг собі дозволити зробити.
Вже у той час чоловік брав активну участь в усіх заходах, присвячених Україні.
Не забував і про роботу. Щоб забезпечувати сім’ю, двох дітей, дочку Наталю і сина Назара з дружиною Ярославою, прикарпатцеві довелося змінити чимало місць роботи.
Після тривалої праці на заводі «Коломиясільмаш», їздив працювати до Польщі. Та коли розпочалась Революція Гідності, твердо вирішив повертатися до України, щоб брати участь у подіях на Майдані.
Втрата побратимів на Революції Гідності
Діти теж не стояли осторонь подій. Тож, ігноруючи батькові відмови, все ж поїхали разом з ним. І вже утрьох вони від першого до останнього дня разом з усіма іншими українцями боролися за правду у «палаючому центрі Києва».
Буремні події лише укріплювали дружбу учасників Революції. Володимир Чопик будував барикади разом з односельчанином Ігорем Ткачуком.
Коли прийшла звістка, що 20 лютого Ігор загинув від кулі снайпера, Володимир згуртував усіх небайдужих, щоб зібрати кошти на зведення будинку для родини загиблого героя.
Двічі писав заяву про вступ у добровольчі загони
Майдан завершився. Та краще не ставало нікому. З новин по ТБ Володимир тільки те і чув, що російські бойовики починають окупацію українських земель. Спокійно сидіти удома не міг. Тож, пішов до військкомату. Написав заяву про вступ у добровольчий батальйон. Чекав, що з дня у день зателефонують і отримає повістку. Цього не трапилось і наступного разу, коли Володимир знову написав таку ж заяву.
Не отримуючи жодного повідомлення від комісаріату, чоловік занедужав. Та, як тільки видужав, вже вкотре вирушив до військкомату. Цього разу його спроба була успішною. Володимира взяли на фронт добровольцем.
19 квітня 2015 року дорогою до Артемівська Володимир відзначав своє 53-річчя.
Військові будні: харчів було достатньо, а от на одяг збирали кошти всією громадою села
Пройшовши бойове злагодження, 20 травня 2015 року прикарпатець зайняв позиції неподалік Попасного.
«Дев’ять місяців на фронті були непростими, - пригадує боєць АТО Володимир Чопик. – Було багато моментів, які важко згадувати. Та найперший, який мене загартував, трапився на початку моєї служби на Сході. Це був кінець травня або початок червня. Той бій коштував нам досить дорого. Дві з половиною години нас обстрілювали. Внаслідок обстрілів був пошкоджений БМП. Серед побратимів були поранені і загиблі. Саме тоді мій страх переріс у лють».
Допомога в тилу була великою. Військовий каже, що завдяки волонтерам мав необхідний одяг. Завдячуючи громаді рідного села, яка йому час від часу передавала посилки, він мав все: починаючи від берців і завершуючи військовими формами.
А от щодо харчування, то боєць не жаліється, мовляв, було їди більш, як вдосталь.
«Гріх жалітися, що нам не допомагала держава, - каже боєць АТО Володимир Чопик. – Ми з побратимами завжди були ситі і не можу сказати, що був час, коли ми голодували. Волонтери теж не були байдужими і приїжджали з гуманітарною допомогою. Коли сильний тил, легше воювати».
У 54-ри роки на фронт
28 лютого 2016 року бригаду, в якій служив військовий з Коломийщини, вивели на доукомплектацію. Хоча Володимира демобілізували, та він вирішив знову підписати контракт і вкотре поїхати на фронт добровольцем.
«Я не можу сидіти вдома спокійно, знаючи, що на Сході тривають бойові дії, - каже військовий В. Чопик. – Комусь потрібно захищати країну. Я виконую свій обов’язок».
Цьогоріч боєць відзначив своє 54-річчя. Каже, що вік не є перепоною або ж чимось незвичним для боротьби на фронті, адже серед його побратимів є й значно старші за нього.
«На передовій я не найстарший, - розповідає боєць АТО Володимир. – Разом зі мною на позиції служив чоловік, якому було 56 років, він родом з Центральної України, а у моєму взводі виконував свій громадянський обов’язок 61-річний мешканець Чернівецької області. Мало того, після демобілізації він знову підписав контракт про вступ до добровольчого батальйону».
Після Великодніх свят Володимир вирушив знову у дорогу. І зізнається, що найкращим дарунком стане перемога над окупантами і вільна Україна.
Олена Козаченко для ФІРТКИ
