"І з чим же ми прийдемо у Вільнюс? Януковичу ж у голову не зазирнеш..." — поскаржився я кілька тижнів тому в розмові з одним опозиційним депутатом. "Боже збав! — розсміявся у відповідь політик. — Ти навіть не здогадуєшся, що міг би там побачити. Краще спробуй зазирнути в його карти..."
Образ гаранта-картяра активно експлуатували багато моїх співрозмовників, коли мова заходила про євроінтеграційні перспективи Вітчизни. Ще один народний обранець (цього разу провладний і з першою особою держави давно знайомий) витіювато відповів на запитання, чим насамперед керується його патрон, визначаючи доленосні рішення, — підсвідомим чуттям чи холоднокровним розрахунком. "Інтуїція в нього непогана, але вона не визначальний, а доповнювальний чинник. Віктор Федорович не любить експромтів. Чи прораховує він свої кроки на багато ходів наперед? Я сказав би інакше: він непогано "рахує" карти і прикидає розклади. Так, чуття може йому підказати, як довго можна блефувати і до якого моменту треба піднімати ставки. Але інколи, боюся, воно його підводить. Він не завжди відчуває психологію інших гравців, він зосереджений на собі..."
Чим менше залишалося часу до Вільнюського саміту, тим міцніла впевненість, що "довга" геополітична гра була великим блефом. "Якщо він залишиться у виграші, то справді він геніальний гравець", — зазначив позавчора політик, якого важко назвати великим симпатиком господаря Банкової. Це прозвучало за кілька годин до сенсаційного розпорядження Кабміну про призупинення процесу підготовки до підписання Угоди про Асоціацію з ЄС.
Переважна більшість упевнена: події минулого четверга поставили жирний хрест на "європейській мрії". Але є й ті, хто вважає, що насельник Межигір'я ще не "розкрився". Що він продовжує грати на підвищення ставок, продовжує грати на нервах ЄС, щоб за лічені години до Вільнюса вийняти з рукава "єврокозир".
Такий розвиток подій сьогодні здається неймовірним.
Не станемо мучитися здогадами. Спробуємо зазирнути в карти: що було на руках у Януковича на початку робера, який куш він планував зірвати, і в що, власне, грав? Граючись долею України та нашим майбутнім.
"Катали" і "кидали"
Віктор Федорович, як сказав його спостережливий соратник, був "зосереджений на собі". Імовірно, він почувався "каталою" і терпляче підшукував підходящого "солодкого лоха" (пардон за термінологію, але куди ж без неї?).
Головною метою господаря Банкової з самого початку було зберегти владу, що передбачало, як мінімум, переобрання у 2015 р. Безперервне падіння економіки та, як наслідок, зростання протестних настроїв примушували шукати зовнішньополітичних союзників, а також джерело фінансових вливань. Напрямки пошуку відомі — Росія і ЄС. Янукович не мучився вибором геополітичного шляху. Він шукав "дах" і донора. Іготувався піти туди, де більше дають і менше вимагають.
"Західний варіант" теоретично влаштовував Януковича більше. По-перше, Брюсселя він боявся менше, ніж Кремля. По-друге, він не сумнівався, що з Євросоюзом домовитися буде легше, оскільки (на його думку) той потребує України не менше (якщо не більше), ніж Україна — його. Деякі підстави для таких припущень, погодьмося, були. Нові ринки й нові ресурси для економіки Старого Світу цілком згодилися б. Але ще більш значимою видавалася політична складова. Європі були потрібні перемоги. На тлі зміни влади в Грузії загострення проблем провладної коаліції в Молдові та стабільної непоступливості Сербії в косовському питанні "євронаближення" України видавалося досить привабливим трофеєм. Який дозволяв, окрім іншого, відвернути увагу від внутрішньоєвропейських проблем. І, до того ж, наближення України до політичної Європи неабияк ламало геополітичну гру Росії.
Ще одна важлива деталь: звучна вікторія була необхідна не тільки Європі загалом, а й окремим знаковим персонажам. Від успіху "української комбінації" великою мірою залежала подальша кар'єра Фюле, Шульца, Баррозу, Квасневського, Кокса... Асоціація з Україною була тією зірочкою, яку кожен із них мріяв намалювати на своєму фюзеляжі.
Євроуспіх, на думку Януковича, спрощував шлях до його переобрання. По-перше, продовження роботи з імплементації положень Асоціації мало було (за його розрахунками) зробити лідерів західних держав поблажливішими до можливих "витівок" на майбутніх виборах. На Банковій вважали: якщо Віктор Федорович підпише у 2013-му Угоду про Асоціацію, у 2015-му його перемогу на виборах Захід визнає практично за будь-яких розкладів. По-друге, зближення з Європою вибивало козирі з рук опозиції: воно могло пом'якшити негативне ставлення до влади з боку населення Заходу та Центру України; воно примушувало противників режиму шукати нові привабливі політичні гасла.
За іронією долі, глибоко антиєвропейський за своєю ментальністю Янукович годився на роль європровідника краще за інших. Якби на його місці опинилися Тимошенко, Яценюк, Кличко (список можете продовжувати самі), для країни в її нинішньому становищі це загрожувало б не умовним, а цілком реальним розколом. З непередбачуваними наслідками. Чинний глава держави міг "вишикувати" чиновників, олігархів та "антизахідний електорат".
Те, що гарант пережив сильний тиск із боку частини рідної партії та орієнтованих на Росію підприємницьких кіл, — правда. Однак засоби для приборкання незадоволених у нього знайшлися б.
Але й "східний варіант" для Віктора Федоровича був по-своєму непоганий. У фінансовому плані (як вважав Янукович) Москва могла запропонувати більше і для бюджету, і, що дуже важливо, для "Сім'ї" (чого Європа точно не пропонувала б). Могла піти на зниження цін на газ, що влаштовувало великих вітчизняних економічних гравців, із чиєю думкою гарант мусив рахуватися. При цьому Кремль не ставить жодних "ідіотських" умов на кшталт демократизації законодавства чи підвищення тарифів. Господар Банкової (і це підтверджували чимало джерел) не вірив і в те, що Кремль всерйоз вимагатиме від нього звільнення Тимошенко. Хоча чудово знав, як Путін ставиться до того, за що формально "закрили" екс-прем'єра. Вкрай важлива обставина: Москва, на відміну від Брюсселя, не вимагала б контролю над виділеними коштами. І ще — у Москви можна було виторгувати повну лояльність до режиму не тільки до, а й після 2015 р.
Однак Путін, на відміну від західних лідерів, погано підходив на роль "лоха". Йому Янукович не вірив, його боявся. Він боявся "кидка", після якого вже не встане. І Митний союз розглядав не просто як небажаний, а як неприйнятний варіант. Розуміючи, що Кремль ставитиме саме приєднання до МС головною умовою виділення пряників.
Янукович хотів позбутися ролі прохача (а саме так його, за великим рахунком, сприймали поблажлива Європа і хамувата Росія). Він розпочав свій блеф і, взагалі-то, досяг запланованих тактичних цілей.
"Нечистий четвер"
Я далекий від думки, що єдиною метою єврокампанії була максимальна зговірливість Росії. Гадаю, Янукович блефував з обома. Він крок за кроком переконував Москву, що піде на зближення з ЄС, незважаючи ні на що. Розраховуючи не просто збільшити суми запропонованих коштів, а й знизити політичну ціну. Знаючи про маніакальне прагнення Путіна побудувати new-СРСР, він хотів примусити його платити за непідписання Угоди про Асоціацію, а не за входження до Митного союзу. А коли Москва всерйоз рознервувалася, а Брюссель трохи розслабився, скинув швидкість у західному напрямку. І єврочиновники, що вже приготували фарбу для нанесення заповітних зірочок на фюзеляжі, помітно розгубилися. Їхня нервова зговірливість стала помітною для неозброєного ока. Вони були готові практично на все. А з їхньої подачі, неймовірно "чутливою" стала до побажань гаранта й опозиція. Янукович домігся неможливого — він майже "обнулив" "проблему Тимошенко", яка ще недавно здавалася єдиною перепоною на шляху до тріумфу у Вільнюсі. Кроком, що усунув би цю перепону, мав стати лист Тимошенко, в якому вона закликала ЄС не ставити долю країни в залежність від долі однієї людини і підписати Угоду про Асоціацію, незалежно від прийняття (неприйняття) рішення про її подальшу долю. Відразу три джерела підтвердили DT.UA наявність такого послання ще на початку тижня. Два з них повідомили, що текст листа відомий усім ключовим європейським гравцям. На запитання, чому лист не оприлюднений, один із конфідентів загадково зронив: "Ще не час..." Можливо, цей час уже й не настане.
Але Янукович хотів від ЄС більше. Він хотів великих грошей.
У вівторок увечері джерело, близьке до адміністрації президента, запевнило мене, що "обидва клієнти дозріли". Нібито ЄС висловив готовність обговорювати конкретні суми, які буде виділено Україні. Москва — готовність відмовитися від умови неодмінного приєднання до Митного союзу. У нас не було можливості підтвердити достовірність даних. Наступні події цю інформацію підтверджують лише частково.
З високою ймовірністю можна говорити лише про зміст розмови Януковича і Фюле у вівторок. Гарант висловив своє незадоволення:
— сумами надаваних коштів (ішлося не тільки про кредити, а й про часткову адресну компенсацію втрат від економічної війни з Росією);
— небажанням Заходу підписувати угоди про фінансові вливання до Вільнюса;
— неготовністю ЄС відмовлятися від вимог жорсткого контролю над витратою надаваних коштів.
Наскільки нам відомо, єврокомісар дав зрозуміти, що висунуті вимоги перебувають за межею допустимих компромісів.
Додатковим подразником стало нагадування Фюле про Тимошенко, але це було, швидше, приводом, ніж причиною для відповіді Януковича: Україна потребує тривалої паузи в переговорах про підписання Угоди про Асоціацію.
Була інформація про те, що Янукович розраховував: у Відні його чекає месидж від Меркель про пом'якшення позиції Заходу. Але сигналу від канцлера він, судячи з усього, не отримав.
Наші інформанти висувають три версії подій, які відбулися потому.
Перша: Янукович зрозумів, що далі блефувати з ЄС не має сенсу і, доки не зірвалася гра з Росією, необхідно погоджуватися на умови Кремля — гроші й політична підтримка в обмін на неприєднання до Асоціації.
Друга: Янукович затягнув із блефом. Він "порахував" карти, але не розрахував психологію партнерів по "ломберному столу". ЄС не вибачив торгашеського тону. Москва не вибачила норовистості. Прорахувавши провал переговорів із Брюсселем, Кремль висунув жорстку умову: сьогодні — даєш згоду на МС і завтра отримуєш гроші або післязавтра сам приповзеш. По дешеву юшку, яку ще треба буде відпрацювати. Янукович не помітив, як гра в покер перетворилася на "очко", і в нього перебір. Як гласить рекламний слоган, днями підглянутий у метро, "Покер — гра розуму". Атож.
Третя: Янукович продовжує блефувати. Ще нічого не вирішено, і він заграє з Росією, силкуючись справити враження на Захід. Очікуючи, що в останній момент в обмін на "камбек" ЄС погодиться на будь-які його умови.
Повторимо, остання гіпотеза здається неймовірною. Однак таке можливе. Слабку надію на це дарують не тільки стримано-оптимістичні заяви багатьох високопоставлених європолітиків, починаючи з Ештон. Показово те, що на момент здачі номера в друк Віктор Федорович не зробив публічної однозначної заяви про відмову від підписання Угоди (а радник президента А.Гончарук повторює, що Вільнюс — як і раніше, у графіку глави держави). Скандальне рішення Кабміну юридичної ваги не має, оскільки уряд, на думку більшості юристів, вийшов за межі своєї компетенції.
Можливо, Янукович нарешті відклав засалену колоду гральних карт і став вивчати політичну карту. Хоч би скільки після можливого провалу "операції "Вільнюс" він говорив про євроінтеграцію, на зближенні з Європою найближчими роками можна поставити хрест. Із багатьох причин, переказувати які немає сенсу, про це в останні два дні висловилася маса компетентних експертів, як вітчизняних, так і закордонних. Назвемо тільки дві — Європі буде не до нас, і Європа не скоро повірить нам знову.
Про кредити, інвестиції, економічні преференції, безвізовий режим та серйозну політичну підтримку можна буде забути надовго. Зате, можливо, Захід згадає про деякі українські активи за кордоном. З усіма наслідками, що з цього випливають. Деякі політики можуть стати нев'їзними. А одному точно руки не подаватимуть.
Утім, можливо, Янукович узявся за карти ворожильні? Але не треба ходити до ворожки, щоб передбачити, чим загрожує йому надміру інтимна політична близькість із Путіним. Якщо Україна, за умовчанням, на роки перетвориться на "зону російської відповідальності", Кремль стримувати себе у виборі засобів не буде.
Відмова від єврокурсу може стати серйозним політичним подарунком для розгубленої опозиції. З'явиться привід для консолідації протестного електорату, особливо тієї його частини, яка вже зачарувалася євромрією.
Уже сьогодні деякі скептики вважають, що в найближчий рік Україна перетвориться не так на арену боротьби Януковича з опозицією, як на поле битви московської влади з прозахідно налаштованим населенням. Навряд чи зараз можна ставити питання саме так. Але якщо песимісти мають рацію, це буде війна, в якій Януковичу відведуть малопочесну роль чи то полоненого, чи то дезертира. Це буде не його війна, але він буде в ній винен. Чи думає про це Віктор Федорович, який готував себе до ролі чи то визволителя, чи то мародера?
Чи усвідомлює він, наскільки недооцінив Росію, до прогнозованої жорсткості якої так очевидно виявився не готовим? Жорсткість "братніх обіймів" обтяжує Віктора Федоровича вже тепер. Він навіть наважився публічно визнати це в розмові з президентом Литви Грибаускайте, виправдуючи можливий зрив підписання Угоди про асоціацію економічним тиском та шантажем із боку Росії. Залишається тільки здогадуватися, які причини такої відвертості. Чи розуміє, наскільки хамською була його поведінка стосовно ЄС, яка не забудеться, навіть коли станеться диво і Вільнюс "вигорить"?
Воістину, якщо дорога в рай вимощена добрими намірами, то чи можна добратися до раю дорогою, вимощеною намірами, нашептаними нечестивим? І чи закінчився цей шлях у "нечистий четвер?"
Чи є, не в Януковича, а в країни, шанс сподіватися на близьке європейське майбутнє? Відповідь очевидна: щоб вибір країни став справжнім вибором усього народу, а не однієї людини, народ повинен захистити себе сам.
"Нечестивий четвер" дав нам шанс пройти перший тест на європейську спроможність. Перейти від споглядання до дії. Всупереч розгубленості, страху, невір'ю, апатії, втомі, розчаруванню. Незважаючи на анонсований замовний, "регіональний" майдан.
Але для того, щоб нас зі страхом почули на Банковій і з подивом — у Брюсселі, нас має бути багато.
Доки ми віримо, ще нічого не закінчилося.
Сергій Рахманін,
