Мале дитя підійшло до дверей. Зіпнулося на пальці і потягнулося маленькими ручками до ключів, які, гойдаючись, зацікавили його.
З великими зусиллями цікаві ключики опинилися в руках і, мов маленькі дзвіночки, задзеленчали у руках дитини. І знову двері, і знову намагання вцілити в замок ключами. Однак не вдається.
Невдоволення, крик і перші сльози, які скочуються по пухкеньких щічках. Крик про допомогу. Ось рідні руки матусі підіймають маля. Сльози перемінюються на радість, і на обличчі народжується тепла усмішка. І ця усмішка є результатом дитячої наполегливості й витривалості у досягненні мети. Таким чином діти дають приклад для наслідування. А саме – як осягнути щастя.
У наших руках ми тримаємо ключі до щастя. Однак деколи здається, що воно є недосяжним для нас. Через наші сумніви й страхи ці ключі летять в різні боки, і ми відчуваємо себе розбитими, нещасливими. Щоб ці ключі знайшли своє призначення, потрібно не боятися просити про допомогу. Так наше прохання стає молитвою. Від нашої наполегливості, і навіть наших сліз залежить, чи ми будемо вислуханні. Не біймося просити. Хай відповідь на наші прохання не забариться і відобразиться через усмішку на нашому обличчі.
о.Роман Бобесюк
