Франківські безхатченки відмовляються йти на нічліг до притулку. Натомість обживають смітники у середмісті та шокують перехожих виглядом та запахом.
На них натикаєшся всюди – на ринках, вокзалах, автобусних зупинках, у скверах. Вдень безхатьки нишпорять у пошуках їжі біля сміттєвих контейнерів чи просять милостиню на церковних папертях, ночують просто неба на лавках чи під мостами. Злачні місця їхніх посиденьок іванофранківці добре знають і оминають. На нічліг до притулку бомжі йти відмовляються, а змусити їх покинути асфальтне життя не може ані місцева влада, ані правоохоронці.
Не бомж, а «дворянин»
Вокзал уже давно став володіннями безхатьків, тут вони поводяться набагато привільніше, ніж туристи чи інші громадяни. Незмінні завсідники Привокзального скверу, бездомні п’янички, неначе удільні князівства, поділили між собою усі тамтешні лави та смітники. Конкуренція за «місце під сонцем» неабияка, тож безхатченки регулярно влаштовують «розбори» за територію прямо на очах у перехожих та на весь голос обмінюються нецензурними «компліментами». Дехто об’єднується у невеликі компанії, аби разом здобувати хліб насущний та боронитися від ворожих «нальотів».
Такий вуличний тандем довелося бачити днями: поки один з бомжів старанно «прочісує» сміттярку в пошуках провіанту, його «побратим» куняє на лавці поруч із крамничкою, яка працює цілодобово. За 10 гривень чоловік погоджується розповісти всю правду про себе. Василь (так його звуть) раніше жив, як усі, ростив сина. Потім став «пити горілку, як воду». «Вдома почалася гризня. Жінка пішла, сина забрала, хату так само, – пускає безхатченко скупу сльозу. – Там, де я робив – на автобазі, нагнали. З тих пір живу тут-во».
Василь гордо називає себе «дворянином», бо живе у місцевих дворах майже 12 років. «Тут, – розводить безхатченко руками довкола себе, – усі сміттярки мої».
Своїм життям «дворянин» задоволений. Каже, має усе від матраца до зубної щітки, якою, щоправда, не користується. Зі сміттярки він і годується, і одягається.
Що тільки народ не викидає, – дивується Василь, – все: люстри, чайники, лахміття, картини. Головне, встигнути підібрати знахідки раніше за конкурентів, – ділиться досвідом безпритульний.
Влітку Василь ночує, де прийдеться, навіть на сирій землі. А коли холоднішає – перебирається у підвал неподалік.
Свобода дій
«Людям нема де сісти, бо вони тут нагло порозсідалися і бухають. Аж бридко сюди ходити – хто його знає, що підчепити можна», – обурюється жіночка, минаючи бомжів.
Проте, хоч як би городяни не нарікали, зі специфічним сусідством доводиться миритися. Примусити безхатьків покинути облаштовані «хороми» не може ні міліція, ні місцева влада.
«Ми щоденно проводимо рейди і роз’яснювальну роботу, але що ми можемо зробити? , – розводить руками заступник начальника Івано-Франківського відділу УМВС Ігор Наливайко. – Згідно із законодавством, безпритульного ми можемо затримати максимум на три години».
За словами міліціянта, раніше у місті діяв спецприймальник для безхатченків. Там затриману за бродяжництво особу законом дозволялося утримувати протягом місяця. За цей час правоохоронці намагалися знайти рідних чи близьких безпритульного, а якщо він виявлявся немісцевим – відправляли його додому.
«Але рішенням Конституційного Суду від 2010 року розподільники були відмінені», – констатує Ігор Наливайко. А отже, бомжам дарована майже цілковита свобода дій та пересування.
Пляшка краща за нічліг
Соціальні служби міста протистояти експансії безхатченків також не в змозі. У департаменті соціальної політики міста переконують: спеціально для таких осіб у 2007 році в місті облаштували Будинок нічного перебування. Нещодавно зробили там ремонт, оновили сантехніку, навіть придбали газову плиту. Проте безхатьки можливість ночувати під сяким-таким дахом вперто ігнорують, адже там – «сухий закон» та дисципліна. Безпечний нічліг не витримує конкуренції з пляшкою, а примусити «громадян вулиці» ночувати у чотирьох стінах забороняють права людини та Конституція. Незважаючи на те, що спальних місць у притулку вдесятеро менше, ніж франківських бомжів, повністю заповненим він буває тільки взимку. І то не завжди.
«У нашому Будинку діють суворі правила, – розповідає директор установи Іван Боберський. – Тут не можна пити, курити в приміщенні, влаштовувати розбірки. Клієнтів ми примушуємо кожного дня митися. А як інакше? Безхатченки – це люди, які відвикли від дисципліни. До того ж більшість – алкозалежні».
Люди знаходяться на межі свого життя через таке захворювання, як алкоголізм. Тому, каже Іван Боберський, їм простіше вести звичний спосіб життя – пити та ночувати на вокзалі чи лавці.
«Усі безпритульні знають про наш заклад – запитайте будь-кого, – продовжує директор Будинку нічного перебування. – А спитайте, чому він тут не ночує – бо не дають пити».
Соціальні служби кивають на силовиків. Мовляв, хоч на боці безхатченків права людини, але якщо поміркувати, то привід для спілкування з ними у правоохоронців таки є. А от бажання немає.
«Якщо безпритульні розпивають спиртні напої в громадських місцях – за це передбачене адміністративне покарання. Якщо б за цим вели контроль, то вони б не пили і не спали на лавочках. І були б змушені прийти сюди», – вважає Іван Боберський.
Силоміць не допоможеш
«Зі свого боку ми робимо все можливе, але тягнути безпритульних у Будинок нічного перебування за рукави ми не можемо і не маємо права», – зазначає начальник Івано-Франківського департаменту соцполітики Олександра Заклинська.
Допомогти соціальні працівники можуть лише тим безхатченкам, які самі бажають розпрощатися із «принадами» життя на асфальті та почати все з чистого аркуша.
«Якщо людина загубила документи – ми допомагаємо їх відновити, – додає пані Олександра. – Після того можемо навіть направити на роботу – часом трапляються вакансії некваліфікованих працівників».
Але перспектива працювати вабить лише одиниці безхатьків. Більшість з них звикла до вільного життя. До соціальних служб приходять за допомогою, зазвичай, тільки коли якась недуга, а без документів не приймають у медзакладах.
«Були такі випадки, коли такі особи брали в нас гуманітарну допомогу – одяг і міняли його на горілку», – згадує Олександра Заклинська.
Як сьогодні чинити із франківськими блукачами – у департаменті стинають плечима. Адже силою їм не допоможеш. Твердять: це проблема не локальна, а загальнодержавна. Тож починати треба зі змін до законодавства.
Як би там не було, незабаром зимова холоднеча частково зажене безхатьків у притулок. Тож на деякий час питання вирішиться. Але навіть низький градус термометра – вагомий аргумент покинути вуличне життя далеко не для всіх. За даними міліції, у зимовий період щороку гине 20-30 безпритульних.
Оксана ГЛУШКЕВИЧ, ЗК
