Тарас Шевченко вже давно поставив українцям одне з найголовніших запитань їхнього майбутнього: "Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?". Чекали українці, чекали, та так і не дочекалися, і наприкінці минулого року вирішили взяти на себе роль колективного Вашингтона.
Ціною непомірних для країни жертв їм вдалося принести в Україну дух нового і праведного закону. Тепер їй потрібен прагматик-менеджер, який підкріпить цей дух буквою і забезпечить виконання закону. Зважаючи на нинішні внутрішні й зовнішні обставини, Україні для цього дуже не завадила б історична постать на кшталт Бісмарка. Звичайно, у його оновленій для ХХI ст. версії.
Бісмарка з-поміж сучасників вигідно вирізняло те, що він мав цілісну реалістичну доктрину зовнішньої політики і зміг її реалізувати, перетворивши Пруссію з держави німецького світу на світову державу. Сьогодні й наша країна як ніколи у своїй сучасній історії залежить від своєї зовнішньої політики. Анексія Криму Росією жорстоко руйнує зовнішньополітичні ілюзії, які роками мали українські громадяни, і ставить питання руба: або ми зависаємо в стані країни зовнішньої політики інших держав, або виробляємо якісно нову доктрину зовнішньої політики Української держави й рішуче рухаємося вперед.
"Найнебезпечніше для дипломата — це мати ілюзії", — казав Бісмарк. Найважливіше завдання для українських дипломатів зараз — відкласти вбік ілюзії й стриматися від поспішних, нехай навіть яскравих, але поспішних рішень. Суспільство жадає всього різкого й яскравого, але не можна весь час іти в нього на повідку. Це граблі, на які на догоду громадській думці наступали в різних країнах. Відома "доктрина Хальштейна" кульгала на обидві ноги з моменту свого створення в 1955 р. Вона передбачала, що ФРН підтримуватиме дипломатичні відносини тільки з державами, які не мають дипломатичних відносин з НДР, але одразу робила виняток для СРСР. Красиво, але не життєздатно.
Не дивно, що зовнішньополітична дієта Бонна насправді виявилася голодуванням, яке не йшло на користь країні. Кількість винятків з доктрини неухильно зростала, реалії вимагали відмовитися від неї. Життя, як завжди, перемогло, і 1972 р. ФРН сама підписала угоду про врегулювання відносин з НДР. Сторони при цьому зберегли обличчя, підкреслено обмінявшись не посольствами, а постійними представництвами. Ця модель забезпечила зростання могутності ФРН, символічно переживши НДР: і сьогодні колоритна пивна під вивіскою "Постійне представництво" стоїть там само, де колись у Берліні розташовувалися західнонімецькі дипломати.
Азербайджан ефектно заносить до списків персон нон ґрата всіх, хто відвідує Нагірний Карабах без погодження з ним. Оскільки окрім вірменів туди їздять переважно російські політики, цікаві журналісти й артисти, такий результат Баку не вражає. Росіяни виторговують собі винятки зі списку, про що Азербайджану доводиться публічно повідомляти, журналісти, зачаївши образу, виливають її у своїх матеріалах, а артисти не пропускають нагоди звинуватити Баку в боротьбі з культурою.
Сербія після оголошення незалежності Косово на емоціях почала відкликати послів з усіх держав, які визнавали нову державу, щоб за кілька місяців вони тихо поверталися в країни своєї акредитації, а за кілька років підписала з Приштіною угоду про нормалізацію відносин. Без визнання, змушені виправдовуватися сербські політики, але з нормалізацією. Подібна динаміка і в Грузії, що розірвала дипломатичні відносини з Росією після війни 2008 р., але в 2012-му відбулася перша зустріч російських і грузинських дипломатів.
Усе це — уроки, про які сьогодні має пам'ятати Україна. У ситуації, що склалася, діяти потрібно послідовно й рішуче, не роблячи ставки на негайний ефект. А найбільш нетерплячим громадянам варто нагадати лише про одне: ефективна зовнішня політика — це гра надовго.
Бісмарк був іще цілком лояльно налаштований до Австрії, коли приїхав до Франкфурта у статусі посла Пруссії. Але, зіткнувшись з реаліями, він виніс суворий вирок: зовнішня політика Відня щодо Берліна зводиться до формули avilir, puis demolir ("принизити, відтак знищити"). З цього моменту з ілюзіями було покінчено, і почалася реальна політика, що привела в остаточному підсумку до того, що Австрія не тільки втратила всю свою вагу, а й у принципі втратила відчуття й розуміння самої себе.
Політика Росії стосовно України сьогодні — це очищена від вікового пилу австрійська формула. І відповідь на неї має бути прагматичною, а не емоційною. Сьогодні ж, на жаль, створену Москвою порожнечу в українсько-російських відносинах заповнив тролінг. Цей термін, нагадаю, прийшов до нас з Інтернету і традиційно означає вид віртуального спілкування, за якого троль своїми повідомленнями намагається спровокувати конфлікт, образити й принизити співрозмовника.
Заяви російського МЗС досягли адресата й на якомусь етапі викликали відповідну реакцію Києва. Замість дипломатичних відносин ми одержали двосторонній дипломатичний тролінг. Українцям яскравість заяв з Михайлівської площі припала до смаку й підвищила рейтинг дипломатів. У певних суспільних колах цей рейтинг злетів би ще вище, якби ми оголосили, що розриваємо дипломатичні відносини з РФ або ініціюємо її виключення з ООН, ОБСЄ, Ради Європи, а то й вступаємо в НАТО. Але емоції — вбік. Саме на цьому внутрішньому злеті мусимо знайти в собі сили не йти на повідку суспільних уподобань, а зупинитися й зосередитися на підготовці злету зовнішнього. Образно кажучи, далі треба не пекти російську владу словом, а бити її рублем.
Деякі кроки в цьому напрямку вже робляться і дають вагомий публічний результат. Дорогого варті результати голосування в Генеральній асамблеї ООН щодо резолюції стосовно України, заява Комітету експертів Європейської хартії регіональних мов і мов меншин про те, що з російською мовою у нас в країні все добре, а також коментар представника ОБСЄ з питань ЗМІ Дуньї Міятович про те, що Україна мала право припинити мовлення російських телеканалів.
Правильним було здивування українського МЗС з приводу нещодавнього візиту глави російського уряду в Крим. До речі, практика оголошення персонами нон ґрата поголовно всіх іноземців, які відвідують Крим, неминуче перетвориться на полювання на відьом з численними жертвами й зашкодить інтересам України. А от послідовні заперечення такого роду щодо візитів офіційних представників Росії й потенційно інших країн — саме те, що потрібно.
Раціональними є перші кроки Києва щодо зміцнення у двосторонніх відносинах принципу взаємності. Симетричну норму стосовно 90-денного перебування громадян РФ в Україні вже вводимо в дію. Не забуваймо й про нещодавню ініціативу Володимира Путіна запровадити норму про в'їзд на територію Росії за закордонними паспортами. Саме час для симетричної відповіді: без віз, але за закордонними паспортами.
Звернення Генеральної асамблеї ООН до Міжнародного суду із запитом про оцінку відповідності міжнародному праву декларації про незалежність Криму, звернення до Європейського суду з прав людини, тиха робота з підготовки якісних майнових позовів до комерційних арбітражів і судів, активна робота в галузевих міжнародних організаціях на кшталт ЮНЕСКО (питання культури) та ІКАО (питання авіатранспорту), пошук симетричних відповідей на дії, а не заяви Росії — ось центр докладання зусиль для влади.
Що ж до держав, які так чи інакше підтримали позицію Росії стосовно Криму, то тут варто рішуче взяти на озброєння принцип Бісмарка — "будь-яка політика — краще, ніж політика вагань". Союзники Росії в цьому питанні різнорідні з погляду інтересів України. Відповідно, і політика щодо них має бути чіткою, але гнучкою. Наші партнери мусять розуміти наслідки тих чи інших своїх рішень щодо Криму. Розривати дипломатичні відносини або відкликати послів з держав, нелояльних до української позиції щодо анексії Криму, було б недалекоглядним кроком, та й, будьмо реалістами, їх це не зупинить, якщо зв'язки з Москвою їм дорожчі, ніж із Києвом. Але звести до умов критичної необхідності двосторонні контакти високого рівня й зосередитися виключно на вигідних для нашої країни питаннях двостороннього порядку денного цілком можливо. До речі, необхідно визначитися й щодо виходу з СНД. Після гучної заяви РНБО про жодні практичні кроки в цьому напрямку не чутно.
Найважливішим завданням зараз є системна робота з діючими або потенційними союзниками України. Список тих, хто утримався під час голосування в Генеральній асамблеї ООН, значний і є неораним полем для роботи українських дипломатів. Перетворити ключові нейтральні країни на союзні можливо не тільки взаємовигідним розв'язанням актуальних двосторонніх питань, а й системною роботою в публічному просторі цих країн із поясненням української позиції. Щоб досягти успіху на цьому напрямку, критично важливо говорити із цільовою аудиторією кожної країни мовою та образами, зрозумілими їй (згадайте в цьому зв'язку нещодавній геніальний подарунок канцлера Меркель главі Китаю у вигляді карти з розширеними кордонами його держави).
Без перебільшення — або ми будемо підтримувати інтерес до української проблематики у наших союзників, а також зацікавимо тих, хто сумнівається, і достукаємося до їхніх сердець, або втримати ізоляцію Росії не вдасться ніякими пирогами. Це, треба визнати, — найслабша ланка української дипломатії, бо ніхто ніколи системно цим питанням не займався. Тут усе доведеться починати з позицій трохи вищих за нуль, але публічна дипломатія, а саме про неї ідеться, — основа основ зовнішньої політики ХХI ст., і не брати її на озброєння означає істотно послаблювати свої сили.
Прагматичний аналіз ситуації, категоричне невизнання анексії, цільові дієві контрзаходи України проти Росії, гнучкий підхід стосовно примкнулих до неї країн і потужна м'яка сила публічної дипломатії щодо союзників України і тих, хто сумнівається, — ось принципи, які можуть посісти центральне місце в новій доктрині зовнішньої політики України.
Дмитро Кулеба,
