Незважаючи на те, що німці й австрійці говорять однією мовою і взагалі є дуже подібними, між ними, водночас, є чимало суттєвих відмінностей. Які непогано можна побачити хоча б крізь призму «слов’янського питання».
Слов’янам ніколи не везло з німцями. Можна навіть сказати, що німці – це росіяни центрально-західної Європи (недарма російські стратеги так завжди переймалися тим, що інспіровані Британією геополітичні інтриги постійно розводили Німеччину та Росію по різні боки фронтів). Так само як і росіянам, німцям весь час щось було потрібно від сусідів. Яких вони в кращому випадку вважали неповноцінними німцями (як чехів), а в гіршому – просто неповноцінними (як поляків і далі на схід).
Інша справа австрійці. Мабуть з усіх історичних періодів, що їх пережив «тисячолітній український народ», австрійський є одним з найбільш ностальгічних. Марія-Терезія, сонцесяйний цісар, підтримка українства, ліберальні течії, інтелектуальна міграція із-за Збруча, архітектура Львова та Чернівців… Перераховувати цивілізаційний внесок австрійців у похмуре українське буття можна довго – попри те, що Королівство Галичини і Лодомерії було одним із найвідсталіших регіонів імперії. Можна навіть сказати, що Австрія і зберегла Україну – в тій її частині, яка згодом зможе відігравати роль якщо не «П’ємонту», то хоча б закваски.
Саме відтоді слова «шпацер» або «манліхер» звучать приємно для західноукраїнського вуха – відгомоном часів, за яких освічений галичанин розмовляв трьома європейськими мовами (серед яких не було навіть натяку на російську). Та і взагалі слов’яни становили найбільшу етнічну спільноту Австро-Угорщини. Що, до речі, дуже турбувало одного видатного уродженця країни, який згодом таки став лідером Німеччини і взявся за вирішення «слов’янського питання», увійшовши в історію під прізвищем Шикльгрубер.
Українцям треба віддати належне: коли дійшла справа до війни, вони не стали грати у «п’яті колони», а пішли виконувати свій імперський борг. І Січові стрільці, настільки ж героїчні, наскільки і невдалі (але, певно, то взагалі була доля тодішньої австрійської армії – Франц-Йосиф любив військових, але не любив війни) і сьогодні є однією з найцікавіших сторінок нашої історії.
Важко сказати, чому австрійці несхожі на своїх німецьких «братів». Можливо гори зробили їх більш романтичними, а постійне життя в оточенні слов’ян та італійців додало певної життєвої легкості? Тому з цього боку Альп маємо Моцарта, оперу та віденський торт, а з того марші та капусту з сосисками?
Про гетьманство Павла Скоропадського (який спробував будувати свою державу з опорою на німців, а не на австріяків), переповідають таку легенду. Перше, що зробили німці, увійшовши у Київ – вичистили залізничний вокзал, загиджений місцевими рагулями, які і сьогодні становлять домінуючий відсоток української популяції. Через кілька днів вокзал прогнозовано був загиджений знову. Тоді німецькі війська оточили будівлю, схопили всіх автохтонів, що були усередині та всипали кожному якусь там кількість різок. Кажуть, що рівень чистоти, який вдалося досягнути цим нехитрим методом, наступного разу був відтворений лише наприкінці 1941-го року.
Метод виявився настільки ж дієвим, наскільки і хибним: примхлива суспільна підтримка полишила гетьмана, хоча за нього Київ став справжньою оазою у морі громадянської війни. Не можна сказати, що так сталося через цей випадок, але достатньо, щоб зрозуміти конфліктну зону менталітетів.
Австрійський порядок був позбавлений надмірної німецької жорсткості та зверхності, і мабуть через це нам переважно вдавалося знаходити спільну мову. Для Відня Галичина була такою ж частиною імперії, як і всі інші. І за трохи іншого сценарію Василь Вишиваний - Вільгельм Франц Габсбург-Лотарінгський - цілком міг би стати першим президентом України, замість вайлуватого Грушевського. Він і помер у 1948 році у Лук’янівському СІЗО, цей Габсбург, залишившись більше українцем, ніж більшість сьогоднішніх «свідомих».
Дунайську імперію можна назвати першою спробою Європейського союзу. А ще можна вважати це певним шансом для сучасної України, яка сьогодні в черговий раз вже майже програна автохтонами. На жаль, «рускій мірЪ» просувається на Захід інтенсивніше, ніж Україна рухається на Схід власної ж території.
Королівство Галичини і Лодомерії показує: іноді краще стати частинами, щоби зберегти ціле. Про перспективи «української реконкісти» поговоримо як-небудь наступного разу.
Дмитро Бушуєв,
соціальний філософ,
