У вересні доходить до загрозливого моменту судову справа, у якій місцева влада намагається виселити просто на вулицю сім’ю з трирічною дитиною з будинку в самому центрі Івано-Франківська. Чому примусово виселяють, а не переселяють? Кому і для чого потрібен будинок на однойменній до назви міста вулиці? Чи справді такими беззаперечними та бездоганними є аргументи тих, хто ініціював виселення?
Вісімнадцять років тому у 1996 році технічній працівниці Івано-Франківської школи № 3 Мирославі Третяк надали для проживання кімнату в окремому одноповерховому будинку, який знаходиться у дворі цієї школи (до цього Мирослава Онисівна декілька років проживала у самій будівлі школи). Надавали це житло офіційно: 30 серпня 1996 р. на зборах профспілкового комітету школи вирішили звернутися до адміністрації школи із клопотанням про вирішення житлової проблеми Мирослави Третяк, а 31 серпня 1996 р. директор школи Лариса Біловодська підписує наказ про „надання тимчасово кімнати для проживання у складському приміщенні школи Третяк М.О.” (так зазначено у самому наказі), а саме в тому одноповерховому будинку.
Відразу виникає щонайменше 2 запитання: 1) на скільки це „тимчасово”, адже тимчасово може бути на 5, або й на 50 років, а може до надання іншого житла? 2) як могли надати для проживання кімнату у складському приміщенні? Відповіла на ці запитання через декілька років Лариса Пилипівна Біловодська. У своєму листі вона пише, що на той час не знала яким насправді за офіційним статусом був окремий будинок у дворі школи. В управлінні освіти і науки міськвиконкому їй пояснювали, що в будинку завжди хтось жив ще з післявоєнних років, однак тоді (у 1996 році) ніхто не з’ясовував, аналізуючи документи, яким він є насправді, тобто житловим чи нежитловим. Згодом виявилося, що будинок був житловим не лише у 1996 році, але й до аж до серпня 2008 року. Пані Біловодська зізнається, що якби тоді знала про належність будинку до житлового фонду то зробила б усе можливе для надання його Мирославі Третяк безстрокового.
Історія цього будинку така. З післявоєнних років у ньому постійно проживали люди (учні, працівники школи, навіть заступники директора). Усе це засвідчує будинкова книга, в якій є записи про прописку, значення якої у радянський період усім відоме (не могли ж тоді прописувати людей на складі). З другої половини 60-их років в будинку проживали лише працівники школи (перед Мирославою Онисівною та якийсь час одночасно з нею у іншій кімнаті проживав до своєї смерті заступник директора з господарської роботи Онуфрик М.П.). Ще у 50-их роках обласне бюро технічної інвентаризації, проводячи технічну інвентаризацію будівлі школи та разом з нею цього будинку позначило його в інвентаризаційній справі як жилий будинок (вказавши, зокрема, його жилу площу). Саме жилим до 2008 року за матеріалами інвентаризаційної справи був цей будинок. У 2008 обласне бюро технічної інвентаризації реєструє будинок як склад, а міськвиконком видає про це свідоцтво на право власності. Саме це свідоцтво наразі є козирною картою міськвиконкому, управління освіти і науки та адміністрації школи, представники яких в один голос стверджують: „будинок є складом, а не жилим приміщенням, жити у ньому не можна, треба його звільнити”. Таке перетворення житла у склад стало можливим завдяки довідці, яку управління освіти і науки міськвиконкому у 2006 році подало до бюро технічної інвентаризації про те, що будинок за даними їхнього бухгалтерського обліку є складом аж з 1949 року (як тоді у ньому прописували людей до 1967 року?). Проте, управління освіти і науки спершу не хотіло надавати, а згодом (через декілька років судової тяганини) врешті решт визнало, що не існує ніякого документа (акту введення в експлуатацію, технічного паспорта тощо), який би дійсно засвідчував статус будинку як нежитлового приміщення (складу) саме з 1949 р. (напевне зрозуміли свою помилку і те, що немає з чим до суду з позовом про виселення йти, а тому вирішили її виправити вже у 2006 році). Однак, не так просто перевести жиле приміщення у нежиле, оскільки це можливо лише на підставі рішення органу місцевого самоврядування (відповідне роз’яснення дає Міністерство з питань житлово-комунального господарства, але мабуть обласне бюро технічної інвентаризації не вважає його для себе обов’язковим), тоді як ані міська рада, ані міськвиконком рішення про переведення будинку із жилого в нежилий не приймали. Тобто не можна за будь-яким папірцем перевести житло у склад (уявляєте, повертаєтеся з відпустки у свою квартиру і виявляється, що вона вже не житло, а склад для зберігання овочів, бо котрийсь розумник з якогось управління міськвиконкому подав про це довідку до бюро технічної інвентаризації).
У 2008 році управління освіти і науки та адміністрація школи № 3 звернулися до Івано-Франківського міського суду з позовом про виселення Мирослави Третяк та її сім’ї (наразі з нею проживає її син, котрий будучи неповнолітнім проживав разом з матір’ю ще з 1996 року, а також його дружина та їх трирічний син). Згодом, до цієї ініціативи про виселення на вулицю сім’ї з дитиною в суді приєднався міськвиконком.
Кому саме і для може бути потрібен будинок у самому центрі Івано-Франківська та ще й на однойменній вулиці? Це питання залишається відкритим. Не так давно було виявлено факт, що у тій самій школі № 3 підприємство, яке надає послуги навчанню іноземних мов, використовувало шкільні приміщення (!) безоплатно. Напевно у Івано-Франківську дійсно створені дуже добрі та привабливі умови для розвитку бізнесу, якщо комерційне підприємство може користуватися комунальним майном не сплачуючи за це жодної копійки до місцевого бюджету (якесь виходить несамовите „муніципальне благодійництво”). Завдяки діям прокуратури Івано-Франківська місту було відшкодовано збитки від таких незаконних дій управління освіти і науки міськвиконкому та адміністрації школи, директора якої Світлану Долгову також було притягнуто до дисциплінарної відповідальності.
Відповідно до норм житлового законодавства України людину можна виселити із займаного нею жилого приміщення, яке підлягає переведенню в нежиле, лише попередньо надавши їй інше житло.
Сторона, що ініціює виселення, не гребує ніякими засобами. Так, 1 липня минулого року в будинку було відключено газопостачання. Спершу управління освіти і науки всіляко відхрещувалося від цього відключення, мовляв то в управлінні експлуатації газового господарства (УЕГГ) самі вдалися відключити. Однак, правду приховати не вдалося і як з’ясувалося згодом ініціатором „відрізання” газу було саме управління освіти і науки, яке й письмово попросило про це УЕГГ.
19 липня цього року за вказівкою директора школи Мирославу Третяк позбавили можливості користуватися водою.
А може для директора школи Світлани Долгової вже хтось „спророкував” рішення суду і вона вирішила не чекаючи на нього усіма можливими засобами зробити неможливим життя Мирослави Третяк у будинку?
18 липня ц.р. житлове питання Мирослави Онисівни розглядалося на засіданні міськвиконкому, який відмовив їй у наданні іншого житла. Така відмова не є дивною, адже на розгляд міськвиконкому виносилося неконкретизоване питання про вирішення цієї житлову проблему, а не, наприклад, про зміну позовних вимог в суді із примусового виселення на примусове переселення (єдиним можливим шляхом вирішення цієї проблеми є саме примусове переселення на виконання рішення суду з будинку, який було переведено з жилого у нежилий, у інше житло). Можливо той, хто готував це питання до розгляду на засіданні міськвиконкому на такий результат його вирішення й розраховував? Адже тепер з’явилася майже „залізна” відговірка, мовляв якщо вже міськвиконком відмовив то вже нічого неможливо вдіяти.
Дивною видається „турбота” про мешканців міста Івано-Франківська чи то міського голови Віктора Анушкевичуса, чи то цілої когорти його підлеглих, котрі підтримують в суді позов про виселення просто на вулицю сім’ї з трирічною дитиною, але ніяк не можуть відповісти на дуже просте і логічне для цієї проблеми запитання: „чому так завзято підтримуєте саме примусове виселення, а не примусове переселення?”. Адже про примусове виселення людей на вулицю можна говорити лише тоді, коли вони зайняли житло без будь-яких на те документів. У Мирослави Третяк є рішення профспілкового комітету та наказ директора школи, тобто самочинно вона свого теперішнього житла не займала. Представники міськвиконкому наголошують на тому, що хоча й такі рішення та наказ дійсно були, але ордер на житло в будинку Мирославі Третяк не видавали, а тому й ніякого права вона на нього немає. Трапилася бюрократична помилка? Виходить, що сьогодні завдяки бюрократичній помилці система може нещадно розправитися з людиною, викинувши її сім’ю на вулицю. Що ж тоді робитиме система завтра?
П.С.
У цій статті не описана пересічна приватна справа, а йде мова наскрізну гниль системи місцевого самоврядування. Адже дуже легко пересвідчитися, що вирішення абсолютної більшості наших буденних проблем залежить від волі людей на місцях: від волі місцевих чиновників, котрим дуже часто „важко” визнати свою помилку, або котрі мають інтерес дуже далекий від допомоги членам місцевої громади. Напевно, якщо у Кабміні замість міністрів призначити небесних ангелів, а замість Миколи Азарова – Архангела Михаїла, то навряд чи відбуватимуться зміни тут, на місцях, де Конституція України закріплює і гарантує місцеве самоврядування. То може варто врешті врядувати громаді? Ініціювати проведення місцевих референдумів, відкликання корумпованих і бездарних місцевих голів, вимагати публічного і об’єктивного вирішення проблем громади...
Василь Футерко, юрист
