Маргінеси міфу

Анатолій Звіжинський, журнал МІСТО

Культурною подією №1 цьогоріч в Івано-Франківську був, безперечно, фестиваль «PORTOFRANKO ГогольFEST». Феєричне дійство, зорганізоване київсько-франківською командою кураторів, на п’ять днів укинуло жителів і гостей провінційного містечка у вир захопливих подій та акцій. Театр, музика, кіно, поезія, екологія, різноманітні перформанси, виставки, лекції могли вдовольнити смаки найвибагливішого глядача. А кількість задіяних локацій демонструвала прихований потенціал міського простору.

Серед запропонованого організаторами нелегко було визначитися, що найперше варте уваги, хотілося встигнути всюди. Динамічні, емоційні фестивальні дні промайнули дуже швидко. Нині живемо спогадами та впевненістю, що подібний формат презентації сучасних мистецьких форм вельми би пасував для урізноманітнення культурного життя містян та інтенсифікації мистецьких обмінів.

Але зупинимося детальніше на одному з дійств фестивалю – візуальному проекті від Івано-Франківського ЦСМ «Маргінеси міфу», котрий складався з кількох різноманітних дійств, що відбувалися в різних локаціях середмістя.

Першою почала працювати експозиція в художньому музеї з живописом львівських авторів Влодка Костирка та Євгена Равського, харків’янина Олексія Борисова та франківця Володимира Мулика. Роботи цих авторів органічно розчинялися в просторі колишньої колегіати та зливалися з академічною, еклектичною, хронологічною, сталою музейною експозицією. Сучасний живопис мав напрочуд органічний вигляд серед старовини. Тільки уважний глядач помічав його нетутешність, приглядаючись до деталей на полотнах, розшифровуючи сюжети. Але таких було мало. У ті дні до музею приходили здебільшого на концерти, а його атмосферу сприймали як екзотичний антураж до авангардної електронної музики.

А от скульптуру Євгена Самборського в натуральний розмір «Пане, дайте пару копійок» впізнавали легко. Адже її прототип – добре знаний у нашому містечку жебрак, що «прописався» на «стометрівці». Цей чоловік із цікавим способом мислення, своєрідним почуттям гумору та задерикуватою поведінкою вже давно зірка. Та й на виставці це була фігура №1 – біля неї знимкувались, вкидали гроші у простягнуту руку, скандалили або щиро сміялися. Експонат нагадував гральний автомат, що пожирає-випрошує гроші. «Дивні (дурні) художники. Навіщо стільки честі жебракові? Хіба нема достойніших у місті?», «Ви знаєте, Василь – дуже розумна людина, начитана. У нього жінка хвора, він змушений гроші просити, а ви з нього знущаєтеся. Краще б на Марцінківа карикатуру зробили», – з відгуків, почутих на виставці. Популярність згаданого чоловіка зіграла дивний жарт – більшість глядачів приходили подивитися лише на нього, залишаючи поза увагою всі інші експонати й навіть ім’я автора.

Найбільша несподіванка сталася тоді, коли відкрили жебракову скриньку і виявилося, що в ній лиш дріб’язок, а всі паперові купюри, які туди вкидали, десь поділися. Хтось уміло й непомітно пограбував зібране прохачем під час виставки. «Доброзичливці» підсміювалися – несподіваний перформанс. А й справді, мистецтво провокує глядача на різноманітний інтерактив.

А найпотужнішою роботою виставки (її обрали й на афішу проекту), як на мене, стала інсталяція від M.E.M. van Deursen. Це була фотографія артистки, що обігрує образ німецької панк-співачки Ніни Гаген, копіюючи фото на обкладинці одного з її альбомів. Знімок помістили у чорну, важку раму, а дзеркало у точно такій же поставили поруч – воно створювало нескінченні відображення. «I believe in Gods but in mermaids to. Subtitle, do you» («Я вірю в богів, але в русалок також. Субтитри, чи») – так називався твір. Але ці слова не прояснюють суті, швидше навпаки, як і віддзеркалення, – лише заворожують своєю нескінченною красою. У дзеркало заглядали майже всі, молодь фотографувалася поруч, ніби намагаючись щось запізнати і взяти з собою.

Ще одна провокативна робота від знаного художника Ігоря Перекліти «Пост здав 1933 – пост прийняв 1945» не викликала очікуваної реакції публіки. Портрет Гітлера на тлі Єрусалима в оточенні різноманітної ритуальної та зашифрованої символіки був для людей звичайнісінькою картиною. Виникало враження, що в наш час нікого нічим не здивуєш. Гості з Німеччини зробили тільки зауваження щодо орфографічних помилок у назві німецькою. А художник негайно все виправив.

Гьольге Вендланд змонтував фотоінсталяцію з власним трактуванням виникнення на початку ХХ століття знаменитого мистецького руху ДаДа. Цікавою була ця мистецька фальсифікація, схожа на розіграш гра з уявою глядача, щоб розглядання фото не було нудним, а скидалося на розгадування ребуса та задіювало інтелект. Фото були доповнені ще пірамідою з туалетного паперу, на котрій гордо стояв оранжевий ґном. Точно такого ж, до речі, вкрали минулого року з-під галереї з постаменту, на котрий його примурували митці.

Франківський художник Ростислав Котерлін також грається з інтелектом та довірою тих, хто проявив увагу до експозиції. Він приготував для виставки лозунг, де з одного боку на червоному тлі написано «Лупайте сю скалу, а нє – то йдіть гуськом» І. Ф., а з іншого на чорному тлі – «Та пошлі ви всє в Диканьку» М. Г., інтригуючи незвичними закликами.

Художниця з Ізраїлю Лігі Талмор, творячи/досліджуючи історичну міфологію свого народу, подала на виставку підмальований змонтований фотовідбиток «Герой або лиходій, месія або брехун: міф про Бар Кохби». У метафоричній формі, через зображення простору, що втягує в себе, доповнюючи його малюнками на написами, художниця поетично оповіла історію обраного героя.

Люк Спонселє з Нідерландів презентував об’єкт, що в музейний спосіб демонстрував невідомий артефакт «Pikkininni». На вишуканому псевдостаровинному столику під скляною колбою на оксамитовій підставці стояла фігурка з пінопласту. Очевидно, малося на увазі те, що фейковість сучасного світу зашкалює і знаходить відповідні рефлексії в мистецтві. Зрештою, саме воно як відображення дійсності – це вже імітація, повторення, фейк, симулякр.

Ще один митець із Голландії Штеф Фрідаель намалював іронічну серію олійного живопису з «національними щурами». На картинках поруч із мертвою тваринкою лежала паперова купюра тієї країни, до котрої апелює сюжет: «Російський щур», «Китайський щур», «Американський щур», та можливий об’єкт смерті – горілка, баночка з пігулками, попкорн. Що ж, просто й дотепно.

Голландські фотографи Ненсі Остерман і Гертіан Корнеліссен побували в різних країнах, які були колись частиною Радянського Союзу. Щоб заглянути у зниклий світ, що, здається, й досі живе у свідомості людей, митці створили фотосерію «Готель Utopia», котра поєднує реальність і вигадку. Зображення переплітаються з образами, що ми створили самі та котрі, ймовірно, існують тільки в нашій уяві. Тут ідеться про несвідомий потяг до місць, де ви ніколи не бували, ностальгії за тим, що вже не може існувати.

Броніслав Тутельман у своїх фото фіксував миті, що оточують його буття в Чернівцях, – переважно, у відображеннях вітрин або через соціальні сюжети. Зупиняв хвилини, щоб колись їх згадувати було ілюстративніше.

Юра Боринець намагався спорудити пам’ятник історично-міфологічному персонажу часів козаччини, проект котрого наважився показати широкому загалу.

Мар’яна Глинська демонструвала екзистенційні фото, присвячені самотності людини, невідомо для чого закинутої в цей світ, у чужий ландшафт, а погнуті тіла одинокого персонажа слугували знаком питання.

Йорг Сейферт красиво й педантично розфарбовував папір, імітуючи дерев’яні поверхні та картографічні мотиви.

Мирослав Яремак своїм навмисне малопомітним в експозиції об’єктом на вході/виході, пропонував через лупу уважніше пригледітись і дослідити, що таке сучасне мистецтво, препарувати і вивчити, описати та покласти опис в архів, не забувши підписати номер, час та імена учасників.

Микола Джичка на двох тондо хаотично сколажував зображення оголених фігур і предметів. Художник продовжує експериментувати з технікою ціанотипії, шукає в живописі власної правди. Та його картини несуть швидше декоративний, аніж повчальний зміст.

Фото Юрка Бакая невтомно досліджували симетричність, штучність, ефектність, що прагне абсолюту. Художник критично й послідовно вивчає вплив недавнього минулого на сучасність і можливості порвати з «совком». Його інсталяція в фойє «білої хати» стала знаменитою, коли біля неї наробив галасу один із чиновників облради з вимогами забрати. Як бачимо, мистецтво працює, воно має силу і впливає на підсвідомість несподівано, та послідовно. Тому його і бояться.

Художники Остап Бринський та Юрій Дегтярьов створили великий банер, розташований біля ЦСМ. На ньому були зображені франтуваті пани Франко і Гоголь та фрагмент актуального для наших часів перекладу «Мертвих душ» українською. Колаж показував уявний діалог між творчими особистостями різних поколінь і різних культурних середовищ.

Всеволод Бажалук перед художнім музеєм у тепле надвечір’я палив багаття та «складав кістки Потоцьких», котрі за совітів брутально викинули з колегіати (тепер там музей) – родової усипальниці. Шаманське дійство заворожило багатьох присутніх. Автор таким ритуальним чином вибачався перед минулим, щоб забезпечити собі перспективне майбутнє. Така-от у шаманів роль.

Інсталяція, котра найдовше проіснувала в громадському просторі, – «Пісня дерев» Дениса Овчара. Вона мала найбільше глядачів, прочитувалася майже всіма і стала об’єктом, котрий поступово знищили самі ж глядачі. На дійство з нагоди її відкриття прийшла така неймовірна кількість народу, що довелося імпровізувати і вносити правки «по живому». Знали про це тільки обрані, а всі інші, мов діти, майже годину чекали на диво. Спраглій до дармових дійств публіці хотілося ще і ще.

У ЦСМ тривала ще й виставка живопису Володимира Єршихіна з Києва, котра відкрилася напередодні. А після офіційного відкриття в «Маргінесах» біля ЦСМ відбувся феєричний світловий геппенінг «Дромос» від Vj Cube, де знову ж таки не всім охочим вдалося комфортно розміститися через величезну кількість глядачів. Гра світла, геометрично-абстрактні проекції, музика, специфічність середовища дозволили створити неповторну атмосферу, де люди почувалися, мовби в печері, на стінах, стелі, підлозі котрої утворювалися, танцювали, переливалися незвичні візерунки, сформовані світлом проекторів та інженерним задумом віджеїв.

***

Навіть масштабного, але короткочасного фестивалю виявилося замало, аби хоч щось змінити в рустикальній свідомості місцевих чиновників. Знову посипалися родослави, свята хліба, винограду та мармуляди. Гастрономічно-фольклорна свідомість, виявляється, не тільки непробивна, а ще й виклично-агресивна. Прямолінійна логіка класичного дискурсу «хліба і видовищ» розрахована на низові інстинкти обивателя, вона не враховує того, що далеко не всі такі примітивні та вбогі.

Приємних спогадів та обнадійливих сподівань. «ПортоФранко» наступного року планують продовжувати. Формати змінні. Очікування різні. Але далі буде...

Анатолій Звіжинський, журнал МІСТО