Народна артистка України
Марія СТЕФ’ЮК
Свій 65-й день народження визначна українська співачка світового рівня Марія Стеф’юк сьогодні відзначає на Івано-Франківщині, в рідному селі Рожнів Косівського району. Спершу відвідає могили батьків. А потім радітиме за святковим столом у дворі, де з’явилася на світ, родичам та всім, хто прийде її привітати. По дорозі від свого карпатського дитинства до цього ювілею славетна артистка з найвищими званнями й нагородами не розгубила ні зворушливої щирості й безпосередності, ні чуйності, з якою не минала біди й негаразди дуже багатьох людей, ні трепетної молитви до Мистецтва й любові до своїх глядачів. А за кілька днів до ювілейної дати Марія Юріївна відповіла на запитання «УК».
— Пані Маріє, яка місцина у Рожнові так кличе вас до себе, як жодна у світі?
— Хата в обійсті рідної сестри Ганни неподалік її нового будинку, збудована за давнім гуцульським способом, де стіни, наче пліт, обмазані спеціальною глиною. У ній три крихітних кімнати і маленька веранда. Вона дуже стара, але нам дорога. Бо там народилися мій дід, мама, я, сестра і навіть племінник.
В окремій кімнатці спала бабуся. Вона з роду письменника Марка Черемшини, із сім’ї, де було дванадцятеро дітей. Стала в цій хаті господинею у 15 літ, коли вийшла заміж за нашого діда, на 34 роки старшого. Як її за нього віддали? Зібралися за столом і кажуть: ну що, Євдокіє, мусиш іти. Бо там є грунт, є ложка і миска, він удівець, без дітей. Дід Василь, дуже вродливий чоловік, коли її побачив, закохався одразу, а красуня Євдокія полюбила його пізніше. Настільки толерантний, делікатний, він так її оберігав. Через півроку після одруження навчив варити їсти, пекти хліб. Казав: міси тісто, доки не капатиме зі стріхи. Бабця розповідала мені: мішу, мішу, поглядаю на стріху, а на ній жодної краплі, надворі сонце. А дід мав на увазі — доки виступить піт на її чолі…
Перше, що подарував юній дружині, — парасолю. Вона спитала: «Це що таке довге й чорне?». А він: «Як пастимеш корову і йтиме дощ, то прикриєшся, щоб не намокла». Це було на той час дивом на все село.
Їхній син загинув у перший день війни при бомбардуванні. Доньку, мою маму, забрали до Німеччини. Дід, не дочекавшись її звідти, помер. Бабуся дуже молодою лишилася вдовою.
— Коли мама побачила вас у театрі?
— Приїхала на першу мою виставу — прем’єру «Травіати» Верді. Євгенія Мірошниченко дуже заопікувалася нею, завела в директорську ложу. Я на сцені в парику, у сукні з глибоким декольте. «Маріє Василівно, це ж ваша доця», — вказала Євгенія Семенівна. А вона: «Боже, до чого дожилася…». Але слухала мене, затамувавши подих. І так плакала, коли я в кінці вмирала...
Усі згадують розкішні гуцульські пісні і шикарний мамин голос, коли я отримала Шевченківську премію і влаштувала вечір для найближчих друзів. Який мала успіх, як їй аплодували! Повернулася в село неймовірно щасливою. Хто не прийде з її подружок, а вона: «У Києві кругом мене співаки, диригенти, великі люди, а я собі думаю: а таки заспіваю!». Розказувала з таким захватом, що й забула, що то був вечір, присвячений мені. А насправді — і їй. Тому що вона мене породила, виховала й дала дуже багато. Мої батьки після роботи бігали до клубу на репетиції, співали там вечорами, грали у виставах. Мама, бухгалтер у колгоспі, потім продавець, хотіла стати співачкою. І чимало доклала зусиль, щоб її мрія здійснилася в мені. Була мудрою жінкою-філософом. Я по телефону питала: «Мамо, як ви жиєте?». А вона: «Тручію світ наперед себе». Тобто штовхаю світ поперед себе.
— Які найпрекрасніші слова чули про свою творчість від визначних людей і незнаменитих?
— Їх було немало, та повторювати якось нескромно.
— Та це ж я вас про це прошу, згадайте деякі.
— Співала на репетиції в оперному театрі Новосибірська в «Царевій нареченій» Римського-Корсакова, і раптом великий диригент Ісідор Зак промовив до мене одну тільки фразу: «Господи, звідки взялося це диво?». Це речення від такого чоловіка для мене дуже коштовне, хоч він потім і зауваження висловлював.
А якось у кінці пісні «Чотири воли» в мене зовсім несподівано вихопилося «Йой!», а її слухав у залі Анатолій Кос-Анатольський, це ж його обробка, і зрадів: «Марічко, це геніально, ти — другий композитор». Я потім усе життя співала «волів» з цим «Йой!», хоч у Кос-Анатольського його не було.
Коли закінчили виставу «Ріголетто» Верді в Баку і знову виходили на сцену на аплодисменти публіки, мій партнер, баритон, раптом упав на коліна: «Я співав у цьому театрі 40 років, але такої Джильди ніколи не зустрічав». Він цілував мої руки і плакав. Я такого не чекала й була щасливою.
— Для мене завжди загадка: як не набридає виходити на сцену в одній ролі багато разів…
— Ніколи не стомлювалася від Верді, Чайковського, Пуччіні, бо вони були великими людьми, торкалися чогось таємничого, неймовірного у творчості. В ній щоразу знаходиш для себе на сцені щось нове, якщо налаштуєш на цю високу хвилю душу. Я мала головні партії в 35 операх, але найчастіше — у «Травіаті», яку дуже люблю, тому що вона не статична, Дюма і Верді зробили в ній драматургію. Проспівала в театрі 120 Віолетт, і кожного разу по-своєму. Спочатку моя Віолетта поставала маленькою, трішки дурненькою, яка нічого не розуміє. Через роки, коли я була розчарованою, зрадженою, — вона теж ставала інакшою. Потім я ще пізнала й пережила щось — і Віолетта вже третя… Що більше років її співала, то ближче вона підходила до образу, який задумав Верді.
Та золота пора казкова: коли Марічка Стеф’юк та її сестричка Ганнуся були дітьми і їм здавалося, що мама, тато і бабуся — поруч назавжди. Фото з родинного архіву Марії СТЕФ’ЮК
— Ви часто народжувалися як особистість: і на сцені, й за інших обставин?
— Мої героїні на сцені вмирали: за 40 років у театрі мала ролі лише трагедійні, крім Розіни із «Севільського цирульника» Россіні. Коли прийшла в оперу, один режисер напучував: «Не переймайся, публіка — дурна, хіба ти не знаєш?». А почув це інший, великий Дмитро Смолич, і заперечив: «Запам’ятайте — публіка дуже розумна». І він правий. Якщо не вкладеш у роль серце, душу — ти перед глядачами нічого не варта. Іноді стоїш за кулісами, зараз маєш співати Лючію Доніцетті. А так хвилюєшся, бувають миті, що ніби зупиняється серце. Але якби хтось у цю хвилину сказав: тут є ще одна Лючія, вже одягнута, ти можеш її не виконувати… Та нізащо!
— Чи вривалася у вистави за вашої участі інша реальність: хтось забував слова або траплялася ще якась придибенція, а глядачі цього навіть не помічали?
— Не раз. Ми колись співали з Анатолієм Солов’яненком в опері «Манон Леско» Пуччіні й раптом обоє забули фінальну сцену смерті моєї героїні. Він наді мною схиляється, суфлер щось белькоче, але коли хвилюєшся, то нічого не чуєш. Але Володимир Кожухар, який тоді диригував, великий майстер: зупинився, усміхнувся, і ми вийшли зі стресу.
Пам’ятаю, вже немолодою виступала в нашому театрі Олена Образцова. Доспівала до половини одну арію Генделя й каже: перепрошую, я забула текст, давайте спочатку. Це повторилося вдруге, а на третій раз вона промовила: «Пробачте, я цю арію не співатиму, не згадаю слів».
Але буває і навпаки. Боже, якби ви знали, як «навпаки» класно! Коли виходиш — і голос переносить тебе ніби в інший вимір, це невимовна насолода. Я щаслива, що пару разів це пізнала. Не у виставах, у концертах.
— Що постає в пам’яті при словах «Ла Скала»?
— На гастролях мені зателефонували, що я запрошена в Мілан. Прослухали перед тим 40 сопрано СРСР і вибрали чомусь мене. Я півночі ридала від щастя. У «Ла Скала» від старенького чоловіка, який співав у хорі, дізналася, що стала другою після Соломії Крушельницької українкою, яка вийшла на ту сцену. Він розповів, що Соломія була дуже вродливою, з волоссям нижче колін, з величною поставою.
Повертаючись із «Ла Скала» (тоді було великою честю співати на такій сцені, це нині стало більш звичним), думала, хтось привітає. Приїхала в Москву — проігнорували. У Києві — так само. І в театрі ніхто ніби й не помітив, крім геніальної режисерки Ірини Молостової, яка запропонувала: «Розкажімо щось про «Ла Скала» нашим колегам». Але колеги відмовилися…
Коли знову запросили в «Ла Скала», за мене відповіли, що хворію, а я довідалася про це через 10 років.
— Чи зустрічали таке, що заздрісна людина хоч в одному випадку стала іншою?
— Ніколи. Моя знайома, не дуже добра людина, тяжко захворіла, я до неї ходила щодня: Бог узяв мене за руку і за його велінням я зробила для неї дуже багато. Вона одужала, та це нічого в ній не змінило.
А щодо колег, то вороги, звісно, в мене були, є і будуть. Моя вчителька, професор консерваторії Наталія Йосипівна Захарченко про таке завжди казала: це все дуже складно, але, відчиняючи двері службового входу, усміхайся й думай: Боже, яка я щаслива! Я йду на репетицію, співатиму у виставі… Але так, щоб це не було просто словами. І мені справді допомагало.
Дуже важливо, щоб добре було в сім’ї. Не кожен чоловік чи жінка витримає біля себе творчу людину: її емоції, нерви, що завгодно. Зовсім мало пар, які прожили вдвох усе життя, тому що любили ще й професію своєї жінки чи чоловіка. Мені на таке, на жаль, не пощастило.
Найбільше в житті зробив для мене, як музикант і товариш, мій концертмейстер Костянтин Фесенко, з яким працювала всі свої 40 творчих років.
— Для співачки неабияк важливе сценічне вбрання…
— Воно вже багато років від знаної кравчині високого класу Тетяни Іваненко, яка зокрема створила мені дві геніальні сукні. Коли я співала в них в одному із залів Парижа, за кулісами підійшли кутюр’є і спитали, хто в мене дизайнер.
А як було? Я купила на базарі у Львові вишитий пояс за 20 гривень, поточений міллю. Тетяна щось від нього відірвала, щось додала. Вишила в його стилістиці рукави чорної сукні, які світилися, бо вона вплела люрекс. Вийшло щось фантастичне. Потім зробила мені ще одне закарпатське плаття, біле з вишитим рукавом.
Довго була моїм концертним костюмером Розалія Хребтова, колишня балерина з великим кравецьким талантом і відчуттям смаку.
— Пані Маріє, коли відбудеться в Національній опері ваш творчий вечір з нагоди ювілею?
— Його ніхто не запропонував. У мене цього року останній театральний сезон, просто сказали, що я звільнена. Соломія Крушельницька пішла зі сцени у 47 років. Пояснювала: вже відчула, що і душа не спрацьовує разом із голосом, і серце не хоче його слухатися. Я у прекрасній вокальній формі, можу вийти на сцену з піснею, романсом. Але вже не відповідаю дуже високим канонам опери. Готувала себе до розлуки зі сценою. Та повідомлення про це дуже травмувало. Мабуть, так боляче кожному, хто немало зробив для престижу рідного театру. Якби ж у ньому проводжали артистів по-людському, урочисто, тим самим творчим вечором, про який ви запитали.
Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Марія СТЕФ’ЮК. Народилася 1948 року на Івано-Франківщині. Закінчила Київську консерваторію ім. П. І. Чайковського, де викладає сольний спів. Упродовж 40 років — провідна солістка театру, який нині має назву Національна опера України. Лауреат Шевченківської премії. Герой України.
