МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ. Екскурс до історії № 1
Після вторгнення монголів на Русь (1237-1240 рр.) її північно-східні князівства увійшли до складу монгольської імперії. Тоді, як західно-руські підпали під польсько-литовскі володіння. В 1386 р. Польща та Литва зі своїм багатомільйонним населенням об’єдналися під владою короля-католика.
Єдине, що віднині об’єднувало колишніх мешканців Київської Русі була Київська митрополія.
І Візантійська імперія Палеологів (1261-1453 рр.) і Вселенська Патріархія розуміли, що православ’я в більшій безпеці знаходитиметься під монголами й керувати митрополією та впливати на Русь краще через монгольських ханів-союзників в боротьбі з турками.
Після зруйнування монголами Києва в 1240 році загинув київський митрополит Іосиф. Його наступник – митрополит Кирило ІІ (1243-81 рр.) переїжджає до Владіміра-на-Клязьмі, а митрополит Максим в 1299 р. взагалі переносить туди митрополичу кафедру.
Чому саме Владімір-на-Клязьмі? Справа в тому, що після Любецького з’їзду 1097 року Русь була перетворена на свого роду рихлу федерацію з Києвом на чолі. Північно-східні землі - Переяславщина та Суздальщина, дісталися Володимиру Мономаху, а потім його молодшому сину – Юрію Долгорукому. Вже син Ю. Долгорукого Андрій Боголюбський переносить столицю з суздаля до Владіміра-на-Клязьмі.
Після вторгнення монголів й утворення з улуса Джучі держави Золота Орда князь Ярослав Всеволодович їде до Сараю і отримує від Батия ярлик на княжіння у Володимирі. З того часу главою Північно-Східної Русі вважався князь, який отримував від хана ярлик на Велике князівство Володимирське. Саме у Володимирі, як столиці, сидів Великий баскак Орди, що збирав ясак. За це велася боротьба між князями Москви, Твері, Рязані та Нижнього Новгороду. Здавалося, що перемогла Твер. Але в 1327 році вона повстала проти Орди. І цим скористалася Москва, яка власними силами, під проводом Іван Даниловича (Калити), придушила повстання. Й з цього часу (1328 р.) великими князями володимирськими ставали московські князі. Саме це і зумовлює ту роль Москви, яку вона відігравала в планах як Константинополя так і Сараю. Саме це і обумовило перенесення Київської митрополичої кафедри в 1320 році до Москви.
Наступ турків-османів поставив під загрозу існування Візантійської імперії, Золота Орда занепадала. Погляд Константинополя звернувся на християнський Захід. Але умовою Заходу було об’єднання двох Церков Католицької та Православної.
Результатом цього стала Ферраро-Флорентійська унія 1439 року. Підписантом цієї унії став і київський митрополит Ісидор. Його повернення до Москви в 1441 році в сані кардинала з листом від папи Римського було сприйнято московським князем Васіліем ІІ Васільевічем вкрай вороже. Врешті-решт митрополиту Ісидору прийшлося тікати з в’язниці аж до Риму.
Русь лишилася без митрополита.
Аби охарактеризувати князя Васілія ІІ Васільевіча треба надати декілька штрихів до його політичного портрету. Його тричі виганяли з московського престолу, він був в полоні у хана Улу-Мухаммеда. Заплатив викуп. Привів монголів на Русь. Галицький князь Дмитро Шемяка відібрав у нього Москву, яка стала провінцією Костроми. В кінці-кінців його осліпили (звідси його прізвисько – Темний) та заслали в Угліч. Але він, за допомогою татар, повернувся до Москви.
І саме Васілій ІІ Васільевіч, без дозволу Вселенської Патріархії скликає в Москві в 1448 році неканонічний собор, на якому поставляє на митрополичу кафедру свого ставленика єпископа Рязанського Йону.
Твердження московських істориків, про мовляв канонічність собору, є безпідставними оскільки Вселенська Патріархія оглосила унію в грудні 1452 року, а в травні 1453 року Імперія впала. Допомога з Заходу не прибула. Унія була розірвана.
Представники канонічного Православ’я, які виступили проти лже-собору були «заковані в окови». В 1459 році князь Васілій темний примусив єпископів принести клятву йому особисто.
Разом з тим на Русь прибув канонічний митрополит Григорій (Болгарин). І Йона Рязанський був проклятий, як «розкольничий монах, син беззакония», а з ним і 9 єпископів.
В 1470 році відлучені від церкви, розкольницькі московські митрополити прибрали зі свого титулу титул «Київський» і з того часу з’явилася окрема від Києва церква, яку більше 100 років не визнавав православний світ.
Підсумовуючи можна сказати, що утворення Московської Церкви, зважаючи на політичну практику московських князів та монгольське урядування, було неминуче. Але призначення Йони в 1448 році означало, що віднині з’явилася нова церковна структура, яка в своїй діяльності зажди буде слухатись «мирську» владу московських царів.
Тієї незалежності, яку мав Київський митрополит вже не буде.
Гаслом Московської Церкви стануть слова клятви єпископів Васілію ІІ Васільєвічу: «Яко прикаже князе веровати, тако и будем веровати».
МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ. Екскурс до історії № 2
В 1586 році на Русь прибув Патріарх Великої Антіохії та усього Сходу - Йоаким ІV. Мета його поїздки була банальна – гроші. Справа в тому, що антіохійський патріарх за 5 років свого перебування на кафедрі набрав боргів і був винен, на той час 8000 золотих.
Поїздивши Україною та Білорусією Йоаким ІV звернув свою увагу на Московське царство. Хоча московська митрополія і була вже більше 100 років неканонічною та розкольницькою, але все ж таки царство то було православне.
Йоакима ІV в Москві прийняв сам Феодор Іоаннович (син Іоанна ІV Грозного) та його шурин Борис Годунов. Його прийняли з розпростертими обіймами, навіть запросили на трапезу до царя. В очікуванні обіду йому запропонували оглянути облаштування та іконопис Успенського собору Московського Кремля. Коли Йоаким увійшов до собору, стрільці. Що його супроводжували, замкнули двері. На зустріч йому йшов в повному облаченні та супроводі сонму священників ніким не визнаний московський митрополит Діонісій. Підійшовши до Йоакима Діонісій благословив останнього.
У Йоакима відняло мову. Мало того, що розкольник, та й ще митрополит благословляє патріарха та протягує руку для поцілунку. Московський митрополит розвернувшись увійшов до вівтаря й розпочав літургію. Антіохійському патріарху залишилося стояти біля заднього стовпа собору, як простому мирянину.
Таким чином Москві вдалося отримати визнання та канонічність своїх богослужінь від одного з 4 Східних Патріархів.
Аби Антіохійський Патріарх не єрепінився Москва розрахувалася б по всіх його боргах.
В 1588 році до Москви прибув Вселенський Патріарх Єремія ІІ. Проблем з приїздом не було, оскільки московська митрополія вже вважалася канонічною. Патріарх Єремія теж був в боргах, як в шовках і за розповіддю Йоакима вирішив зібрати в Москві трошки «милостині».
Але по приїзді до Москви Патріарх опинився під арештом в монастирській келії, в якій провів майже рік.
Йому відразу запропонували перенести кафедру Вселенської патріархії, яка перебуває під утисками турок, до Москви. Посидівши на воді та хлібі Патріарх підписав відповідну грамоту. Але, як потім виявилося, він не може перебувати в Москві, оскільки тут вже є кафедра московського митрополита Йова (його попередник Діонісій за те, що обматюкав царицю Ірину вже гриз сухарі). Тому Його Всесвятість Вселенський Патріарх, Архієпископ Константинополю-Нового Риму Єремія ІІ буде перебувати на першій московській кафедрі у Владімірє-на-Клязьмі. Жити в якомусь забутому селі Єремії не дуже хотілося. Разом з тим Москва могла в будь-який час оприлюднити бажання Патріарха виїхати зі Стамбулу, у зв’язку з утисками турок. Залишалося два виходи – або жити у Владімірє-на-Клязьме, або сісти на палю в Стамбулі.
Врешті-решт домовилися: Патріарх висвячує в Москві Патріарха, повертається з грошима до Стамбулу, компромат спалюють.
23 січня 1589 року в царських палатах Вселенський патріарх Єремія ІІ поставив московського митрополита Йова Патріархом Московським, всієї Русі та північних країн. Грамота на утворення Московської Патріархії була підписана всіма Східними Патріархами (фальшиві підписи та печатки зазделегідь виготовили в Тайном приказє).
Так було створено Московську Патріархію.
Московська патріархія. Екскурс до історії № 3
«Велико и сие, что от соборнаго правления не опасатися
отечеству мятежей и смущения, яковые происходят
от единаго собственнаго правителя духовного».
Духовний регламент
В кінці 1700 року помер Московський Патріарх Адріан. Петро І в той час знаходився з московським військом під Нарвою. Тут, в таборі, він отримав лист, що стосувався ситуації, яка склалася в зв’язку зі смертю Патріарха. Своїм Розпорядженням, без врахування думки архієреїв (що було в традиції московських царів), він призначив Блюстителем та управителем Патріаршого Престолу митрополита Рязанського та Муромського Стефана (Яворського). Віднині Місцеблюстителю було доручено займатися тільки справами віри: «о расколѣ, о противностяхъ церкви, о ересяхъ». Всі інші справи, в першу чергу фінансово-адміністративні, були розподілені по різним приказам.
24 січня 1701 року був відновлений Монастирський приказ, до введення якого було віднесено Патріарший двір, архієрейські будинки та монастирські землі. Невдовзі вийшло декілька указів, які скорочували, і до того обмежену, самостійність духовенства від світської влади.
25 січня 1721 року був опублікований Духовний Регламент, який разом з маніфестом Петра, утворив нове управління Московською Патріархією. За взірець було взято спосіб управління протестантських церков на кшталт ліфляндської, головою якої Петро став в 1711 році після приєднання Ліфляндії до Росії.
Духовний Регламент не приховував, що Духовний Колегіум не має нічого спільного з церковними соборами, а прирівнювався до афінського ареопагу та єрусалимського синедріону.
Віднині члени Духовного Колегіуму, єпископи Московської Патріархії, повинні були «споспешствовать все, что к его царского величества верной службе и пользе во всяких случаях касатися может». Тому для єпископів була встановлена спеціальна присяга, яка між іншим містила в собі таку формулу: «Исповедую же с клятвою крайнего судию духовной сей коллегии быти самого всероссийского монарха, государя нашого всемилостивейшого». Про Господа Ісуса Христа навіть не було і згадки.
Організація «Святейшаго Синода», як було пізніше названо Духовний Колегіум, передала управління Московською Патріархією повністю в руки держави. Контроль над Синодом було віддано в руки обер-прокурора, як «ока государевого и стряпчого по делам государственным».
А 1 березня 1721 року офіційно було створено «Приказ инквизиторских дел» на чолі з протоінквізитором та провінціал-інквізиторами на місцях. Донощики, з числа московських попів, отримували половину грошей та майна засуджених.
Не всі знають, що паралельно з Синодом Петро І, як глава Московської патріархії, організував «Всешутейший, Всепьянейший и Сумасброднейший Собор» на чолі з „Всешутейшим и всесвятейшим патриархом Никитой Плешбургским, Заяузским, от великих Мытищ и до мудищ“. В якому Петро І мав чин протодиакона на ім’я Пахом Пихайхуй, а «патріарх» мав імя – Петропизд. Мовою спілкування на «Соборі» було прийнято московські матюки.
Члени «Собору» носили особливий одяг: на митрі було зображено язичницького божка Бахуса, а замість панагії висла пляшка з горілкою.
Подальші історичні події показують, як все далі і далі віддалялася Московська патріархія від того, що можна взагалі назвати Церквою:
- Племінниця Петра І, «цариця призрачного зраку» Анна Іоанівна помістила на єпископських панагіях своє зображення в сильно декольтованій сукні з великими персами.
- Імператор Петро ІІІ в 1762 році ліквідував в Московській Патріархії ікони (крім Христа та Богородиці), вдягнув священників у цивільний одяг та наказав обрити бороди.
- Його син Павло І сам себе причащав та вирішив самостійно служити Літургію.
- Обер-прокурор «Святішого Синоду» князь А.Н. Голіцин прямо на засіданні заявив, що взагалі в ніщо не вірить.
- Микола І на чолі Синоду поставив кавалерійського генерал Н.А. Протасов.
І це не повний перелік діянь керівників Московської Патріархії – російських імператорів.
Жодних заперечень на подібний стан Церкви з боку московських архієреїв (за рідким виключенням, переважно з боку українських єпископів) не було. Хто ж виступав проти, миттєво опинялися в ув’язненні. Як митрополит Арсеній (Мацієвич), заживо замурований в ревельській в’язниці під іменем «бродяги Андрея Враля».
Кульмінаційним періодом МП була т. зв. «распутинщина», коли сибірський варнак за власним уподобанням призначав обер-прокурорів Синоду.
Так званий синодальний період, що проіснував до 1917 року, з додатком 70 років радянського періоду перебування в сергіанській єресі народив таке огидне явище як Московська Патріархія. І справа не в крутих поворотах історії (чого тільки не буває), справа, що ніхто з московських ієрархів і досі не прагне очиститися через покаяння. Мабуть, такий стан справ їх цілком влаштовує, аби ними керували Пихахуї та Распутіни.
Амінь.
Сергій Чаплиін
