Нещодавно співзасновник громадянської платформи «Нова країна» Валерій Пекар поділився думкою, що українська державність – це не прапор, тризуб чи славень. Це насамперед державні інституції, спроможні виконувати свої функції. А сьогодні, будьмо відвертими, в Україні більшість держустанов мають із цим завданням серйозні проблеми.
Після Революції гідності в нашій державі почався період реформ. А українці, здається, й досі ніби чекають на дощ після довготривалої засухи: реформи наче впроваджують, а результату не видно. Ба більше, з кожним днем ми стаємо все беззахиснішими. Безпека українців, як то кажуть, у Божих руках. Хто голосно кричить і грізно стукає кулаком по столу, той вибиває пільги та допомоги, хто носить хабарі суддям, той виграє справи, а хто має зброю – у того взагалі суперсила. І в цій схемі криється велика небезпека для тих, хто шукає захисту в законах та хоче побудувати правову державу. Зараз українські держустанови можна поділити на 2 типи: вони або зруйновані, або мають особливий статус «ми реформуємося».
Де раціональне зерно, важко зрозуміти. Чи то ми втрачаємо державу, чи то Президент і його команда – це як безжальні, але професійні хірурги, що втілюють болючі реформи, і треба лиш набратися терпіння і достойно пережити часи змін?
Загалом, чи не увесь світ зараз потерпає від нестабільності. На нещодавньому Форумі видавців у Львові британський нейрохірург Генрі Марш сказав: «Єдине, у чому можна бути певним щодо майбутнього, це те, що ми не можемо бути певними в ньому».
В Україні вже рідко хтось говорить простабільність, мало хто складає плани на далеке майбутнє, люди звикли до постійних змін. Міняються уряди, депутати та вивіски на державних установах, змінюється і життя пересічних людей, та, на жаль, не в кращу сторону.
Протест як тренд
Зневіра та розчарування охопили український народ, усе менше людей сподівається на краще, вперто йде вперед і виборює зміни. Громадський тиск та публічне висвітлення – тут найсильніші інструменти боротьби. Під тиском громадськості приймають найважливіші закони України в час неоголошеної війни та постійного протистояння. Державні інституції – наче старі трухляві дерева, що вже не приносять жодних плодів, та ще стоять, бо живляться із землі. А в той час, коли волонтери допомагають армії, громадські активісти виборюють зміни, журналісти ведуть розслідування, працівники прокуратури, судді, міліція ходять на роботу та отримують заробітну плату, користуються пільгами, ведуть активне світське життя, їздять на відпочинок та влаштовують добре життя своїм дітям. Роботу свою вони якщо і роблять, то вкрай незадовільно. І на зарплату більшість давно уже не живе. Такий запущений «сад» ми отримали у спадок від системи Януковича та Кучми. На фоні безвладдя держава оповита постійною критикою, корупцією та наймоднішим хештегом у соціальних мережах – #зрада.
Так, критика і корупція – це трендові теми, котрі беруть собі на озброєння всі політичні партії. Кожен кандидат від Києва до маленького українського села перед виборами оголошує війну корупціонерам, безжально критикує своїх попередників і опонентів, та дарма.
Перемагають домовленості
Ми живемо в час, коли нарешті почали реформувати одні з найважливіших інституцій держави – правоохоронні органи та суди. Найбільш резонансні розслідування тут проводить прокуратура. Власне, в ній самій відбулися численні кадрові зміни. Генпрокурор Юрій Луценко оголосив діяльність ГПУ під лозунгом «Ловити велику рибу», себто пообіцяв садити найбільш впливових корупціонерів України. Скандальні затримання, активна стрічка у Фейсбуці, потужна інформаційна кампанія – здається, от-от – і злочинці будуть покарані.
Та все не так просто, адже після реформи прокуратуру позбавили багатьох функцій. Чимало звернень вона скеровує у міліцію, котра також у стані реформи, працівники МВС проходять через атестації, переатестації, йдуть у суди і всіма силами прагнуть вберегти своє «тепле» робоче місце. Кількісно прокуратура порушує дуже багато справ, та на якості це поки не відбивається. Адже досягнути результату можна тільки пройшовши суди. Довіра до слуг закону знівельована. Реформування системи правосуддя є найболючішою темою сьогодення. Шквал дискусій, але мізер конструктиву. Ніхто не розуміє, як примусити жерців Феміди судити за законом, а не за сумою хабара. Який міжнародний досвід варто імпортувати, щоб досягти успіху? З проблемою втілення судової реформи в свій час стикнулося дуже багато країн. Приміром, Сінгапур, який часто ставлять за приклад як країну успішних реформ, 30 років після отримання незалежності не мав власного Верховного суду, а користувався послугами Королівського суду в Лондоні. Грузинський реформатор Каха Бендукідзе, приміром, зазначав, що нам варто запросити суддів з інших держав. До прикладу, з Канади, де багато правників-вихідц
Реформи можуть відбуватися роками, а прості люди втомилися голодувати. Вони хочуть правди і справедливості – а це місія суддів. Коли будуть винесені вердикти найбільшим корупціонерам держави – питання риторичне. Всі правоохоронні органи і навіть судова гілка влади заполітизовані. Тому поки що працюють за старою схемою...
Боротьба заради боротьби
Збоку уся ця постійна колотнеча – ніби боротьба заради боротьби. Хтось на ній відвойовує людську довіру, будує свій рейтинг, але результат від цього не змінюється. Правду знайти дуже важко.
Механізм оживлення, оновлення старих інституцій держави, зокрема і прокуратури, – досить неефективний і потребує багато часу. Практика створювати з нуля, як це відбулося з патрульною поліцією, більш дієва. Чому на місці прокуратури не запрацювало на повну силу НАБУ – зрозуміло, бо стара система включила інстинкт самозбереження, і як наслідок маємо постійне протистояння двох структур: старої – прокуратура та нової – НАБУ. Та навіть те, що НАБУ існує і працює в постійному протистоянні з прокуратурою, – добре, бо в цій боротьбі ті, хто не хоче працювати, все одно змушені. Наразі прокурорська боротьба направлена на колишніх соратників Януковича, а своїх однопартійців Луценко не помічає. І хтозна, чи дійде до них черга взагалі. Політичне побратимство не дозволить ткнути пальцем на свого колегу по партії. Бо тоді і самому прийдеться здаватися. А тим часом родина Луценків – одна з найвпливовіших в Україні, а політична кар’єра дружини пішла вгору – вона стала заступником голови фракції БПП у Верховній раді. Ймовірно завдяки посаді чоловіка.
Зі старої системи
З 16 липня Івано-Франківськ
Завдання ніби прості, та виконувати їх не так легко. Загалом, пан Стратюк має великий прокурорський досвід, працював на різних посадах і в різних областях. Особливо відзначився, коли був міським прокурором у м. Ужгород. Там Олександр Миколайович фактично оголосив відкриту війну міській владі й тодішньому меру. Боротьба за землі, комунальні підприємства була основною у прокурорській діяльності. Однак подейкують, що за цими діями стояли інтереси Віктора Балоги. Слід зазначити, що в той час обласним прокурором Закарпатської області був Юрій Бендз, кум олігарха Балоги.
Якщо прокурор Стратюк імплементує закарпатський досвід у Франківську, то це буде великим успіхом для громади міста. Адже роками у Станіславові за безцінь роздаються муніципальні землі під забудови і лобіюються політичні інтереси. У комунальній сфері теж не все гладенько. Більшість комунальних підприємств збиткові, деякі доведені до банкрутства. Загалом ця сфера – сейф для збагачення міських депутатів та наближених до місцевої влади бізнесменів. Тому роботи – непочатий край. Статки Стратюка вражаюче скромні, що дозволяє задуматися: чи не приховує він їх часом?
Найважливіше зараз, щоби Стратюк не повторив тактику прокурорської діяльності своїх попередників, коли більшість будівельних та земельних питань вирішували через дарування кількох квартир від забудовників. Або коли справи щодо вирубки лісів і вивезення гравію просто вирішувалися за відсоток відкату для відповідних працівників прокуратури.
Чотири місяці діяльності нового прокурора поки не є особливо плідними, якщо не рахувати резонансної справи затримання керівника регіонального управління Фонду державного майна України. Щодо лісів, то тут особливе затишшя, цікаво, чи то схеми дуже добре продумані, чи то ноги у теми ростуть аж із Києва. Певні кроки зроблені у справах щодо вивезення гравію та нищення прикарпатських річок, відкриті кримінальні провадження, але тут неабияк потрудилися громадські активісти й журналісти, котрі це питання тримають на постійному контролі. Щодо очищення самої прокуратури, то особливих змін у нашій області, на жаль, не видно.
Старі й особливо стійкі кадри, що пережили дві революції, потім люстрацію, переживуть і теперішню прокурорську чистку. Все пройде повз їхні комфортні кабінети. Вони мали час зачистити свої статки, записати багатства на надійних родичів та вірних друзів. Всі стали дуже бідними, скромними, і тільки порушення їхнього спокою часто нервує загартованих прокурорів. Бо завжди хтось із впертих активістів може сидіти в кущах і фіксувати на телефон фрагменти прокурорського життя.
На фоні такого болота і постійного реваншу старої системи важливо вберегти ті зміни, що вже відбулися. Отож будьмо пильні і борімося за правову державу.
Наталія Сербин, журнал МІСТО
