Мені було чотири чи п’ять років, коли я захворів на «жовтуху». Швидка відвезла мене в інфекційну, але там не було вільних місць. Лікарі все ж вирішили ізолювати мене від здорового суспільства, тож підселили в палату до дівчат. Старших. Семеро білосніжок прийняли у свою компанію гнома. Але за однієї умови. Кожного вечора я змушений був виходити на середину палати, ставати на табурет і розповідати їм на ніч казки. Щоб не було так страшно. Уже другого дня чужі казки скінчилися, тож довелося вигадувати власні історії. Від гепатиту мене вилікували, але в тій інфекційній лікарні я підчепив собі іншу хворобу. Психічну – потребу розповідати історії.
Уже в старших класах школи, записуючи все нові історії на прохання однокласниць, я вважав себе письменником. А от журналістику за фах собі не обирав. Не мав ані освіти, ні досвіду. Аж якось зовсім випадково й раптово почав працювати на івано-франківському радіо. У перший же робочий день мусив висвітлювати колегію обласної державної адміністрації. Зізнаюся, було страшно. Почував себе самозванцем – не мав навіть журналістського посвідчення. Попри це без проблем акредитувався, отримав грубу теку якихось документів і заліз якнайдалі вглиб залу. Пробував читати матеріали, але не зміг подужати жодної сторінки нудних канцеляризмів. Раптом сотні присутніх чиновників схопилися на ноги. До президії ішов Голова. Він недбало махнув рукою, і всі знов посідали. Сів і він. Налив собі в склянку боржомі, випив залпом, дістав жуйку й почав. Дав слово начальнику якогось департаменту, але вже за хвилину перервав і почав на нього гримати. Було видно, що Голова з бодуна, і похмілля його важке. Страждання відбивалося на обличчі, з чола стікав піт, пляшка Боржомі швидко спорожніла і хтось з обслуги завбачливо приніс іще одну. Очевидно, його страждання і викликаний цим поганий настрій бачили всі присутні. Кожен із промовців ішов до мікрофона, як на ешафот. Дісталося усім. Нарешті було ухвалено якесь доленосне та звісно незаконне рішення й екзекуція завершилася. Усі присутні відчули полегшення. Я чимдуж побіг через центр міста в редакцію, щоб віддихавшись, видати в ефір новину. Подумки складав текст. «Голова обласної адміністрації прийшов на колегію з бодуна», – мав починатися він, бо єдине, що я знав про журналістику – це те, що починати слід із головного. А головним, без сумніву, було саме це, ліс-кругляк чи що там було темою колегії – всього лише наслідок. Знав я і те, що почати так новину я не зможу. Буде задіяна якнайжорсткіша цензура, матеріал не портапить в ефір, а мій перший робочий день стане останнім. Потрібно було розповісти людям про очевидний факт якось інакше. Так я і зробив свій перший репортаж. Там було і про боржомі, і про піт із чола, і ремигання жуйкою, і про крик на підлеглих, врешті, навіть про ліс-кругляк. Ведуча не змогла спокійно прочитати текст в ефірі – розреготалася. Смішно було не всім. Шеф викликав на розмову і спокійно сказав: «Визначся – ти журналіст чи письменник?»
На колегію обладміністрації мене більше не відправляли. Слава Богу. Мені було цікавіше серед звичайних людей, ніж на відпуцованому паркеті кабінетів.
«Ти журналіст чи письменник?», знову і знову запитував мене шеф, хоча це щоразу була інша людина.
Журналістська освіта (якщо такою можна назвати курси Бібісі) лише поглибила розкол моєї ідентичності. Я довго вважав, що письменник – це вічно й високо, а журналіст – щоденно й низько. Примирення відбулося, мабуть, не в один момент. Спочатку в бібліотеці я сплутав Вулфів – Тома і Томаса. Хотів прочитати книжку письменника чергового «втраченого покоління», а отримав «нову журналістику». Потім було багато всього. Робіт, подорожей, друзів, жінок, небезпек, безпек, смертей, щастя, суму, революцій і навіть одна війна. Час і простір прискорилися. Всього цього було так багато і так інтенсивно, що потреба вигадувати історії зникла – лиш би встигати розповідати справжні. Письменник вигадує, тому я перестав бути письменником. А журналісти не розповідають історій – тому я перестав бути журналістом.
Журналістика взагалі викликає відразу. Так звані новини – це лише сіяння страху й ентропії. Хаос перемагає і без людини з мікрофоном. Журналіст давно втратив голову. Залишилася тільки рука, яка тримає цей самий мікрофон – керована політтехнологами – чомусь обов’язково з різноманітних пагорбів. Набір випадкових фактів (а справді фактів?), які вони повідомляють, сплющують світ до катаклізмів, убивств, спалахування «зірок» і словесних випорожнень політиків. Ретрансляція цього лайна викликає у читача (слухача, глядача) страх і огиду, наповнює їх серця шумом, збиває з дороги.
Світ значно об’ємніший і мінливіший, ніж показують його сучасні ЗМІ. Художній репортаж (нова журналістика, література факту чи як би це не називали) – звісно, не панацея. Він нікого не врятує від смерті, не зупинить воєн і природних катаклізмів. Хоча. Цей простий і складний водночас жанр чи то журналістики, чи літератури дає можливість почути інші голоси. Голоси вже померлих і ще ненароджених, минуле і майбутнє водночас. Ці тисячі нерозказаних раніше історій дають змогу подивитися на світ по-новому, допомагають зрозуміти його, через маленькі подробиці осягнути вселенські процеси. Водночас літературна складова додає репортажу емпатії. Замість страху і ненависті читач відчуває любов і співпереживання. Навіть політик, який у новинах не викликає нічого окрім відрази, на сторінках таких текстів оживає. У Голови бодун – його трохи шкода.
Іноді мене запитують про рецепти хорошого репортажу. Переважно я кажу, що їх нема, або точніше – у кожного вони свої. Утім універсальні речі таки існують. Найперше, це любов. Ніхто не перейматиметься вашими героями, якщо цього не зробите ви. По-друге, звісно, деталі. По-третє – сюжет, власне, історія. Як член журі конкурсу Самовидець, я читав репортаж про війну, в якому було безліч деталей. І нічого більше. Я бачив обличчя героїв, пару з рота, чув голоси, чітко уявляв автомобіль, на якому хтось кудись їхав, але крім цього не було більше нічого. Що ж, можливо, саме так і виглядає справжня війна. Позбавлена сенсу поїздка з точки А в точку Б. Утім, якщо з’єднати в одне три згадані компоненти, картинка раптом оживе. Історія дійде до того, кому її розповідають, і стане важливою. Вона рятуватиме адресата принаймні від страху. Як колись мої дитячі побрехеньки рятували сімох хворих білосніжок на лікарняних ліжках в інфекційній лікарні. Як, можливо, ця історія врятує когось від страху розповідати історії іншим.
