Давній особняк у міському парку постійно привертає увагу мешканців міста і його гостей. Якщо запитати у пересічного городянина, що то за будинок, відповідь буде: «Це палац Ромашкана». Та і чого сумніватися? Адже на фасаді віднедавна золотом сяє напис «FRANCISZEK ROMASZKAN». Це справді палац Ромашканів, але це лише частина правди. Тому що ще до того, як в місті появилися Ромашкани, тут осіли Дошоти, які згодом поріднилися. У писаннях і розповідях про цей палац є багато вигадок і помилкових тверджень, які намагатимемось виправити у цій статті. Досить сказати, що досі будівництво особняка приписується не тій людині.
Обставини прибуття родини Дошотів до нашого міста дослідив краєзнавець Іван Бондарев. У останні роки ХVІІІ ст. до Австрії, в Галичину прибув, утікаючи від Французької революції, барон Йозеф Дошот (1775 – бл. 1845). Він здобув тут від цісаря Франца І дещо нижчий від баронського титул рицаря, придбав поміщицькі землі в приміському селі Крихівцях, а також в Опришівцях.
У цьому можна переконатися, розглядаючи мапу Станиславова і околиць, датовану 1805 роком.
В подальших пошуках нам стануть у пригоді матеріали переписів населення Станиславова 1822, 1857, 1870, 1880, 1890, 1900, 1910 років, які зберігаються в обласному архіві. Рицар Й. Дошот збудував у місті двоповерховий будинок простих архітектурних форм на початку вул. Липової. Звична нам орієнтаційна система нумерації була ще не відома, діяла так звана конскрипційна (переписна). Згідно з нею цей будинок мав адресу: №182 в другому (Лисецькому) передмісті (скорочено писали ІІ. 182). Його нинішня адреса – вул. Шевченка, 13. Вперше у відомих нам документах він нанесений на мапі міста 1848 року як кам’яний, в нинішніх розмірах. Але, найімовірніше, він зведений значно раніше, у 1820-х рр., і тут було родинне гніздо Дошотів у Станиславові.
Засновник роду мав сина Морітца (в польських документах – Мауриція, 1804 – бл. 1865) та дочку Альбіну (1806 – 1865). Морітц став учасником повстання 1848 року в Станиславові, записався до загону польської національної гвардії як рядовий гвардієць, там він згадується як власник кам’яниці на вул. Липовій. Він одружився з Теофілою з дому Станкевич.
Після смерті Морітца будинком до 1890-х рр. спочатку володів його син Теофіл, а потім вдова Морітца, Теофіла. Надалі змінилось кілька господарів. На час встановлення у місті комуністичної влади він був у власності спілки взаємодопомоги «Самопоміч». Нині перший поверх займають торгові підприємства і підприємства сервісу, кафе «Віола». Другий поверх житловий.
Той же Й. Дошот згідно з виявленим автором цих рядків записом в книзі забудовників Станиславова 1825-47 рр. в Центральному державному історичному архіві України у Львові (ф. 20, оп. 6, спр. 184, арк. 215-216) збудував протягом 1842-43 років будинок у парку, який ми нині називаємо палацом, з адресою ІІ.151. Були зведені також господарські будинки з номерами 152 і 153. Тоді парку у вигляді, яким ми його знаємо, ще не було, він буде заснований через півстоліття. Але у володіннях Дошота ще були залишки діброви, колишнє місце полювання Потоцьких, про яке згадує німецький мандрівник
Ульріх Вердум 1672 року. Діброва називалася Звіринецькою, і новий палац, який тут постав, у просторіччі називали «будинком у звіринці».
Тепер, нарешті, ми підходимо до фамілії Ромашканів. Цей рід нобілітованих польських шляхтичів вірменського походження, вихідців із Молдавії був розгалужений в Галичині. Вони були землевласниками в Кутах, Городенці, Тишківцях, Семаківцях, Крихівцях під Станиславовом. Ім’я Антона Ромашкана (1796 – 1863) подибуємо вперше в офіційному довіднику «Шематизмі Галіції і Лодомерії» 1822 року, де той згадується як протоколіст магістрату, що проживає за адресою Тисменицьке передмістя, 185 (ІІІ.185), на цьому місці пізніший будинок вул. Незалежності, 33. У 1830-60-х рр. він володіє малим будинком ІІ. 214 (тепер тут пізніший будинок вул. Шевченка, 64). І ось, увага: Альбіна Дошот вийшла заміж за Антона Ромашкана.
Старий Йозеф Дошот проживав у палаці в «звіринці». Сім’ї молодих Дошотів і Ромашканів проживали в будинку на вул. Липовій (Шевченка) зі слугами, займаючи його повністю по одному поверху кожна.
Після смерті батька Альбіна одержала як спадок від батька особняк в парку, і подружня пара Ромашканів переселилася туди. Хоч і не відразу. У 1857 році власником палацу в парку вже називається А. Ромашкан, але проживають вони з Альбіною ще за старою адресою. Але від цього часу починається історія, власне, палацу Ромашканів.
Справою честі аристократичних родин тоді вважалось створення різних доброчинних фондів або участь у них. Не залишилась осторонь від цієї справи Альбіна Ромашкан. 1856 року міське Товариство імені архікнягині Софії-Фридерики Австрійської створило дівочий притулок «для навчання сиріт на працьовитих і моральних слуг», в якому Адьбіна була довголітньою керівничкою. В закладі було пересічно два десятки утриманок. Для розміщення притулку був придбаний будинок у якоїсь п. Панґовської. У своєму заповіті Ромашканова записала на притулок ренту 200 ринських на маєтку Тишківці.
Знавець і пропагатор фольклору Степан Пушик записав біля палацу від перехожої жінки легенду, яку видрукував у своїй книжці «Славетний предок Кобзаря» під назвою «Дошот». Там йдеться про те, що єдина дочка Дошота, порушивши сувору заборону батька, зайшла в потайну кімнату зі зброєю в підвалі, двері намертво зачинилися і замурували дівчину. Тіло нібито знайшли через багато днів. Бачимо, що легенда була лиш легендою, реальність була милостивішою до дочки Дошота, і вона померла своєю смертю в похилому віці.
Але ось біда – у Антона і Альбіни не було дітей. І після їхньої смерті у володіння палацом вступає Миколай Ромашкан (1811 – 1882), ступінь спорідненості якого з попередніми власниками ще не встановлена. Можливо, він був племінником Антона. Для ознайомлення з історією Ромашканів – Миколая, а потім Францішка – дуже цінною є стаття музикознавця Галини Максим’юк в «Галицькому кореспонденті» за 5 травня 2012 р., написана з використанням генеалогічної інформації австрійського дворянського роду Плохлів, спорідненого з Ромашканами.
Миколай здобув освіту у Віденській військовій академії так званому Терезіанумі. Отримав посаду окружного комісара в Львівському намісництві. Однак через деякий час він вийшов у відставку зі служби, щоб присвятити себе управлінню маєтками на Станиславівщині, зокрема в Городенці та Крихівцях. Його дружиною від 1837 року була Тереза Плохль (1817—1895) зі згаданого роду.
У 1857 році за політично лояльне ставлення під час заворушень у Польщі в 1846 і 1848 він був винагороджений імператором Австрії. Йому був наданий титул барона (перший барон з нашого міста!) у 1861 році і членство у верхній палаті австрійського парламенту. А ось в громадському житті Станиславова він нічим не виділявся. Помер барон Миколай, проживши 71 рік. Тереза пережила чоловіка на 13 років. Обоє поховані в Станиславові.
Спадкоємцем Миколая став його син, барон Францішек (1851 – 1935), народжений у місті Ґрац в австрійській Штирії. Він володів палацом найдовше, і про нього знаємо найбільше. Розвиток і активізація музичного життя міста пов’зані з ім’ям Ф. Ромашкана. Він, двадцятилітній, був засновником першого в місті польського Музичного товариства шанувальників музики ім. С.Монюшка. Великою заслугою Товариства є зведення театрального будинку 1891 року на кошти, зібрані станиславівською громадою.
Францішка шанували й українські музиканти. Відомий адвокат Теофіл Окуневський у спогадах свідчить: «Ромашкан, хоч уважався ще за поміщика, був дуже скромним чоловіком, займався лише музикою, грав на фортепіяні і коло нього гуртувалося музичне товариство, до якого мали доступ, а властиво й держали його наші українці…». Відомо, що він брав участь у Шевченківському святі 1890 року, на якому виконав фортепіанну п’єсу.
Як композитор він написав кілька вокальних та фортепіанних творів. Деякі з них були опубліковані у Відні. Йому пощастило особисто познайомитися в Карлсбаді з великим норвезьким композитором Едвардом Ґріґом, перед творчістю якого він схилявся, показати свої твори, листуватися з ним.
На все життя Ф. Ромашкан залишився неодруженим і, відповідно, не мав дітей. Є глухі згадки, що сталося це через те, що родина заборонила йому одружитися з його першою щирою любов’ю. Ось, наприклад, у 1900 році в палаці проживав він сам, його лакей Броніслав Рихліцький, кухарка Гафія Зубаль та сторож Іван Рошкевич.
Останньою власницею палацу в парку перед Другою світовою війною була графиня Єва Лясоцька (1908 – 1992) – внучата племінниця Францішка Ромашкана, внучка його брата Якуба. На неї випали жорстокі випробування. Як учасницю Руху опору нацисти ув’язнили її в тарнувській тюрмі, а потім в жіночому концтаборі Равенсбрюк. Лише важка хвороба і заступництво впливових осіб дало їй змогу вирватися на волю до закінчення війни. Графиня поселилася в Кракові, жила в однокімнатній квартирі. Останнім місцем роботи було одне з видавництв, де вона завідувала відділом зайнятості і надходжень. Була постійно під наглядом польської комуністичної влади.
Станиславівський палац ще у Першій світовій війні був сильно пошкоджений, потім відновлений. Під час Другої світової війни, за словами Є. Лясоцької, теж горів, з непоправною втратою фамільних документів та сімейних фотографій.
У 1948 році парк Ромашкана і міський парк радянські господарі міста об’єднали під назвою міський парк культури відпочинку ім. Т. Шевченка. В колишньому палаці розмістилася дирекція парку. 1949 року проведена масштабна реконструкція, яка торкнулася і будинку. У 22 кімнатах розмістилися бібліотеки для дорослих і дітей, читальний зал, ресторан, більярдна. Згодом більшість закладів закрилась, але більярдна довго тішила своїх прихильників і додавала турбот міліції.
Ось уже багато років один з найдавніших будинків міста перебуває у приватній власності. Понад 15 років проводилася реставрація, адже деякі частини будинку були зовсім зруйновані і через підтоплення грунтовими водами продовжували руйнуватись. Будинок був споруджений у стилі класицизму, тому власники запевняють, що реставрація здійснювалась відповідно до вимог відповідного стилю. Відтворювався фасад та автентичні інтер'єри кімнат. Тепер будинок є рестораном в історичній будівлі, яка цікавить багатьох відвідувачів.
Будинок у плані має П-подібний вигляд, він одноповерховий з мезоніном, у стилі пізнього класицизму. Головний фасад – з іонічним портиком, бічний західний – з аркадною галереєю і чималою люкарною на даху. Відомо, що класицизм сповідує цілковиту симетрію. Тому досить дивовижним видається наявність бічної аркади, яка цю симетрію порушує. Можливо, вона прибудована в пізніший час до основного об’єму. Тут мають своє слово сказати фахівці-архітектори.
Особняк в різні часи мав різні орієнтаційні номери на вул. Липовій: 1890 – №93, 1910 – №139, 1933 – №85. Але завжди на Липовій! Нині має чудернацьку адресу – вул. Чорновола, 126. Від вул. Чорновола він далеко і повернений до неї «спиною». Мало того, на вул. Чорновола є інший будинок з номером 126. Кому знадобилася така конспірація з баронським палацом?
Будинки Дошотів-Ромашканів належать до найдавніших у місті, мають більш ніж 170-літню історію і ще не розкрили всіх своїх таємниць.
Михайло Головатий, краєзнавець, заслужений працівник культури України
