Прапор без вежі

«Совок підкрався непомітно», — гірко пожартував один мій знайомий, підсумовуючи те, що відбувається в країні. І заходився демонстративно загинати пальці: «Гречка, що зникає з магазинних полиць, відродження „Зірниці“, спроби реанімувати добровільні народні дружини, повернення терміна „Велика Вітчизняна“ в підручники з історії, масові переспіви радянських пісень, касові римейки радянських фільмів, радянські герби на спортивному одязі, безбожна експлуатація минулого в рекламній продукції. Пам’ятники Сталіну. Плюс численні різнокаліберні «партгоспактиви» й усілякі державні заходи, витримані в монументальній стилістиці незабутнього Леоніда Ілліча — вдячні трудівники, вдячні ветерани, захоплені домогосподарки. І нещасна підневільна дітвора, що годинами, до непритомності нудиться в очікуванні прибуття вождів, знемагаючи на спеці або клякнучи на холоді. Ну як же без «піонерської» масовки? Ну й, звісно, святкові червоні прапори на вежах...».

 

«Чому підкрався? І чому непомітно? — не погодився ваш покірний слуга. — Він і не йшов нікуди...»

 

А хіба ні?

 

Нагадаємо, що березневі дослідження компанії Research &Branding Group продемонстрували: якби референдум про збереження СРСР стався сьогодні, за продовження життя Радянського Союзу висловилися б 47% громадян.

 

Не можу сказати, що ці дані мене потішили. І не можу сказати, що здивували. Відповідні ностальгійні нотки проскакували у висловлюваннях багатьох моїх знайомих різного віку, статі й соціального стану.

 

«От при Союзі була цензура. Ну, перегини там усілякі. Але зате не було стільки бруду, стільки сміття, стільки брехні!» Це — одкровення одного відомого депутата, як заведено говорити, політика демократичної орієнтації. Людини, яка наприкінці 80-х завзято й (як здавалося) щиро боролася за свободу слова. Людини, яка не повинна була б забути, що в пріснопам’ятні радянські часи окремі видання суцільно зі сміття й складалися. Що брехня мала статус не редакційної, а державної політики. Що бруд — він завжди бруд. Сумлінне виконання партійного доручення, а не халтурне відпрацьовування грошового замовлення не робить вироблений бруд чистішим.

 

«У радянські часи я був би шанованою людиною. Мій диплом гарантував би мені становище, повагу, кар’єру, зрештою. Я б не тицявся по редакціях і не вислуховував наставлянь різних шмаркачів-невігласів». Це — плач журналіста зі стажем, який переживає не найлегший період свого життя. Що не може не позначитися на тверезості його суджень. Бог дасть, його життя налагодиться, і він погодиться. Що жоден диплом не може бути гарантією поваги. Що кар’єра журналістові протипоказана, якщо він справді журналіст. Що невігласів, на жаль, у редакціях вистачало й тоді. І що своїм становищем він не був повністю задоволений і 1989-го, коли ми, власне, познайомилися. Бо, до його честі, він і тоді не був підлабузником. А лизоблюдство в пошані в будь-якої влади.

 

«За Радянської влади хіба такий, як Янукович, міг би прийти до влади?» — гнівно питає впливовий опозиціонер. Риторичне запитання. Якщо пригадати, що Радянська влада Януковича й виростила. І фундамент його кар’єри було закладено ще тоді, коли про незалежність мріяли тільки політичні в’язні.

 

«У тій країні нагорі була інтелігенція, аристократія, якщо хочете. А тепер — усуціль хами, жлоби, які раптово розбагатіли». Слова мого ровесника, дипломованого інженера, який не відбувся. Який мав би знати, що історія «тієї країни» починалася з винищення інтелігенції та аристократії хамами. І тепер, на наших очах, нові хами вирощують нову аристократію.

 

«Вигнати цю банду. Забрати награбоване! Повернути народу, як раніше...» Це — гнівний спіч представника нової генерації, незнайомого таксиста. Коли розвалився Союз, йому було років п’ять. І що таке «як раніше», він навряд чи пам’ятає. Але бодай зі шкільної програми повинен знати, що якось уже забирали й повертали. Але на всіх не вистачило. СРСР був збірником заборон, і кожна була солодкою. А тепер заборон немає, але в більшості населення немає й грошей, щоб роздобути все дозволене й недоступне.

 

У мого товариша племінник, вихований на російському глянці й російській же телекартинці, щойно досягши віку працездатності, так і рвонув до геополітичних сусідів. Повернувся майже буржуазним націоналістом. І тому що дійсність виявилася жорсткішою. І тому що там він був «хохлом». Істотою другосортною і ворожою. Попри «східне» походження, незнання української й повагу до Путіна. Питання національної самоідентифікації вирішили за нього.

 

В СРСР не з’їздиш. Молоді, яка піддається моді на радянське, яка склала своє уявлення про той світ за лубочними кінострічками, але яка живе в цьому світі, світі Інтернету, не зрозуміти заборон на вірші, картини, думки, вчинки. Не осягнути тих страхів. Не перейнятися тією тугою.

 

Ностальгія за Союзом — грунт з мільйонами коренів. Приводів для плаксивої претензії на втрачене — міріади. Ницих і високих. Жодного медичного довідника не вистачить, щоб описати всі фантомні радянські болі.

 

Річ же не тільки у спогадах про дешеву ковбасу й гарантовану пенсію. «Маленьку, але хорошу».

 

Люди із загостреним почуттям справедливості нарікають, що тоді хоч крали по чину. І людей на тротуарах не давили. А якщо й давили, то сідали. Окремі українофіли бурчать, що в радянські часи україномовних газет і українських книжок було більше. Поборники духовності твердять, що в атеїстичні часи похід до церкви був учинком часом ризикованим, але від того ще більше богоугодним. А тепер служби перетворилися з таїнства на шоу. А слуги Божі, раніше схожі на радянських чиновників, частенько скидаються (прости Господи) на пострадянських бариг. Учорашні дисиденти тужать за кухонним бесідами, дотепними політичними анекдотами і мріями про незбутнє. Ось, збулося. А мрії не залишилося. І навіть анекдоти пішли якісь пласкі. І радий би хтось згоріти за ідею. Так немає її, ідеї. За два десятиліття не створили. Плач за тією країною, яку побудували до нас і без нас, — визнання своєї неспроможності побудувати власну країну.

 

Ну й, звісно, є туга за горезвісним порядком. Суспільство споживачів сумує без володаря. Воно ладне повірити будь-якому продавцеві розфарбованого повітря. Воно ладне проміняти наявну свободу на майбутній порядок. Як дивно вигадливо розмиваються поняття. Хто сказав, що порядок і свобода — антоніми? Чому не згадують про краї, де вони мирно сусідять? Чому не пам’ятають про місця, де співіснують несвобода й безлад?

 

Невже правда, що на цих землях свободу починають цінувати лише тоді, коли її майже не залишається? У такому разі шанс стати вільними в нас з’явиться тільки тоді, коли почнуть різко закручувати гайки. А сплеск патріотизму припаде на той час, коли національне знову стане забороненим.

 

У хроніках цієї країни чимало прикладів лютої, самозреченої боротьби за свободу й державність тоді, коли шансів на перемогу просто не було. УПА — приклад найяскравіший, хоч би хто і як до цієї сторінки історії ставився. Тисячі людей ішли в ліс, розуміючи, що до здійснення своєї мрії майже напевне не доживуть. Коли розвалився Союз, у партизани не пішов ніхто.

 

Що мають почувати нині люди, які тоді боролися за незалежну Україну, синьо-жовтий прапор і тризуб, якщо їх досі називають поплічниками фашизму з високих трибун?

 

Чи варто святкувати перемогу у війні, коли варто було б святкувати настання миру?

 

Як ставитися до червоного прапора, якщо ті, хто воював під ним, не тільки звільняли, а й розстрілювали?

 

І чи повинна держава, яка все ще подає ознаки життя, вивішувати прапори загиблої держави?

 

Ми всі ще не вільні від радянського минулого. Всі, хто намагався щось зробити в цій країні, найчастіше або копіювали радянський досвід, або сповідували антирадянщину як принцип. Але некрофілія нічим не ліпша за некрофобію.

 

Ми чомусь так і не поховали СРСР. Ані 1991-го, ані 2004-го. Він — не привид, не скелет у шафі, він член нашої сім’ї. Ющенко, який оголосив будівництво національної держави, «реформував» країну, спираючись на радянські правила і радянські органи. Він такий самий «совок», як його попередник, як його наступник. Бо ми дозволяємо їм бути такими. «Совок» виявився незнищенним. Радянське живе в наших ЖЕКах, нашій міліції, в нашій прокуратурі, наших судах, наших в’язницях (так, вони теж наші), в наших школах і, зрозуміло, численних присутствених місцях.

 

Ми так само безпомічні перед радянським хамством, радянським чванством, радянською зашкарублістю, радянською зажерливістю. Ми тужимо за великою країною, яка брала участь в облаштуванні долі світу, але не надто облаштовувала долю своїх громадян.

 

Поховаймо її. Не говорімо про неї нічого поганого. Як про небіжчика. Просто витягнемо з мавзолею і поховаємо — нехай спочине з миром. Щоб почати жити самостійно.

 

Як легко, як приємно мріяти про революцію, «яка змете всіх цих хамів». Не думаючи про те, що їм на зміну прийдуть інші хами. Можливо, ще більш цинічні, підлі й безжальні. Бо інших ми поки що не виплекали. І новий «аристократ» з філософією глибоко радянського вахтера стане для нас джерелом нових розчарувань. І старих мрій про минуле.

 

Навіть модерні віртуальні дні гніву скидаються на старозавітні радянські кухні. Але написати пост з матюками чи пафосний блог простіше, ніж «Гру в бісер», «Короля Ліра» чи «Братів Карамазових». Ще складніше — створити середовище, в якому виростуть нові моральні авторитети. Кричати простіше, ніж думати. Навчитися думати не так легко, як здається. А думати про майбутнє, живучи в минулому, неможливо. Десовєтизація не повинна бути гаслом. Вона повинна стати способом життя.

 

 

Ми застрягли в Радянському Союзі. Ми повинні змінюватися. Самі. Ми повинні змушувати себе жити інакше. Інакше все, що відбуватиметься за вікном, виявиться чужим весіллям на цвинтарі наших надій.

 

 

 

 

 

 

 

Znuasmall

Адреса матеріалу: http://www.dt.ua/articles/80350


29.04.2011 Сергій Рахманін 2432 2
Коментарі (2)

Я 2011.05.01, 16:03
Розумна, правдива стаття. Дякую.
Дід 2011.05.04, 20:43
Сергійко, вперед у світле майбутне!
11.12.2025
Павло Мінка

Національні парки Івано-Франківщини, де зберігаються праліси та унікальні види рослин і тварин, стикаються з системними загрозами: незаконними рубками на сотні мільйонів гривень, організованими схемами та обмеженим контролем через воєнний стан.  

819
07.12.2025
Вікторія Косович

Ректор «Івано-Франківської академії Івана Золотоустого» та священник Олег Каськів понад двадцять років поєднує духовне покликання з керівництвом освітою. Як сучасна молодь поєднує навчання, технології та духовність? Чи може церква залишатися авторитетом у світі соцмереж? І як війна змінює освіту та цінності студентів — читайте в інтерв'ю Фіртці.  

4445
04.12.2025
Вікторія Матіїв

Священник з Івано-Франківська Василь Савчин в інтерв'ю журналістці Фіртки розповів про духовний сенс зимових свят — від Святого Миколая до Стрітення — і пояснив, як традиції та сімейні звичаї допомагають відчути Божу любов.  

1575
01.12.2025
Дар'я Могитич

Офіційна статистика прокуратури за 2024–2025 роки — ексклюзив від Фіртки.  

10787
29.11.2025
Олег Головенський

У передріздвяному інтерв’ю Фіртці мер Івано-Франківська Руслан Марцінків розповів про особисте життя: родинні традиції, сімейний «осередок Марцінківих» в Отинії, друзів і вміння прощати недоброзичливців, а також поділився думками про культурне життя міста — літературу та театр.

3263
28.11.2025
Діана Струк

Як комунальний транспорт Івано-Франківська адаптує маршрути, долає нестачу водіїв, реагує на скарги пасажирів, забезпечує доступність та планує розвиток до 2030 року, журналістка Фіртки поспілкувалася з директором комунального підприємства «Електроавтотрансу» Віталієм Голутяком.  

3543

Він мав особливий голос, талант композитора. Був дотепним, креативним, наполегливим, небагатослівним, потужним і результативним. А ще – дуже цілісною людиною. Такі зараз, в епоху мерехкотіння уваги в потоці самовпевненого дрібного, у все більшому дефіциті…

13165

Завдяки кіноіндустрії з її різдвяними фільмами ми добре знаємо про особливості  святкування Різдва в трансатлантичному світі (США, Канада, Великобританія) та Європі. В Україні серцем цього свята є колядки та щедрівки.  

889

«Голлівуд» завжди або передбачає, або програмує нам майбутнє.

1132

Будь-яку подію, будь-яке явище, будь-який процес можна символічно описати за допомогою одного з трьох ритуалів – наречення імені, шлюбу або панахиди

905
11.12.2025

Святкові застілля часто спокушають нас великою кількістю смачних страв, але переїдання може зіпсувати як настрій, так і самопочуття.  

6288 4
07.12.2025

Під час посту людина не вживає білкові продукти тваринного походження: м’ясо, рибу та молочні продукти. Натомість у раціоні залишаються крупи, бобові, горіхи, фрукти та овочі.    

31903 1
04.12.2025

Попри чудові якості, важливо розуміти, що грейпфрут відіграє особливу роль у взаємодії з певними ліками.

11491
13.12.2025

На переконання отця, справжню підтримку дають віра, молитва, Слово Боже, одновірці та щирі друзі. Важливо й самим бути поруч із тими, хто горює — підтримати присутністю, словом та молитвою.

8111
06.12.2025

Сьогодні, 6 грудня, в Україні за новим церковним календарем відзначають День святого Миколая.

1158
04.12.2025

Церква критично ставиться до ворожіння та будь-яких чарів. Усі вони — тяжкий гріх.

7624 1
11.12.2025

Мурали або стінописи сьогодні не є чимось незвичним. У містах України, зокрема й в Івано-Франківську, на вільних стінах будинків час від часу з'являються різноманітні нові прояви вуличного мистецтва.  

38690 1
11.12.2025

Адміністрація президента США Дональда Трампа перевертає з ніг на голову звичну логіку американської зовнішньої політики — Європа шокована, але ще в очікуванні змін на кращі стосунки зі своїм стратегічним союзником.  

744
05.12.2025

Василь Вірастюк — народний депутат України IX скликання від Івано-Франківщини. За нього у 2021 році під час проміжних виборів у 87 окрузі проголосували понад 31,2% виборців.

4595
04.12.2025

Александр Стубб, президент та колишній прем’єр-міністр Фінляндії, дипломат та очільник світових структур з великим досвідом, розповів у Foreign Affairs про своє бачення майбутнього світу.

1130
01.12.2025

Вперше в історії Центральний банк Росії почав прямий розпродаж стратегічних запасів золота зі своїх резервів на внутрішньому ринку. Про це стверджує Служба зовнішньої розвідки України.

1481