У свої 32 він той, хто знає, що таке «гарячі точки». На власні очі побачив смерть. Був поранений і вцілів. Правда, травма, отримана на війні, нагадує про себе і нині.
Віктор Паньків – поліцейський, боєць АТО. Родом з Калуша. Кандидат у майстри спорту – займається пауерліфтингом. У червні 2014 року потрапив під мінометний обстріл і був поранений осколками. Віктор отримав ряд нагород за віддану службу.
Не приховує, що раніше служив у спецпідрозділі «Беркут», а сьогодні гордиться і надалі підтримує традиції підрозділу. На службі з 2010 року. Зараз займає посаду заступника командира першого взводу роти поліції особливого призначення. Звання – лейтенант поліції.
Боєць хотів працювати в органах з дитинства. Остаточно вирішив на службі в армії. Розумів, що любов до спорту і сильний характер допоможуть втілити мрію в реальність.
«Я ніколи не буду жаліти, що служу у цьому спецпідрозділі. Як би була можливість прожити ще одне життя, я б пішов знову. Це «школа», яка показала життя », – розповідає Віктор.
Щоб потрапити в поліцію, за нормативи не переживав, бо все вдавалося, а відчуття справедливості вело вперед. Зізнається, що часто життєві моменти заставляли задуматися над словом «справедливість». З людьми, які пропагували іншу дорогу, прощався.
«Складно розуміти, що справедливості як такої немає, але це не означає, що її не потрібно добиватися», – наголошує спецпризначинець.
Не приховує, що команда у спецпідрозділі відіграє своє: один допомагає іншому ставати кращим, сильнішим:
«Це – великі люди, які допомагають рости і розвиватися. Ми спільно тренуємося і досягаємо цілі. Разом працюємо на затриманнях і масових заходах».
Щоправда, з прикрістю згадує, як підрозділ «Беркут» змішали з брудом після Революції Гідності. Ба більше, вважали ворогами народу. Каже, що люди сприйняли інформацію такою, якою її подали, але чомусь не аналізували.
«Народ хотів змінити країну на краще. Це ж добре. Я сам хочу жити краще і щоб мої рідні так жили. Я не образився на народ за нелюбов до «Беркуту», але інформації про наш спецпідрозділ вони не мали і скільки пророблено роботи також, – ділиться поліцейський. – Шкода, що через чиїсь неправомірні дії із спецпідрозділу вину поклали на в усіх працівників».
Через такі події у Віктора виникли проблеми в родині, яка не розуміла чому він ще не звільнився з «ворожого» підрозділу. Єдина підтримка на той час – рідна сестра.
Попри все, в АТО пішов самостійно, а не через наказ. Коли сказали про відправку на Схід, Віктор міг відмовитися. Досі не розуміє як це б зробив, якщо побратими їхали, якщо підтримка була такою необхідною. Тому 21 квітня 2014 року, на Великдень, вирушив на Схід.
Прибувши на базу дислокації, бійців розділили на три групи спільно з десантниками 25-тої бригади. Перша група відряджалася на зачистку Краматорську, пізніше їх перебазували на четвертий блокпост.
Друга і третя групи відряджалися одним транспортом, але на різні блокпости: одні їхали на п’ятий блокпост у м. Слов’янськ, інші – на гору Карачун. У вертольоті поділилися на дві групи і перша мала висаджуватися на г. Карачун, де і був Віктор. Але так сталося, що вертоліт спочатку полетів на п’ятий блокпост і ті бійці, які були ближче до виходу, вийшли.
«За таких дій пілота, ми помінялися з групами місцями», – розповідає боєць.
На той час маршрути і точки приземлення змінювалися через ворога, який був поруч. На жаль, за місяць, сумна звістка: 29 травня під Слов’янськом терористи збили вертоліт Мі-8, у якому загинули 12 військових разом з генералом Кульчицьким. У тому числі загинули і шестеро колег Віктора. Вцілів тільки пілот. Віктор на власні очі бачив збитий вертоліт, але допомогти було неможливо… Думка, що й він там міг бути досі не дає спокою. Віктора врятував маневр пілота ще тоді, у квітні.
«Слов’янськ на той час був найгарячішою точкою, на це вказували експерти. Отвори від куль були навколо нас. Гілки падали під ноги і на голову також. Та й куля гаряча під ноги падала, – пригадує правоохоронець. – Відверто, я знаю, що таке свист кулі над головою. Бо самого вистрілу не чуєш через відстань, але свист чути».
Щодо емоцій, Віктор каже, що бійцю краще не залишатися на одинці. Бо тоді виникає багато думок. У той момент вирішуєш усі питання і лише одне в голові – живим не вернешся. Проте бойовий дух не залишав нікого:
«Я ні від одного бійця не чув, що це кінець і треба їхати додому. Ми взяли Слов’янськ в облогу, а нас ворог узяв в облогу. Шляхів відступу не було. Нас реально рятувала артилерія на горі Карачун. Це був круг в крузі».
6 червня Віктора евакуювали через поранення, яке отримав внаслідок мінометної атаки. Через ворожий напад загинув сьомий спецпризначинець, а Віктор травмувався:
«Снаряд впав від мене на відстані 40-50 метрів. Я відчув сильний удар в голову з лівої сторони. Це було десь так: сяйво, удар, гаряче повітря і чорний дим. Від удару мене відкинуло. Обличчя залило кров’ю, бо осколок пройшов з лівої сторони голови. На щастя, не проникаючий. Мені розірвало шкіру і пошкодило череп. Вислів, що перед смертю все життя проходить – правда. За декілька секунд я побачив життя в хаотичному порядку: від шкільних років і до армії».
Після повернення зі Сходу, з правоохоронних органів Віктор не збирався йти. Уже тричі вирушав на Схід країни, але все було якось не так, порівняно з 2014 роком. Більше того, якщо знову «попросять» – без вагань поїде. Бо точно знає, що справедливість і краще життя будуть.
сектор комунікації ГУ НП в області
