«Одного разу у небі один ангел дуже спереживався за тих, хто є в пеклі і підійшовши до Господа запитав:
- Господи, невже в пеклі не має ні однієї душі, яка би за частку свого земного життя не зробила якоїсь найменшої дії милосердя, доброти, за щоб можна було її виправдати і спасти. Та зробити таке перше чудо в історії Твого небесного провидіння, витягнути душу з пекла, Ти ж всемогутній?
А Господь говорить:
- Покажу тобі одну душу, в якої з цілого її життя можна віднайти тільки одне, мініатюрне діло милосердя, яке вона проявила до маленького павучка, який ліз у неї по стіні і його не задушила. Щось прокинулось такого у її серці, милосердного і сказала: «Ні, живи»! Давай візьмемо з себе підставу, згідно твоєї теорії, щоб цю душу витягти з пекла. Давай зробимо так, нехай павучок спасе його. Ми почепимо павучка на небі, павучок спустить йому павутинку до пекла, а йому відкриємо очі на цю павутинку, як на його спасіння, і він зможе за моєю всемогутністю по тій павутинці піднятися до неба.
А ангел каже:
- Це феноменально! Це неймовірно! Це чудесно!
І вони так зробили. Просто на небосхилі з'явився маленький павучок, якого він колись врятував. Павучок спустив павутинку у вогняну, палаючу, немов вулкан, безодню. Потім відкрилося пекло, ангел побачив яке воно є. Там, фактично, у страшному полум'ї, у страшній киплячості смоли, у зойках, криках, розпачах кипіли ті, прокляті, яких мучили демони. І ось, один чоловік, за для якого спускалася ця павутинка, побачив краєчком свого ока блиск неба, з якого спускається павутинка і, десь відчув, що він може врятуватися з того страшного, пекельного становища, в якому він не мав ні хвилини спокою, ні хвилини відпочинку, а щораз більші, нові терпіння його зустрічали. Він панічно схопився за кінець тієї павутинки обома руками і чудом, павутинка почала його підносити, підтягувати, з тієї страшної, здавалось би, що ніколи не здатної його відпустити, смоли. Він побачив, що вже останні краплі смоли стікають з мізинця його ноги, хотів зрадіти, що він, такий страшний: нелюд, деспот, тиран, кат, який так знущався над людьми, який ніколи не вірив у милосердя, любов, доброту, ласку, щирість, правду, довір'я та пошкодував лише раз в житті одного павучка, і буде разом з тими у небі, що все життя любили, вмирали за інших, страждали, зрікалися себе, очищували своє серце, свою душу, що він буде з ними за одного павучка. І, він все піднімався по тій павутинці вгору, вище і вище і, коли йому здавалося, що він втік з тієї смоли, як раптом, його хтось вхопив за ногу. Це була жінка з якою він колись грішив, яка через нього потрапила до пекла. І кричить вона: "Забери мене з собою, я також хочу бути у небі! Я також хочу спастися! Я не хочу мучитись! Адже через тебе я тут є, якби не ти, я, може, спаслася б!", - і, вхопилася другою рукою за другу ногу. Тут, по тій жінці почав лізти ще один чоловік. Дряпатися по ній. Став їй на спину обома ногами та обхопив його, довкола живота руками та й каже: "Забери мене також з собою! Це через тебе, через твій поганий приклад, через твій вплив, через твої слова, діла, відношення до мене - я став поганий, недобрий, перестав вірити у Бога. І тому я тут". І той чоловік, який тримався обома руками за павутинку і, думав, що він вже на половині дорозі до неба, раптом почав струшувати їх вниз і казати: "Відчепіться від мене! Я не хочу вас знати! Я хочу бути щасливий! Я хочу щоб мені було добре! Я хочу спастись!". Та почав однією рукою триматись за павутинку, другою відчіпляти руки того чоловіка, який обхопив його за живіт, пізніше, коли той чоловік впав назад у смолу, він почав брикатися, щоб жінка, яка трималася, так як за спасіння, за дві його стопи, щоб вона таки обезсилилася...і вона полетіла вниз. Тоді він почав стрімголов, панічно хапатися вище, вище, як по канаті за ту павутинку, а вона обірвалася.
- Ось бачиш, - каже Господь до ангела, - і як ти думаєш, він міг бути у небі?
А ангел каже:
- Ніколи!
- А чому? Ти ж так хотів хоч когось доставити сюди, до нас? Тому що він, дуже жорстоко поставився до тих, хто, може, більше за нього був вартий уваги».
Такий є приклад душі, дорогі у хресті, яка може потрапити до пекла і, душі, яка цінує інших, їхні терпіння, страждання, їхні стани серця.
Небо є тоді, коли серце та душа плаче над гріхами інших. Це тоді, коли душа молиться і вболіває за долю інших, за їхнє спасіння.
отець Леонід Григоренко, КІРІОС
