Гірське село… Кажуть, що в слові «гірське» нині є більше від «горя» аніж від «гори». В прикарпатських долинах при великих автострадах та містах розвиваються сервіси і бізнеси, облаштовуються комунікації, життя людей стає все більш комфортним та впорядкованим. А в Карпатських горах, на легендарних бойківських перевалах та верховинах, люди живуть так, як за Франца Йосипа, а можливо й гірше.
Бо за цісаря ще не розграбували гори, ще була в надрах нафта, ще не розбрелись по заробіткам працьовиті бойки-газди. А тепер над горами туманні серпанки невизначеності. Тільки дала держава горянам мінімальний соціальний захист (за Законом "Про статус гірських населених пунктів", автором якого був я), як вже палкі прибічники економії бюджету (за рахунок найбідніших) намагаються поставити цей захист в перелік тих пільг, що підлягатимуть секвеструванню. Адже олігархічна верхівка звикла за чверть століття всі проблеми перекладати на слабких та беззахисних.
Офіційних даних, звісно, немає, але за неофіційними з 20-их років ХХ століття до нашого часу з бойківських Карпат сукупно було добуто цінних копалин та інших природних ресурсів на суму приблизно 46-48 мільярдів євро у теперішніх цінах. Якби навіть четверта частина цієї велетенської суми потрапила до нас у вигляді компенсації за розграбування нашого краю, бойки б жили нині не гірше за мешканців швейцарських кантонів.
Якби ж то. На жаль, ніхто не збирається нічого нам компенсувати. Вже й не кажучи про компенсації за тяжку (й практично неоплачувану) працю наших краян, які за всіх режимів слугували дешевою робочою силою. Мало що змінилось й після отримання Україною незалежності.
Якщо олігархічна влада та її вірні посіпаки ще трохи бояться міського люду – численного та зорганізованого Майданами, то горяни їх не страшать. Мовляв, скільки тих горян, та й сидять вони на своїх верховинах, де ведмідь добраніч каже. Най там і сидять. Й, на жаль, бойки до цього часу виправдовували сподівання «жирних котів» української політики. Бо ж слухняно йшли за картонними «провідниками», призначеними з київських кабінетів.
Нині відбуваються потужні «юридичні битви» за впровадження в Україні нових європейських законів та правил регулювання громадського життя. Якщо Карпатський край не матиме в парламенті своїх послів, не матиме лідерів на рівні столиці, горяни в цій битві програють. Зокрема, тому що на минулих виборах до Верховної ради пройшли не фахівці-юристи, а «сірі миші» з рівня районного чиновництва, які не можуть головного (того, задля чого й сидять у ВР) – виробляти продукт у вигляді державних законів, помагати людям і за обов’язком і за покликом християнської моралі.
Потрібний, негайно потрібний новий Закон "Про статус та розвиток гірських територій", що надавав би податкові пільги бізнесу, який працює в обтяжливих умовах гірського ландшафту, за межами розвинених комунікацій.
Без цього не вдасться подолати головну хворобу гірського краю – хронічне безробіття. Воно, серед іншого, є тим потужним інструментом, за допомогою якого олігархічний капітал тримає в покорі найманих робітників. Адже кожний робітник, знаючи, що на його місце претендує десяток безробітних, буде коритись своєму босу. Безробітними також легко маніпулювати. Газда на своїй землі може вибирати. Безробітний піде за тим, хто дає йому копійку.
Змушене неробство молоді у селах, переселення її до міст, отримання молоддю нікому не потрібних професій (аби лише не тинялись), розбещують молоді покоління бойків. Вони перестають бути спадкоємцями знань і ремесел свого народу, традицій і навичок. Вони з народу перетворюються на «біомасу», готову лише до споживання, до торгівлі своєю честю і гідністю. Новий Закон стане греблею на шляху цього деструктивного потоку.
Гірське село. На зупинці стоять старі спрацьовані бойки. Читають чергову агітку якоїсь супер-пупер-демократично-національно-свідомої партії. Теревенять поміж собою, з чимось навіть погоджуються. Скільки, хочу спитати я, ви вже будете дурити самі себе, бойки? Скільки ще вас треба ошукати, обібрати, образити, щоби ви перестали дивитись в рот зайдам та «козачкам» з місцевих, які прагнуть, обдуривши своїх земляків, отримати мандат і чухнути на Київ.
Чого ви ще не чули від тих партійних? Яких красивих слів? Про справедливість, за яку треба боротися, чули? Чули. Й де вона та справедливість? Чи справедливо, що одній людині для того, щоби купити хліба і молока треба вийти на дві хвилини до міні-маркету у сусідньому будинку, а іншій (часто-густо старій, хворій, зі скрученими артритом ногами) треба йти слизькими стежками та крутоярами зо три-чотири кілометри?
Годі слухати копійчаних найманців. Отих «вишиваночних» співців і співачок плакатно-рекламної «справедливості. Годі мружиие хворі очі, розглядаючи в розданих Бібліях їхні гордовиті (й недоречні у Святій книзі) печатки. Годі голосувати за них. Вони на пустих обіцянках вже збудували собі реальні палаци, поїхали на «інфініті» і «лексусах», а ви їздите на ржавих радянських роверах.
Вибачайте на слові, але мені іноді здається, що якби до віслюка прив'язали таблицю, що він не простий вислюк, а вислюк від опозиції, чи якоїсь ще «свідомої» партії, то й того віслюка можна впхнути в парламент. До речі, таких віслюків там багато. У 2012 році їх туди відправляли пачками.
Але казання моє не про те.
Казання моє про порожні, забиті дошками, почорнілі хати, де колись жили бойки, де звучав дитячий сміх, де молились на прадідівські образи, де жила надія на майбутнє. Де тепер лише щури і привиди, а на подвір’ї – розбиті пляшки з-під магазинної оковитої.
Казання моє про розрослі гірські цвинтарі, де замість колишніх ошатних хрестів – новомодні блискучі надгробки, подібні на пластмасові мильниці. На тих цвинтарях спочивають люди, які сподівались кращого, чекали на справедливість, добробут та пошанування своєї нелегкої праці. Не дочекались. Нині чекають їхні діти і внуки.
А над усім цим підносяться вічні гори, свідки багатьох епох. Мовчазні, загадкові, наближені до неба. Вони є зримою величчю того, на що маємо опертись. Не плакатись кожному заїжджому «патрійотові», не чекати одкровення і милостині від чергового «помагайлика» з депутатським значком й бігливими оченятами, а плекати давню гордість горян, підтримувати своїх, бо чужі вас не підтримають.
Треба працювати на свій край, захищати його людей, інвестувати в нього гроші. Бо в горах накопичились не лише негаразди. Накопичилось очікування справжніх провідників народу, істинних газдів – господарів свого краю, духовних лідерів. Накопичився потенціал невикористаної десятиліттями вдячності.
До прикладу, нині назріло стратегічне (без перебільшення) завдання залучення інвестицій в будівництво сучасної європейської велосипедної гірської траси з різною складністю маршрутів на території Долинського та Рожнятівського районів. Землями гірського краю може пройти півтори сотні кілометрів цієї траси. Проект траси передбачає і будівництво спеціальних треків і прокладення маршрутів серед незайманої природи, на живописних гірських схилах, де змагатимуться і випробовуватимуть себе любителі екстріму та гірських велосипедів.
Траса має будуватись за нормами та специфікаціями Євросоюзу, що передбачає облаштування цілої системи резервних об’єктів, сервісно-рятівних станцій, маршрутних розв’язок, мостових конструкцій, комунікацій і логістичних вузлів.
Такий масштабний проект сприяв би комплексному розвитку багатьох галузей. В першу чергу – розвитку спортивного, «зеленого» та етнографічного туризму. Карпати стали би привабливими не лише для ентузіастів зимових видів спорту, але й для тих, хто любить активний літній відпочинок.
Під програми розвитку спортивної інфраструктури можна буде залучати господарів, які у своїх господарствах виробляють екологічно чисте (й, навіть, лікувальне за міжнародними стандартами) харчуванням. Домашнє молоко, домашні яйця, лісові ягоди можуть стати справжнім відкриттям для тих жителів європейських міст, які скучили за незайманою природою, прагнуть автентики та екстремальних видів спорту. Й за всім цим не потрібно їхати за тисячі кілометрів – до Таїланду і Балі. Це все поряд – в Європі, за кілька сотень кілометрів від промислових мегаполісів Старого Континенту.
Якщо проект європейської велосипедної гірської траси буде втілено, він стане інфраструктурним стрижнем, на який можна буде «насаджувати» розвинуту та логістично гнучку обслуговуючу та виробничу мережу. Вздовж маршрутів велотраси будуть збудовані курорти, рекреаційні майданчики, колиби, кафе, пункти прокату спорядження та багатофункційні гірські сервіс-центри.
А це не лише об’єкти, це – тисячі робочих місць біля рідної домівки, стабільні заробітки для всіх членів сільської родини. Розквіт краю притягне сюди не лише туристів, але й тих, хто інвестує у довготривалі програми розвитку. В дороги, капітальне будівництво, соціальну базу, культуру, екологію.
Достатньо реалізувати два-три таких «стрижньових» проекти, на кшталт велосипедної траси, і край зміниться. Карпати можуть і повинні стати другою (після Альпійської) європейською рекреаційно-відпочинковою зоною з високим рівнем життя та налагодженими комунікаціями.
Треба лише грамотних патріотів краю, освічених та авторитетних лідерів, які візьмуть на себе відповідальність перед людьми, а не перед партійними штабами.
І край наш воскресне.
Василь Бартків,
заслужений юрист України,
Президент Фонду "Бойківська Бартка"
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Василь Бартків. На часі прийняття нового комплексу "гірських" законів
