
«Тобто я продовжував працювати та постійно перебував на обліку в ТЦК. В 2024 році був призваний до лав ЗСУ. Рішення піти воювати не було для мене тяжким. Пощастило, що потрапив тоді саме в Івано-Франківську 102 бригаду, бо тут у мене є багато друзів і товаришів.У нас служать і артилеристи, і піхотинці, я відносився до бригади логістики, де був водієм. Водіїв-професіоналів у війську дуже потрібно. Їздив на різноманітних видах автомобільних засобів, доставляючи харчі, дрова для опалення та будівництва бліндажів», — цитують у дописі Олега Отиопича.
«Тоді охороняв військовий об’єкт, який мав важливе стратегічне значення. Був приліт ракети неподалік. Можливо, ворог і знав, що там знаходиться.Зі мною був тільки мій товариш-побратим, який власне і врятував мені життя, наклавши турнікет. В мене дуже сильно постраждала ліва рука і нога. Евакуювали нас дуже швидко, десь до двох годин часу.Я до кінця надіявся, що ногу мені збережуть, але прокинувся у Запоріжжі уже після ампутації», — пригадує Олег Отиопич.
«Здійснювали підготовку до протезування. Ми працювали над силою м’язів кукси. Проблем із балансом у військового майже не було. Трохи тяжко було на милицях ходити тільки через поранення руки.Пробували ходити на навчальному протезі і всі сильно здивувались, коли він дуже швидко самостійно зміг піти. Бо на другий день він з допомогою однієї милиці вийшов з лікарні, сів у машину і поїхав до своєї дружини на роботу.Таке дуже рідко трапляється, щоб пацієнт фактично сам одразу пішов. Він великий молодець», — каже фізичний терапевт Сергій Полівода.
«Зараз у нього є незначні відхилення при ходьбі, кульгавість. Ми працюємо над тим, щоб сформувати так звану «довіру до протезу», яка не завжди набувається одразу. Не все йому завжди легко дається. Залишився і больовий синдром, тому протез постійно корегують і підлаштовують в компанії протезистів, з якими ми співпрацюємо, щоб пацієнтові було максимально зручно ходити. Але загалом його ходьба внормується», — говорить Сергій Полівода.

«Ставлю перед собою реальні цілі. Мене дуже сильно підтримує сім’я. Заради них я і пішов… бо не хотів їм бути тягарем. Коли вони після мого поранення приїхали до мене в Львів, де я лікувався, то плакали, але я їх заспокоював, бо радів, що залишився живим…», — розповідає Олег Отиопич.
«Це мені минулого року подарував мій син на моє День Народження, 14 жовтня. Тоді на той короткий час вдалось побути вдома з рідними», — говорить захисник України.

«Мабуть, цю строгість протезу військові таким чином роблять милішою. Я показав тоді Олегу Петровичу, що таке є. Йому сподобалось і він навіть зацікавився. Цих капібар дуже багато на будь-який смак (білочки, єноти, пандочки та інше). Я йому обрав сірого хаскі, бо це, мабуть, і відображає характер нашого захисника»,— говорить Сергій Полівода.
«Хто вже був безпосередньо на війні, той змінює свою свідомість. Там – все чітко. Ти знаєш свої обов’язки, все поділено на чорне і біле. Там в будь-який момент контролюєш ситуацію, щоб ні ти, ні хтось із побратимів не постраждав і не втратив життя. А тут – ніби інша держава. Це тяжко усвідомлювати.Люди святкують, живуть безтурботно. Так, я розумію, що життя продовжується, але, для прикладу хвилину мовчання о 9:00 в пам’ять про загиблих слід дотримуватись. Боляче бачити, коли люди не зупиняються».
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
У Калуші ветерани зможуть безплатно займатися адаптивним спортом
В Івано-Франківській громаді зросла кількість військових, які проходять реабілітацію