Родина з Луганська почала на Прикарпатті життя з чистого аркуша

 

 

Родина з Луганська почала на Прикарпатті життя з чистого аркуша

 

Війна за сході України кардинально змінила буття тисяч українців. Людям, котрі спостерігають за подіями на Донбасі з екранів телевізорів, складно уявити, як це є, коли в двері рідної оселі стукає війна.

 

Часу для роздумів і на ретельні збори немає, потрібно якнайскоріше їхати зі своєю родиною у безпечну невідомість, подалі від страшних реалій та спустошення. Ті, що виїхали з Донбасу, шукають нову домівку по всій Україні. Багато таких родин пробують облаштовувати своє життя з чистого аркуша саме на Прикарпатті.

 

Як пише газета "Галичина", серед таких і родина Соколових з Луганська, вони вже понад рік живуть в Івано-Франківську і кажуть, що це місто їхньої мрії.

 

До і після

10 жовтня подружжя Сергія та Оксани Соколових разом з дітьми — четвертокласником Єгором та студенткою Олею відзначали незвичний ювілей — перший рік життя в Івано-Франківську. За цей час їм вдалося адаптуватися до нових умов і навіть знайти тут друзів.



До війни Сергій Соколов був завідувачем кафедри садово-паркового господарства і екології Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. Нині цей вищий на­вчальний заклад змінив своє розташування, переїхав до Старобільська, тож Сергій Олександрович працює у виші на півставки, викладає дистанційно. Також він продовжує на Прикарпатті справу свого життя — вирощує чорниці, малину. «За 26 кілометрів від Івано-Франківська, в Рошневі Тисменицького району, ми купили хатку, — розповідає пан Сергій. — Хатка-мазанка, все було розбито, газ відключено, світло відрізано. Але слава Богу, ми вже все полагодили, нині там живуть батьки моєї дружини. Тут я познайомився з фахівцями з вирощування багатьох рослин, тож у Рошневі ми підготували землю та висадили посадковий матеріал. На Івано-Франківщині ми займаємося серйозною селекційною роботою, вирощуємо чорниці, малину, чорну та червону смородину, їстівну жимолость. У Луганську в мене було 78 сортів малини, тож мене називали малиновим магнатом».



Оксана Соколова працювала в Луганську головним бухгалтером, роботу за фахом знайшла й в Івано-Франківську. «Дуже важко було з роботою: зарплати тут набагато нижчі, багато людей працює неофіційно, я ніколи не працювала неофіційно. Головний бухгалтер у Луганську отримував 10-15 тисяч гривень на місяць, в Івано-Франківську — значно менше. Роботу шукала довго, бо не хотіла працювати будь-де», — розповідає жінка.



Родина Соколових зрозуміла, що час виїжджати з рідного Луганська, коли вже розпочалися реальні бойові дії. Залишатися вдома їм було не надто безпечно, адже пані Оксана була активною учасницею проукраїнських мітингів і за це стала ворогом «ЛНР». «Ми жили як всі нормальні люди, так само хочемо жити і тут», — каже пан Сергій.



Куди ведуть мрії?

Коли війна виганяє з рідного дому, немає часу роздумувати над тим, що з собою брати, неважливі речі одразу відпадають. «Що з собою взяли? Двох дітей і собаку! І фото­графії. З усіх фотоальбомів повитягали фотокартки, взяли з собою. А ще — речі першої необхідності. Спочатку ми поселилися під Старобільськом, там живуть родичі моєї дружини. Але було дуже важко: в хаті ніхто не жив п’ять років, не було ні газу, ні світла. Крім того, звідти далеченько добиратися до роботи, 18 кілометрів, школа — також далеко. А от до військових дій, навпаки, — близько. Тож ми пожили там зо два місяці і вирішили, що треба шукати щось інше».

 

На вибір Івано-Франківська як перспективної домівки вплинуло чимало причин. Одна з них чи не найголовніша — донька Соколових Ольга закінчує магістратуру у Варшаві. Тому вибирали місто, яке було б розташоване ближче до Польщі. «Моя дружина їхала на машині з дітьми та собакою, приїхала на блокпост у Сватове. А перед блокпостом потрібно виключати фари. Оксана, звичайно, це зробила, але у неї виключилися і підфарники, й вона з переляку ввімкнула фари, хлопці почали стріляти. Всі дуже перелякалися, діти сказали мені: «Тату, ми більше не повернемося в цю зону, треба щось змінювати». Так і вирішили. Великі міста нам не підійшли, бо у нас на них не було грошей. А Івано-Франківськ завжди вважали сімейним, невеличким і добрим містом, яке ми й шукали. Тож вибрали його. Крім того, був ще один цікавий випадок. У мене теща — діабетик, то я їхав до неї зі Старобільська в Луганськ, віз ліки, коли проїжджав через блокпост, військові запитали мене, куди їду, хто за професією. Я їм кажу: так і так, невідомо чи повернуся, за професією — плодівник. А мені один із них каже: «Я з Івано-Франківська, приїжджайте туди, там багато садівників».



«Влітку 2014-го ми мандрували Україною. івано-Франківськ був останнім містом, куди ми приїхали. Пригадую, ми гуляли, так красиво було, і я кажу чоловікові: «Якщо я могла б обирати, де хотіла б жити, то це був би івано-Франківськ — дуже затишне місто, як казкове. Тоді це ніхто серйозно не сприйняв, зрозуміло, адже нам уже далеко за сорок, страшно було все залишити і приїхати невідомо куди. Ми лише посміялися. А от коли вже приїхали сюди, у чоловіка почалася невеличка депресія. Я сказала йому: «Вважай, що ми знову починаємо все спочатку, як у молодості: спимо на підлозі, економимо».



Пані Оксана зізнається, що завжди хотіла жити в Західній Україні. «Я з української родини, — розповідає жінка, — у мене і діди, і прадіди — українці. Один мій прадід — поляк, може, ця кров мене сюди тягнула, не знаю. З того моменту, як Україна стала незалежною, не сприймала Луганська. і тепер, коли моя дочка Оля приїжджає з на­вчання в Польщі, то каже: «Мамо, твоя мрія здійснилася». Воно так і є, єдине мені не подобається — спосіб, в який моє життя змінилося».



У Луганську в Соколових залишився просторий будинок, який продали за безцінь. «У нас був дуже гарний дім, з прекрасним ремонтом, — розповідає чоловік. — У ньому виросли двоє наших дітейѕ Ми продали його за стільки, скільки нам запропонували, щоб вистачило розрахуватися з боргами». «Ми продали своє майно за безцінь, але це дурниці. Заробимо, аби Бог здоров’я дав, — доповнює розповідь чоловіка Оксана Соколова. — Ця війна змусила мене переоцінити своє життя. В Луганську у мене залишився будинок, в кухні був іспанський кахельѕ Нині я зрозуміла, що ми не туди вкладали гроші, не треба було відкладати на потім мандрівки по всьому світу. Тому ми з чоловіком вирішили, що з цього моменту будемо трохи по-іншому ставитися і до покупок, і до всього іншого. Все, що заробляємо, витрачатимемо на освіту дітей та мандри».



Уроки адаптації

Почати все спочатку — це сказати чи написати просто, а от взяти і зробити складніше, але можливо. Якщо не занепадати духом, не опускати руки та вірити в краще. На початках було надзвичайно складно, пані Оксана наголошує, що її родині вдалося облаштуватися в місті за допомогою добрих людей. «Нас дуже підтримали батьки одно­групниці нашої дочки Христини Федірко — ігор та Марина. Вони допомогли облаштуватися, зняти квартиру, кілька днів ми жили у них. Звичайно, дуже багато допоміг «Карітас», та й грошова допомога від держави хоч невелика, але не зайва. Ми в неділю приїхали, а в понеділок вже пішли з сином до школи записуватися. У нас тут поруч ЗШ №18. Нас блискавично прийняли і директор, і соціальний педагог, і класний керівник. Одразу видали книжки. Сину дуже подобається в школі, у нього вже тут багато друзів. Чоловік також миттєво «обріс» друзями. Наші діти швидко адаптувалися і розмовляють уже з прикарпатським акцентом. От заходжу я на кухню, а син питає мене: «Тобі стане?» «Що стане?» — кажу йому. А він мені: «Ну хватит тебе, мама, или нет?».



На Івано-Франківщину також переїхали батьки пані Оксани, вони поселилися в Рошневі на Тисмениччині. «Мої батьки виїхали з Луганська наприкінці вересня, ми домовлялися з ними, що як тільки облаштуємося, заберемо їх. У селі, де тепер вони живуть, дуже привітні й щирі люди, які співпереживають, допомагають. Пам’ятаю, як тільки ми приїхали в село, всі збіглися до нас, тягнули все, що могли: хто картоплю, хто буряки, хто закрутки».



Пан Сергій зауважує, що великий удар адаптації до нових умов ліг на плечі його дружини, адже побут і харчування родини — її сфера. «На початках ми знімали однокімнатну квартиру, там жили цілу зиму до весни я, дружина, син, собака Лара, сестра моєї дружини Аня, її дворічний син Максимко, теща і тесть», — розповідає чоловік. «Було важко, але я нікому не показувала свого відчаю, налаштовувалася на позитив, — констатує Оксана Соколова. — Думаю, за кілька років ми вже більше будемо мати, аніж тепер».



«Тепер ми вже іванофранківці», — впевнено каже жінка. Пані Оксана зазначає, що за рік життя в столиці Прикарпаття не розчарувалася, а навпаки, ще більше захопилася Івано-Франківськом, особливо компактністю і затишністю міста та розміреним способом життя в ньому, як на курорті. «Ми часто ходимо до театру, в кіно, дітвору постійно кудись запрошують. Ми задоволені, нікуди вже не будемо їхати звідси. Тепер будемо жити тут. Життя на цьому не закінчується. В нашій країні дуже часто люди прив’язуються до своїх хат. За кордоном такого немає: знайшли кращу роботу — переїхали в інше місто, знайшли ще кращу — ще в інше», — підсумовує моя співрозмовниця.



Індикатор людяності

«Війна — це дуже добрий індикатор для визначення людяності. Одразу все відкрилося, оголилося, хто є хто: хто — друг, а хто — ворог, — зауважує пані Оксана. — Дуже вдячна своїм батькам за те, що в нашій родині не було розбрату, ми одне в одного не стріляли, у нас всі під одні синьо-жовті прапори стали і стояли під ними завжди. Вдома ми дуже часто розмовляли українською. Доживши до 45 років, розумієш, що не з тими дружив. Натомість знайшли багато нових друзів, знайомих, просто незнайомі люди допомагали нам і допомагають досі.



Іноді я чую і серед своїх знайомих, що людей, які залишилися жити на Донбасі, потрібно кинути напризволяще. і у мене, і у моїх батьків дуже багато там залишилося знайомих з чіткою проукраїнською позицією. У людей по-різному складається життя, не у всіх є можливість виїхати, адже ніхто їх ніде не чекає. Добре, що у нас так склалося, ми взяли й поїхали. А скільки людей повертаються назад, бо не знаходять себе в іншому місті... От у моєї мами є подруга, їй 72 роки, дитина — інвалід, чоловік — інвалід, і більше нікого на білому світі. Ну куди вона поїде?! А от моя подружка ірина іванівна з Донецька все там продала, переїхала сюди і також усіх сюди перетягнула, щоправда, тут у неї брат чоловіка живе».



Новий рік, Різдво — дивовижна пора, в цей період, кажуть, здійснюються навіть найнеймовірніші бажання. В родини Соколових, як і в усіх українців, єдине прагнення — щоби якнайшвидше закінчилася війнаѕ Сподіваємося, що в 2016-му ці мрії нарешті перестануть бути мріями.

 

Ольга МОНЧУК, Галичина


09.01.2016 614 0
Коментарі (0)

16.09.2025

Попри російсько-українську війну, що триває з 2022 року, туризм на Івано-Франківщині не просто виживає, але й активно розвивається.    

314
14.09.2025
Вікторія Матіїв

Олексій Солоданюк загинув 23 серпня 2023 року на Запорізькому напрямку. Сім'я Солоданюк родом з Черкащини, але останні дев'ять років проживали у Києві. Після загибелі чоловіка Катерина разом з дворічною донечкою Соломією переїхали в Івано-Франківськ.  

1570
09.09.2025

Чому історичні скарби під загрозою?

1369
05.09.2025
Вікторія Косович

Як в Івано-Франківську справляються з викликами в умовах війни, які інфраструктурні проєкти реалізовують та що планують після перемоги, Фіртка поспілкувалася з заступником мера, директором департаменту інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради Михайлом Смушаком.

1217
01.09.2025
Вікторія Матіїв

Журналістка Фіртки розпитала шкільну практичну психологиню Віталію Саламащак про те, як війна впливає на емоційний стан учнів, які методи допомагають дітям впоратись зі стресом та тривожністю і що батькам і вчителям варто знати, щоб підтримати дітей у цей непростий час.

1206
30.08.2025

Кримінальний шлейф компанії-переможця «Коста-Проект» викликає занепокоєння щодо прозорості будівництва системи лінійної телемеханіки.  

7309

Свого часу транзитом на Тибет вдалося відвідати Непал та його столицю Катманду. І за ці кілька днів вісім років тому склалося враження, що непальці багато в чому подібні до українців.

340

Некромантія — це про культуру. Культура, яка по суті є рекультивацією, стає просто культом смерті. Ніби логічно — чим більше мудрості, тим більше любови до смерті. Або ж сили й наснаги її прийняти. Це культ або ж ритуал.

486

Ще недавно приналежність до певної конфесії визначали також за однією ознакою, вважаючи, що православний священник має бороду, а католицький — з поголеним обличчям.

721

Цього дня, рівно 148 років тому, 22 серпня 1877 року народився мій прапрадід Самійло Головенський. Він був козацького роду, заможним, володів 30-ма гектарами поля та млином. В радянські часи його назвали «куркулем».

1761
16.09.2025

Добра тарілка — це не дієта, а насолода: страви, які радують очі, душу і живлять тіло. Навіть простий перекус може стати маленьким ритуалом, що заряджає позитивом на кілька годин уперед.  

123
10.09.2025

Час останнього прийому їжі може впливати на здоров’я не менше, ніж її склад.  

1206
06.09.2025

Сіль супроводжує людство тисячоліттями. Колись вона була «білим золотом», за яке воювали й платили цілими статками, а сьогодні часто стає об’єктом звинувачень у шкоді для здоров’я.  

693
16.09.2025

Простий образ сіяча й зерна розкриває глибоку істину: від нас залежить, чи проросте й принесе плід те, що ми чуємо й сприймаємо.

125
09.09.2025

Християнська родина — це не лише осередок любові й підтримки, а й «домашня Церква».  

1370
05.09.2025

Вірян запрошують на прощу до Погінського монастиря, що на Прикарпатті.  

962
03.09.2025

Мер Івано-Франківська Руслан Марцінків підтримав позицію Українського католицького університету щодо враховування світоглядних критеріїв при відборі студентів на програму з проживанням у колегіумі.  

1509 1
16.09.2025

Суди викривають байдужість місцевих рад до збереження історичних пам’яток.  

283
16.09.2025

Непал є країною, де домінують ліві політичні погляди. Загалом воно й не дивно, оскільки саме в Непалі народився сам Будда Гаутама.

306
04.09.2025

В Пекіні відбувся найбільший в історії Китаю військовий парад, присвячений 80-літтю завершення Другої Світової війни.

1173
01.09.2025

FP-5 «Фламі́нго» — українська крилата ракета великої дальності. Перші фотографії ракети опубліковані 17 серпня 2025 року. Пізніше оприлюднені її технічні дані свідчать, що українська ракета вдвічі перевищує як дальність, так і вагу бойової частини знаменитих американських «Томагавків». При цьому вона приблизно вдвічі дешевша за американські ракети.  

1460
23.08.2025

Лише в серпні поточного року українськими дронами були вражені, деякі по кілька разів, сім великих нафтопереробних підприємств Росії та інша інфраструктура. Загалом враженими виявилися підприємства, які забезпечують 14% ринку пального Росії.  

925