Ростислав Держипільський: Я за мінімалізм на сцені. Наша «Солодка Даруся» має дві лави і стіл, і збирає повні зали

 

/data/blog/91967/e1787e891b7abdb26e81494503e6badc.jpg

 

14 листопада на сцені Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької відбудеться прем’єра унікального театрального арт-проекту «Оскар і Рожева Пані» — за мотивами роману Еріка-Еммануеля Шмітта.

 

Режисер Івано-Франківського драматичного театру імені Івана Франка Ростислав Держипільський за ініціативи відомої української актриси Ірми Вітовської вирішив “екранізувати” роман на сцені. Це не лише творча подія для колективу, а й привід до вирішення важливої соціальної проблеми – створення в Україні доступної системи паліативної допомоги для важко хворих дітей.

 

— 14 листопада ваш театр у Львові представить благодійний проект “Оскар і Рожева Пані”. Чула, що це складна вистава. Що спонукало взятися за цей твір?

— Ініціатором проекту є моя однокурсниця Ірма Вітовська — актриса театру і кіно. Ми неодноразово говорили з нашим викладачем, актором театру імені Марії Заньковецької Богданом Козаком, на тему, чи театр має бути космополітичним явищем, який не має реагувати на ті речі, які є у суспільстві і державі, чи має нести політичний характер, чи милосердя…На мою думку, яку поділяє також Ірма Вітовська, театр має бути в авангарді того, що відбувається. Ми повинні показувати те, що діється з нами і нашими близькими. Театр не має бути байдужим до навколишнього світу. Це стосується і паліативної допомоги — допомоги невиліковно хворим дітям. Є діти, які ще мають шанс вилікуватися, а є діти, яким фактично “оголосили вирок” і які доживають свої останні дні. У Європі давно діють центри паліативної допомоги. Там дитина доживає останні години, але їй дають шанс прожити ці дні чи години якісно і повноцінно. У нас на таких дітях ставлять хрест. А ми своєю виставою хочемо привернути увагу суспільства до проблем створення таких центрів в Украї­ні. Хоча у Надвірній вже є такий центр, але він наразі єдиний.

 

— Колись ви були актором театру. Відтоді, як стали керівником театру імені Івана Франка, вивели цей заклад на високий рівень. Про театр заговорили не лише в Україні, а й у Канаді, США. І це при тому, що ви були наймолодшим директором в Україні. Що довелося змінити у театрі, щоб вивести його на інший рівень?

— У 2008 році я очолив Івано-Франківський театр, коли він переживав не найкращі часи. Розумів, що насамперед треба було змінити ставлення до нього спочатку самого Франківська загалом до мистецтва і духовності. Завжди кажу, що, окрім економіки, на першому місці мають бути духовність і культура. Тоді буде економіка! Наші політики перед виборами про це говорять, а як тільки доходить до діла, культура знову опиняється на задньому плані. І у цьому наша велика проблема. Ми в Івано-Франківську для початку створили такий собі міф, що у театр сьогодні ходити модно. Це — престижно. І ми це довели. В Івано-Франківську народ почав ходити у театр. Мені вдалося запросити на початках кращих режисерів України, які зуміли підняти наших акторів на вищий рівень.

 

— Коли ви почали міняти кадри у театрі, мабуть, було багато образ?

— Все було. Були і розмови, і невдоволення… Але разом зі мною прийшло багато молоді з Інституту мистецтв при Прикарпатському університеті, де я викладаю. Тоді я був актором і вже там викладав. У мене був випускний курс, який я за собою і “потягнув” у театр. Це було вливання нової крові. І от актори, які були у театрі середнього і старшого віку, “засвітилися” по-іншому разом з молоддю. Старших акторів, які вже не грали, я повернув до театру. Бо мусять бути корифеї. Навіть якщо їх нема, то їх треба створити, щоб молоде покоління мало з кого брати приклад.

 

— Це тепер ви — відомий режисер і худрук театру. А колись співали у гурті “Галілео Галілей”. Чому пішли з гурту?

— Коли прийшов молодим актором до театру, ми з моїм другом, а потім і кумом Валерієм Лизачуком, який зараз живе у Львові, створили гурт “Галілео Галілей”. Мені досі боляче за тим гуртом, бо ті пісні, які ми тоді співали, ті речі, які ми тоді створювали, мені досі за них не соромно. Тоді нам закидали, що ми “неформат”, що випереджаємо час. Можливо, так і було. Бо українська культура, мистецтво загалом тоді не було в тренді. Важко тоді було з фінансами, неможливо було розкрутити гурт, проштовхнути. Тепер розумію, що палиці в колеса нам ставили спеціально, штучно створювали бар’єр для української пісні… І тоді я поїхав до Києва.

 

— А може, вже тоді розуміли, що ваше майбутнє — у театрі? Вірили, що станете режисером?

— Ніколи не планував бути режисером. Був актором. Життя так склалося, що, викладаючи на акторському курсі, я зі студентами робив виставу — дипломну роботу за однойменною повістю Марії Матіос “Солодка Даруся”. Ми настільки з випускниками фахово це зробили, що я зрозумів — я це можу робити. Потім поставив ще одну постановку — і про неї заговорили. Зрозумів, що можу принести більше користі не як актор, а як режисер. Правду кажуть: якщо народжуються гарні діти, їх треба народжувати. Так було і у моєму випадку. Якщо виходили хороші роботи, їх треба було робити.

 

— Не виникає бажання разом з акторами вийти на сцену, як це роблять інші режисери?

— Деколи дуже хочеться. Але це треба було робити від самого початку. Природа акторського існування і режисерського дещо різна. Актор мислить зсередини, а режисер має бачити об’ємно. Комусь, можливо, це вдається поєднувати. Я ж на певному етапі зрозумів, що мені це фізично заважко.

 

— Вас іноді називають націоналістичним режисером, попри те, що має­те у репертуарі “Ромео і Джульєтту” та інші зарубіжні твори…

— Завжди вважав себе щасливою людиною у тому, що можу ставити те, що я хочу. І ніколи не ставлю того, що треба. Що стосується “Солодкої Дарусі” і “Нації” Марії Матіос, коли прочитав, вже бачив картинки і розумів, що маю це поставити. Складалося враження, що у мене з’являється паралельне життя, коли народжується нова вистава. Мені завжди хотілося показати УПА, бандерівців такими, якими вони були насправді, а не плакатно. Щоб не народжувати у молоді негативу до тих подій і тих людей. Я хотів сучасними виражальними засобами показати всю трагедію на прикладі людини чи цілої родини, тоді це сприймається по-іншому.

 

— Ви свою “Націю” возили на схід України. Якими є ваші враження від поїздки?

— У січні цього року ми їздили з “Нацією” у Сєвєродонецьк, Сватово і Кремінну. Було дуже страшно. Бо це ті території, які були окуповані і звільнені. Ми прекрасно розуміли, що там є багато симпатиків так званих ЛНР і ДНР. Було дуже страшно, бо я не сам їхав, а віз всю трупу нашого театру. Коли ми приїжджали і заходили, нас сприймали негативно. Колючі погляди, запитання на кшталт: “Чего сюда приехали?!”. А після вистави ті, хто був за “ополчєніє”, підходили до нас і казали: “Ну ми нє зналі, что такоє било. Ізвінітє. Оказиваєтся, у вас тогда било то, что проісходіт у нас сєйчас”. Вони плакали і просили пробачення. І обіцяли, що будуть тепер на всі речі дивитися по-іншому. Просили, щоб ми приїжджали до них ще. Комбат із Західної України, який нас зустрічав, казав після вистави у Сєвєродонецьку: “Я автоматом не можу примусити їх любити Україну, а ви своєю виставою зародили у них паростки любові”.

 

— Але ж ви ризикували не лише своїм життя, а й життям свого колективу…

— Розумів, що там страшно. Але страшно не лише нам, а й тим хлопцям, які там воюють. Я нікого не примушував. Були такі, що відмовилися і не поїхали. І я їх не осуджую. Сказав, що нас запросили, нас хочуть там бачити. Хто може, прошу зголошуватися.

 

— Курйозні випадки під час вистав трапляються?

— Ой, багато. От, наприклад, у виставі “Мамо, повернись” про заробітчанок. За прикутим до ліжка синьйором доглядає українська жінка. Там є такий момент, коли синьйор сидить в інвалідному візку, а потім світло переводять в інший кінець сцени, звучить пісня, і інвалід має у темряві швиденько перебігти і лягти у ліжко для наступної сцени. Освітлювачка неправильно спрацювала. Коли синьйор встав, все світло пішло на нього. І наш герой раптом встав на ноги. Актор не розгубився. Впав на підлогу і почав доповзати до ліжка. У залі — регіт…

 

— За яким принципом підбираєте акторів?

— Завжди людей відмовляю від роботи у театрі, пояснюю, що це дуже важка професія. Якщо у людини є сумнів, що вона може існувати ще десь, робити якусь іншу роботу, то переконую йти на ту іншу роботу. З такої людини актора не вийде.

 

— Зараз — важкі часи. Людям не вистачає на хліб, а що вже казати про квиток до театру. Як виживаєте?

— Держава дає кошти лише на зарплату та енергоносії. І більше ні копійки. Та, попри це, дякувати Богові, ми не нарікаємо на брак глядачів — люди ходять до театру. Якщо це якісний продукт, на нього підуть. Театр — це та віддушина, якої зараз так усім бракує. Є два храми — церква, яка лікує душу, і театр, який сміливо можна назвати храмом культури.

 

— А кошти на декорації звідки берете?

— Я — за мінімалізм на сцені. Не завжди яскраві красиві декорації — гарантія успіху. Наша “Солодка Даруся” має дві лави і стіл, та це не завадило збирати повні зали і мати шалений успіх. Бо не декорації, а актор має бути центром Вселенної — і героєм, і декорацією, і всім реш­та… Я — проти штучності. Можна працювати за рахунок світла, відео.

 

— Ви суворий керівник?

— О… під час репетиційного періоду буваю іноді навіть дуже суворим — можу кричати. Та, попри це, дуже люблю акторів. Вважаю, що це — боги, без них не було би театру. Це ті люди, заради яких глядачі приходять на виставу. Попри те, що роблю зауваження, завжди розумію, що актор — не комп’ютер. Не машина, яку можна запрограмувати. І завжди згадую, що також колись був актором…

 

Довідка «ВЗ»

Ростислав Держипільський народився 7 жовтня 1975 року у Косові на Івано-Франківщині. Школу закінчив із золотою медаллю. Випускник історичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Паралельно навчався на акторському відділенні Львівського вищого державного музичного інституту ім. М. Лисенка при Львівському академічному театрі ім. М. Заньковецької (курс н. а. України, професора Богдана Козака), який закінчив у 1998 році.  З  2008 року —  директор Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру ім. Івана Франка. Лише за перші два роки керівництва театром поставив 16 нових вистав (найвідоміші — “Театр”, “Солодка Даруся”, “Нація”).

 

Високий замок


16.11.2015 875 0
Коментарі (0)

31.07.2026
Вікторія Матіїв

Віталій Олійник на позивний «Грач» служив у 68-й окремій єгерській бригаді. Після мобілізації чоловік пройшов навчання, вирушив на Донеччину, а вже під час першого бойового виходу загинув. Понад рік сім'я жила між надією та невідомістю, поки не отримала остаточне підтвердження його загибелі.

2335
26.07.2026
Катерина Гришко

На Івано-Франківщині одночасно зростає кількість зареєстрованих безробітних і посилюється дефіцит працівників. Бізнес шукає людей для виробництва, будівництва, транспорту, медицини та сфери обслуговування, однак закрити вакансії стає дедалі складніше.

1211
19.07.2026
Тетяна Ткаченко

Викладач Карпатського національного університету імені Василя Стефаника Юрій Довган не мріяв стати героєм. Просто вважав, що не має права залишитися осторонь. Провів останні пари, попрощався зі студентами й пішов шукати шлях до війська. З п'ятої спроби його прийняли. Про службу в Силах оборони, труднощі після звільнення з армії, адаптацію та роботу зі студентами ветеран розповів журналістці Фіртки. 

2491
16.07.2026
Павло Мінка

Як під шумок відставки уряду Рада переписала статтю 301 Кримінального кодексу, прибравши заборону на "доросле кіно".

1592
11.07.2026
Ігор Бартків

Цього тижня The Economist віддав обкладинку одному з найбагатших росіян і провів із ним майже 60 годин у розмовах.

1685
07.07.2026
Вікторія Матіїв

В інтерв'ю журналістці Фіртки Ірина Онищук розповіла, чому театр сьогодні став своєрідною терапією, як війна змінила глядачів і самих митців, що найчастіше турбує військових після повернення з фронту та чому віра в людей залишається її головною опорою.

2117

Іноді можна зустріти думку, начебто багатство та добробут людини — це благословення Бога, а бідність і нужда — навпаки.

298

Десь на початку місяця у 1991-му на проспекті Шевченка я випадково зустрівся з Сашком Кривенком і він, після короткого – «чим займаєшся?» - запропонував мені написати невелику статтю.

488

Картинка, коли 16-річні дівчатка хором кричать «Сирок – геть!» — то це не лише щира емоція, але і, очевидно, технологія. А ще якась колективна нам ганьба.

1689

Фільм революційний, бо має широку візуальну павутину. І в цій павутині кожен буде плутатись по-своєму. Певна категорія буде засуджувати, бо ніби забагато власних інтерпретацій. Але Нолан, можливо, захотів стати сліпим, як Гомер.

1075
02.08.2026

Війна та стрес суттєво впливають на харчові звички.

11045 2
28.07.2026

Сіль супроводжує людство тисячоліттями. Колись вона була «білим золотом», за яке воювали й платили цілими статками, а сьогодні часто стає об’єктом звинувачень у шкоді для здоров’я.  

5047
23.07.2026

Замість обмежень, радять зважати на контекст, баланс у раціоні та якість продуктів.  

6231
05.08.2026

Священник наголошує: християнство завжди існувало як спільнота, а не індивідуальна релігія.

23278
02.08.2026

Цьогоріч проща на Крилоську гору була особливою, адже вірні та духовенство відзначають 20-ліття відновлення акту коронації чудотворної ікони. Як і останні кілька років, основний намір паломництва — безперервна молитва про мир та перемогу України у війні.  

1413
01.08.2026

У Святому Письмі є притча, що вчить милосердю і взаємодопомозі, яку часто наводять як приклад для сучасного суспільства.  

6004
25.07.2026

У відпустовому центрі в Погоні 19–20 вересня відбудеться Міжнародна проща вервиці. Для паломників підготували дводенну програму, яка включатиме спільну молитву, Хресну дорогу, архієрейські богослужіння, нічні чування та поклоніння Пресвятим Тайнам.

2069
05.08.2026

Мурали або стінописи сьогодні не є чимось незвичним. У містах України, зокрема й в Івано-Франківську, на вільних стінах будинків час від часу з'являються різноманітні нові прояви вуличного мистецтва.  

43591 1
29.07.2026

Зеленський змінює настрій у Вашингтоні, — стверджує видання Politico. Такі висновки видання робить за результатами перебування в США президента України, де він зустрівся з Дональдом Трампом в Білому Домі, відвідав похорони сенатора Ліндсі Грема (автора закону про «пекельні санкції» США щодо Росії) та виступив перед сенаторам обох партій — республіканцями та демократами.

703
23.07.2026

Росія щораз більше стикається з наслідками повномасштабного вторгнення в Україну. Про це пише The New York Times в статті-аналізі книги доктора Анни Нотте «Ми переживемо їх: Глобальна кампанія Путіна з метою перемогти Захід».

1034
14.07.2026

Із дев'яти народних депутатів, обраних від Івано-Франківщини, п'ятеро підтримали документ, одна депутатка утрималася, ще четверо не підтримали його різними способами.

2004
03.07.2026

Президент Польщі Кароль Навроцький (колишній боксер і сутенер, яким його називають політичні опоненти) нещодавно очолив рейтинг довіри серед польських політиків із рекордними 54,8%. 

2452