Чому рішення Радбезу від 15 березня (того ж дня введене в дію президентським указом) стало можливим? Чому торговельна блокада ОРДЛО з "підривної антидержавної операції" перетворилася на значимий елемент державної політики? І до чого це може призвести?
Більшість джерел стверджують, що такий крок дався Петру Порошенку нелегко, і він до останнього зволікав із рішенням про надання блокаді офіційного статусу. Остаточно переконали його два аргументи.
Перший — замір громадської думки. Люди, що входять в оточення глави держави запевняють, що він уважно стежить за реакцією населення. За нашою інформацією, останнє закрите опитування показало: вже не 7%, як спочатку, а більше половини населення підтримує дії блокадників. Якщо це справді так, ігнорувати цю обставину він не міг. Він мав перехопити ініціативу, при цьому не відмовляючи собі в задоволенні жорстко розкритикувати ініціаторів блокади.
Другий — активна реакція сотень місцевих рад, помножена на безпорадність силовиків і фактичну відсутність реального впливу Банкової на більшість регіонів.
Колишню вертикаль влади зруйновано, нову де-факто не створено. Багато хто з губернаторів не почуваються членами владної команди чимось зобов'язаними президентові, окремими областями АП змушена керувати в ручному режимі. У низці регіонів голови держадміністрацій і місцевих рад або активно сприяли підтримці блокади, або негласно потурали їй, або зайняли вичікувальну позицію. Географія територій, де органи влади та місцевого самоврядування могли підтримати політику припинення торгівлі з окупованими територіями, розширювалася.
Як мінімум, три джерела стверджували — такий поворот подій Порошенка неабияк налякав. Громадська думка — проти нього. Його неспроможність контролювати ситуацію ставала очевидною. І для населення, і для Заходу. Що довше він зволікав із рішенням, то слабкішим ставав. Чим полегшував життя зовнішньому ворогу держави, тобто Росії. А також внутрішнім політичним опонентам Петра Олексійовича. І тим, хто голосно протестував проти блокади, і тим, хто привселюдно її підтримував.
У нинішній ситуації Порошенко мало не зацікавлений у дострокових парламентських виборах. Так, оголосити їх (за Конституцією) може тільки президент. Але якби обстановка й далі загострювалася, то до проведення позачергової кампанії Петра Олексійовича могли б примусити. Зсередини і ззовні. Отже, треба було вирівнювати ситуацію.
Коли антиблокадний рух тільки набирав сили, силовики уникали різких рухів. Оскільки Порошенко спочатку не розглядав кампанію як серйозну загрозу. Але коли рух набрав ваги та популярності, люди в погонах, як і раніше, не квапилися застосовувати силу. Хоча головковерх уже вимагав від них цього. Але СБУ, МВС і військові (без координації дій яких деблокада не була б успішною) не поспішали виявляти активність. Силовики не хотіли влазити в слизьку історію без рішення Радбезу, а його голова не хотів брати ініціативу на себе. Пригоди Насірова, і (почасти) суд над генералом Назаровим давали виконавцям наказів і розпоряджень згори рясну поживу для роздумів. Ніхто не хотів бути крайнім. Без гарантії, що тебе прикриють. Гарант такої впевненості не вселяв.
Коли ситуація почала набувати загрозливих масштабів, силу все ж таки застосували. Президент був зобов'язаний продемонструвати владу, але сприятливий для жорстких дій час було втрачено, а силу резонансу не розрахували.
Залишалося одне — оголосити блокаду офіційно, про що й було прийнято рішення в ніч з 14-го на 15-е. Опівночі апарат РНБО розіслав запрощення членам Ради. Проект рішення негайно розробив Турчинов. Президент його формулювання затвердив.
Від кроку, що ставав неминучим, Порошенка втримувала потреба виправдовуватися перед Заходом. Але страх остаточно випустити ситуацію з-під контролю виявився сильнішим.
Раніше в президента були й інші аргументи на користь не про-, а антиблокадного рішення. Припинення так званого обміну товарами з ОРДЛО серйозно послабляло Ахметова — ситуативного політичного союзника і вигідного бізнес-партнера Порошенка. Крім того, розрив торговельних відносин з неконтрольованими територіями бив по українській економіці, нехай і не так серйозно, як запевняв прем'єр. Відсутність поставок з ОРДЛО суттєво послабляла металургів — головних державних експортерів в умовах певного поліпшення кон'юнктури ринку. А також погіршував ситуацію в енергетиці. Ситуація була б не такою сумною, якби рішення Радбезу (прийняте ще 2014-го) про диверсифікованість поставок критично важливої для економіки продукції та належне зміцнення енергобезпеки країни стало керівництвом до дії. Не стало.
Рішення Росії про фактичний "віджим" підприємств, які розташовані в ОРДЛО, але відвантажують продукцію на "материк" і поповнюють вітчизняний бюджет, позбавило Порошенка зайвих сумнівів. Коли стало ясно, що Москва не "увімкне задню", прийняти рішення щодо надання блокаді статусу державної стало легше.
Є підстави думати, що "редути" на залізничних коліях стали не причиною, а приводом для демонстративних кроків Кремля.
Джерела повідомляли, що в Москві вже досить давно розглядали і можливість визнання "республіканських паспортів", і план захоплення підприємств, які продовжують працювати на українську економіку. Шукали привід. Привід знайшовся. І подарували його не так самі блокадники, як влада, що стимулювала безконтрольний "обмін товарами", потурала контрабанді, наживалася на існуванні "чорної діри" та ігнорувала неприйняття активною частиною суспільства фактичної торгівлі з ворогом, яка, до того ж, збагачувала тих, хто так і не отримав покарання за розпалювання (неперешкоджання) конфлікту на сході країни.
Але якщо Київ фактично подарував Москві привід позбавити Україну підприємств у ОРДЛО, то Путін фактично подарував Порошенку привід обґрунтувати в очах Заходу болісне для нього рішення Радбезу. Захоплення українських заводів і шахт, а також юридичне визнання "паспортів" явно суперечать мирним утановкам "безальтернативних" мінських угод. Тож узаконена блокада виглядає правомірною відповіддю Києва на беззаконня "республік" і неправомірні дії Москви.
Чи погодяться Берлін, Париж і Брюссель з цією логікою — дізнаємося скоро. Важливо, щоб Київ частіше виходив з власної державної логіки. Яка далеко не завжди збігається з логікою Європи. До того ж Європи, що стрімко змінюється.
Люди, близькі до Петра Олексійовича, по-різному оцінюють його ставлення до окупованої частини Донбасу і його погляди на вирішення проблеми ОРДЛО.
Одні переконані, що він з легкістю віддав би їх Росії або пустив у вільне плавання. Оскільки повернути їх складно, відвойовувати страшно, реінтегрувати марно. Що це — непосильний тягар для бюджету, зруйнована інфраструктура, вороже електоральне середовище інфіковане російською пропагандою та озлоблене війною. Але озвучувати подібну думку він боїться, тому що її треба обґрунтовувати Заходу, який він ретельно переконував у своїй відданості ідеї територіальної цілісності. І треба виправдовувати в очах населення, яке він довго пригощав гострою патріотичною риторикою.
Інші стверджують, що постійна риторика щодо неможливості розбазарювання соборних земель — не фігура мовлення, а щире переконання. Що він вважає встановлення миру на Донбасі, відновлення суверенітету й територіальної цілісності, а також створення єдиної православної церкви трьома головними цілями свого президентства.
Треті припускають, що йому справді цікаве повернення Донбасу за "мінським планом". Але керується він при цьому цілком прагматичними, якщо не сказати цинічними, міркуваннями.
По-перше, підприємницькими. Тому що йому вигідна торгівля з ОРДЛО за схемою, яка працювала до блокади.
По-друге, політичними. Розрахунки, які нібито проводилися його технологами з опорою на соціологію, показували, що без електорату нині неконтрольованих територій, він приречений на побачення в другому турі з Юлією Тимошенко. І неминучий програш їй. Приріст виборцями ОРДЛО ситуацію начебто змінює: в цьому випадку у вирішальному раунді він зустрічається з Юрієм Бойком. І майже безболісно перемагає. Прибічники цієї версії вважають, що головна тактична мета Порошенка — переобрання на другий термін. Головна стратегічна — абсолютна влада. І тривале перебування при ній.
Наскільки достовірна ця інформація, наскільки коректні ці розрахунки, сказати важко. Значно простіше засумніватися в життєздатності подібних планів у погано керованій країні, яка воює і роздирається протиріччями. Засумніватись у рівновеликості долі цілої держави та кар'єри одного політика.
Але на Банковій цілком можуть вважати інакше. І ті в АП, хто підштовхує Порошенка до дострокових президентських виборів, виходять з можливих його вигід, а не з інтересів країни. Одні вважають, що це краще зробити до кінця цього року, після довгоочікуваного рішення про багатостраждальний безвіз, двох-трьох можливих гучних посадок і гучного заочного вироку Януковичу. Інші — що треба почекати до наступного року, домігшись певного економічного зростання, що дозволить ще трохи підвищити "мінімалку". Але обов'язково дострокові, тому що до 2019-го крихкий рейтинг можна й не донести.
Та повернемося до Донбасу й блокади. Чи мріяв Порошенко про фактичне відрізання ОРДЛО чи страшився такого сценарію, він впритул до нього наблизився. Взаємні кроки Москви й Києва не так ускладнили реалізацію Мінських угод, як підкреслили складність (якщо не неможливість) їх реалізації. Не так відсунули процес можливої реінтеграції, як показали тривалість цього процесу. Тому що Росія не збирається послаблювати контроль над окупованими територіями, а Банкова не дуже переймається пошуками альтернатив "Мінську". До певної міри нинішня ситуація була визначена наперед. Агресивністю Росії. Бездіяльністю Києва. Пасивністю Заходу.
Версія про те, що відібрані у Ахметова підприємства — банальна помста Кремля олігарху, як на мене, занадто примітивна. Так, Москва затаїла образу на главу СКМ за те, що 2014-го він (відверто підгодовуючи сепаратистів) все ж таки не надто активно допоміг Москві поставити під контроль увесь Донбас. І за те, що нині віддав перевагу спільним ґешефтам із Петром Олексійовичем перед можливою спільною грою Тимошенко та Льовочкіна в дострокові парламентські вибори, вигідні Росії, яка розраховує на прихід до влади більш зговірливих суб'єктів.
Однак це — лише частина. "Мінськ" не рухається, Трамп не телиться. Населення України нарікає, але не бунтує. Держава хитається, але не розвалюється, завдяки зусиллям ідейних одинаків при владі, але, головне, завдяки витримці та здоровому глузду активної частини громадян.
Українська армія, всупереч усьому, не здає позицій і навіть збільшує зону свого контролю.
Що в цій ситуації має робити Путін? Те ж, що й завжди. Пізнавати межі дозволеного Заходом. Шукати нові способи гібридного тиску на Київ. І узаконена "паспортизація", і захоплення підприємств, і "зустрічна блокада", оголошена Захарченком — із цього арсеналу.
І не тільки це. Майже непоміченою лишилася доволі неабияка подія. 15 березня, за заявою помічника президента РФ Суркова, Путін схвалив пропозицію уряду про те, щоб підрозділи так званих збройних сил Південної Осетії увійшли до складу російської армії. Ще раз. Незаконні збройні формування незаконно відірваної території суверенної держави отримають правовий статус частини регулярної армії іншої держави. Тобто Росія фактично узаконює окупацію територію Грузії. Ви чули всесвітній галас із цього приводу? Я — ні. Стурбоване світове співтовариство зажадало від Москви негайних пояснень? Ні. Натомість Євросоюз зажадав пояснень від України з приводу рішення про встановлення офіційної блокади ОРДЛО. Захід проковтнув ще одну витівку Путіна так само, як і майже всі попередні.
Якою буде наступна? США часів Обами та "єдиний й неподільний" ЄС безвольно споглядали визнання Москвою Південної Осетії й Абхазії. Цікаво, якщо Путіну спаде на думку визнати "днр" і "лнр", яким буде рівень "стурбованості" нинішніх США часів Трампа? І нинішнього ЄС, постбрекзітного, роздратованого втратами від санкцій, досі не визначившого, кого варто боятися більше — сторонніх мігрантів чи власних правих?
Щодо визнання. Не така божевільна ідея як здається. Таку можливість у Кремлі обговорювали давно. Але, за словами джерел у дипколах, віднедавна почали обговорювати серйозно. Москва, на відміну від Києва, постійно шукає альтернативу Мінську. Визнання "республік" виглядає логічним кроком після безболісного визнання їхніх "паспортів".
Ще одну подію належним чином не оцінено. 15 березня, в переддень кримського "референдуму" на окупований півострів заявилися Захарченко і Плотницький. Вони заїжджали туди й раніше. Але цього разу низка російських ЗМІ позиціонувала їхній приїзд як "офіційний візит". Чого раніше наче не водилося. І увага медіа значно більша, ніж раніше. І участь їхню в офіційних "торжествах" передбачено. Для презентації інтеграційного комітету "Донбас–Росія" обрано Лівадійський палац. Треба пояснювати, що вибір такого пафосного місця й такої красномовної назви були б неможливими без прямої санкції Кремля?
Обвинувачуючи блокадників і прихильників ухвалення закону про окуповані території в тому, що вони хочуть подарувати частину Донбасу Путіну, Петро Олексійович лукавить. Донбас Путіну не потрібен. І ОРДЛО він забрав би давно, якби хотів. Не хоче. Виходець з північної столиці імперії, скоріше, хоче врочисто спалити останній синьо-жовтий прапор у південній столиці нової імперії. На Володимирській гірці. Навіщо йому окремо взяті терикони? Тільки як засіб, але не мета.
Навіщо Путіну можливе визнання ОРДЛО? Щоб змусити Захід злякатися нового загострення й відволіктися від своїх виборів і біженців. Щоб дати зрозуміти Києву, що він не жартує. І може сам перейти до торговельної блокади. З Україною. Розповідають, що російські технологи тестують ідею — російський варіант "блокади торгівлі на крові". "Громадянське суспільство РФ" може виступити за заборону російських поставок кривавому київському режиму. У Москві знають про рівень залежності української економіки від тамтешнього імпорту. Зокрема, у сфері енергетики. Особливо, атомної. Знають про те, що мізерно мало зроблено для подолання цієї залежності від окупанта.
Сумнівно, що росіяни зважаться на блокаду найближчим часом. Але злякати можуть. І сам напрямок політтехнологічного пошуку є симптоматичним. Чи так вже важливо, скільки саме серед організаторів і учасників блокади було патріотів, а скільки політичних кон'юнктурників та можливих провокаторів. Сталося те, що мало статися. Рана гниє, якщо її не лікувати.
Влада не захотіла вирішувати проблеми самостійно? Змушена буде вирішувати їх під тиском обставин, під тиском Путіна. Диверсифікувати джерела надходження енергоносіїв, переорієнтувати економіку, шукати нові ринки, створювати умови для захисту інвестицій, нищити контрабанду та корупцію. Нарешті, реально зміцнювати сферу безпеки. Життя примусить.
Не цих, так наступних.
Сергій РАХМАНІН
