«Хочу перевіряти себе на міцність»: Марія Стопник про акторські виклики, театр під час війни та Мавку у S.T.A.L.K.E.R. 2

«Мені хочеться роботи, після якої я сама себе не до кінця впізнаю», — каже Марія Стопник. За словами акторки, для неї важливо не просто зіграти ще одну роль, а щоразу перевіряти себе на міцність: виходити із зони комфорту, пробувати те, чого раніше не робила, і відкривати в собі нові можливості.

Сьогодні Марія Стопник поєднує роботу в театрі та кіно, а в доповненні «Ціна Надії» до S.T.A.L.K.E.R. 2 стала прототипом, виконавицею рухів і голосом Мавки українською та англійською.

Про те, чому хвилювання перед сценою для неї — радше передчуття, як війна змінила значення театру і чому іноді хочеться «дуже сильно пахати» заради однієї ролі, Марія Стопник розповіла в інтерв’ю журналістці Фіртки.


Як ви прийшли до акторської діяльності? Чи був момент, коли ви зрозуміли, що сцена — це саме те, чим ви хочете займатися?


У школі я довго не могла зрозуміти, ким хочу бути. Мені хотілося бути то патологоанатомом, то автослюсарем, то монахинею. Коротше, був у мене такий прикол.

У старших класах батьки активно готували мене до вступу на юридичний. Але в 10 класі я почала ходити до театрального гуртка у школі. Я взагалі постійно кудись записувалася: ходила і на макраме, і на дзюдо, і на шахи. 

Так я потрапила в театральний гурток. І не було якогось конкретного моменту, коли я подумала: «Ось воно, це моє покликання, я хочу бути акторкою». Просто поступово зрозуміла, що акторство може поєднати в собі все, що мені колись було цікаво.

Бо ти можеш бути ким завгодно: сьогодні грати патологоанатома, завтра — монахиню, післязавтра — ще когось. І, мабуть, саме це мене й зачепило.

Спочатку я вступила на режисуру, бо на акторський мене не взяли. Але паралельно почала зніматися, і фактично першою моєю професійною роботою стало кіно. Потім я закінчила режисуру і вступила ще й на акторський.

І вже тоді зрозуміла, що сцена — теж моє. Я, можна сказати, завжди її боялася, адже це зовсім інша специфіка. У кіно я вже почувалася впевнено, розуміла, як там усе працює, а на сцені було зовсім по-іншому.

І саме під час навчання я поступово почала відчувати, що сцена мені близька. Напевно, тоді й зрозуміла: це воно.


Як ви потрапили саме до Франківського драмтеатру? Як ви вливались у колектив? Ви одразу відчули, що це ваше місце?


У мене з Франківським драмтеатром теж особлива історія, бо мій наречений — актор цього театру, Іван Бліндар. Ми разом із 2018 року, я часто приїжджала до нього в Івано-Франківськ. Тому фактично колектив театру я вже знала, а вони знали мене.

Я багато разів тут бувала — на прем’єрах, днях народження, різних подіях. Тож усе якось дуже органічно склалося. У мене не було відчуття, що я приходжу в чуже місце.

Фактично все вже було знайоме. Єдине, що було новим для мене, — сцена, адже до цього я на ній не працювала. Але навіть це якось дуже легко пішло, ніби все склалося саме собою.


Пам’ятаєте свій перший день тут?


Перший день я не пам’ятаю. Натомість добре пам’ятаю репетиції першої вистави — «Підступність і кохання» Івана Уривського. Там усе було дуже по-любові, у партнерстві, спокійно.

Тому й загалом моє входження в театр відбулося дуже природно. Я не відчула якогось різкого переходу чи моменту, коли треба було «вливатися» в колектив. Здавалося, ніби я просто прийшла туди, де вже давно всіх знаю.


Ви грали дуже різних персонажів — від Барбари у «Я, “Побєда” і Берлін» до Марусі у «Перших днях», а зараз граєте Марусю Чурай. Чи є роль, яка найбільше змінила ваше уявлення про саму себе?


Я думаю, це ті ролі, які кидають тобі виклик. Після них ти виходиш із репетиції чи вистави й думаєш: «О, виявляється, я так можу».

Наприклад, «Мертві без поховання». Це була дуже важка вистава — і фізично, і морально. Ми готували її лише місяць. Не знаю, чи будемо ще її грати, але для мене це був дуже важливий досвід. Там я багато працювала фізично: танцювала гопак, виконувала різні складні речі. І після цієї вистави в мене залишилося відчуття: «Ага, виявляється, я і так можу».

Але насправді будь-яка роль певним чином змінює твоє уявлення про себе. Навіть маленька роль, яка спочатку здається не дуже важливою. Навіть роль у якомусь поганенькому серіалі.

Особливо цікаво, коли згодом розумієш: цей проєкт на тебе не дуже вплинув, ти не застрягла в ньому і все одно можеш добре працювати в інших, сильніших проєктах. Тоді починаєш розуміти, що в тобі є певна стійкість.

Мені здається, кожна роль відкриває тебе для самої себе. Ти щоразу дізнаєшся про себе щось нове — іноді про свої можливості, іноді про свої слабкості, а іноді про те, що можеш витримати більше, ніж думала.

Тому я не можу назвати одну роль, яка змінила мене найбільше. Але за останній час, напевно, найбільше на мене вплинула Маруся Чурай.


Маруся Чурай — це не лише історична постать, а й жінка з дуже непростою долею. Що було найскладнішим у роботі над цією роллю?


Найскладніше — зберігати цей біль, цю емоційність, які в ній є, але водночас не занурюватися в них повністю, а тримати гідність цієї постаті. Не дозволяти емоціям повністю тебе поглинути.


А що тоді, навпаки, стало найбільшим відкриттям?


Якщо говорити не лише про саму Марусю, а й про нашу постановку, то, напевно, це перша вистава, де я так сильно відчула: без партнера ти нікуди не підеш і нічого не зробиш.

Я й раніше знала, що в нас хороші актори, що в мене прекрасні партнери. Але саме в цій виставі особливо відчувається важливість кожного — навіть людей, з якими ти безпосередньо не взаємодієш у сцені.

Ти виходиш грати виставу і буквально відчуваєш, як усі, хто сидить на сцені, тримають її разом із тобою. Ти перебуваєш у цьому кубі, і кожен віддається навіть найменшими емоціями, поглядами, реакціями. Усе це працює на одну історію.

І тоді розумієш, що театр — це величезна банда. Театральна трупа — це сила й потуга. Коли ви всі разом, то із цією бандою можна йти куди завгодно. І тоді справді нічого не страшно.


Театр — це живий контакт із глядачем, де кожен вечір вистава може бути іншою. Чи відчуваєте ви енергію залу і наскільки вона може впливати на вашу гру?


Я не можу сказати, що маю таку особливість — відчувати енергію залу. Хоча бувають дні, коли розумієш: вистава ніби волами тягнеться, і ти ніяк не можеш її «вивезти».

Можливо, це і є та сама енергія, просто я не вмію її так зчитувати. Я часто чую від колег: «О, зал сьогодні такий хороший, там така енергія». А я цього не дуже відчуваю. Може, в мене якийсь канал заблокований — не знаю.

Але вже під час вистави можна побачити реакцію залу й зрозуміти: щось іде не так, людям не заходить. Нещодавно я сиділа й бачила, як посеред дійства люди починають виходити. І тоді думаєш: «А, напевно, десь ми перегнули».

Наприклад, на «Мертвих без поховання» із залу зазвичай виходило близько 30% глядачів. І режисер саме так її й задумував: «Я хочу, щоб із залу виходили люди».

Це була специфічна вистава, не для всіх: про військовополонених, важка за змістом та емоційно. Але військові, зокрема хлопці, які пройшли через полон, навпаки, казали, що це неймовірна вистава.

І тоді особливо розумієш, наскільки по-різному одна й та сама вистава може діяти на різних людей.


Коли ви востаннє по-справжньому хвилювалися перед виходом на сцену? Що викликало цей страх?


Кожного разу. Мені здається, якщо ти не хвилюєшся, то ти вже вмер. 

Перед першою «Марусею Чурай» у цьому сезоні ми дуже переживали. Було дивне відчуття: ти наче все пам’ятаєш, знаєш виставу, але все одно дуже хвилюєшся. Це як повернення до чогось дуже любого після великої паузи — двох чи трьох місяців. Ти знаєш цю людину, знаєш, як усе буде, але перед зустріччю все одно виникає особливе відчуття.

І воно не обов’язково пов’язане з тим, що щось трапилося чи може піти не так. Просто воно є. І щоразу — інше.

Я б навіть не називала це хвилюванням. Швидше, передчуттям. У ньому немає негативного забарвлення. Це як перед зустріччю з людиною, яку ти дуже давно не бачила, але дуже любиш і страшенно хочеш побачити.

Напевно, для мене вихід на сцену — це приблизно таке саме передчуття.


Як війна змінила ваше відчуття професії та відповідальності перед глядачем?


Професія набула більшого сенсу, скажімо так. Можливо, називати нас лікарями душ — це занадто, але нещодавно ми спілкувалися з одним лікарем, і він сказав дуже просту річ:

«Насправді так і є: ви лікуєте людей. Ми лікуємо фізично, а до вас людина приходить після важкого робочого дня, після якихось негараздів — сісти, відпочити душею, десь поплакати, десь посміятися, десь побачити в героях себе».

І тоді я подумала, що він має рацію. Театр зараз справді дуже важливий. І я тільки тепер починаю це усвідомлювати. Раніше ти просто любиш свою професію, тобі подобається те, що ти робиш, але не до кінця розумієш, яку вагу це може мати, особливо в контексті війни.

Зараз я більше відчуваю, що театр — це не просто місце, де ми граємо вистави. Це дуже сильний майданчик, через який можна говорити з людьми про важливе, нагадувати про те, що не можна забувати, говорити про війну, пам’ять, підтримку, закликати до донатів. І таким чином поступово впливати на свідомість суспільства.

Мені здається, театр сьогодні має дві дуже важливі функції. З одного боку, він може говорити про те, що болить, порушувати складні теми й змінювати твоє сприйняття. А з іншого — просто дати людині можливість на кілька годин відкласти все, що відбувається навколо, видихнути, поплакати чи посміятися і побути в іншому світі.

І, напевно, в цьому зараз і є особлива сила театру.


Ви не тільки працюєте в театрі, але й знімаєтеся в кіно. Чи відрізняється ваша робота перед камерою і на сцені? Ви відчуваєте цю різницю?


Звісно, це абсолютно різна специфіка. Якщо говорити про внутрішнє проживання, то сама акторська робота не дуже відрізняється. Різниця радше у формі й у тому, як саме ти це робиш.

У кіно все може бути набагато тоншим і дрібнішим. Хоча, звісно, багато залежить від жанру: це може бути ситком, артхаус чи драматична історія. У театрі зазвичай усе більш гіперболізоване, хоча є вистави, де, як казав мій викладач, «все на двох стільцях» — і все дуже кінематографічно існує.

Перед камерою ти працюєш зовсім інакше, ніж на сцені, де маєш тримати контакт із залом і простором. Але сам принцип залишається однаковим: ти все одно пропускаєш роль через себе, шукаєш у ній щось своє і проживаєш те, що відбувається з персонажем.

Саме це, мабуть, і є спільним у театрі та кіно: форма різна, а внутрішня робота актора залишається.


Ви пам’ятаєте свою першу роль у кіно?


Так. Це була роль Серафими. Ми знімали тизер до проєкту Марисі Нікітюк, який, на жаль, так і не запустився.

Але саме ця робота стала для мене першою і фактично відкрила двері в кіно. Після неї я зрозуміла, що хочу продовжувати зніматися.


Є роль у кіно, яку ви хотіли б виділити?


Безперечно, є складніші ролі, а є простіші. Не можу сказати, що можу виділити якусь одну, але зараз мені чомусь згадалася Оля із серіалу «Пікнік», який ми знімали з режисеркою Ірою Громоздою. Ця роль мені дуже припала до душі.

Напевно, я б виділила дві ролі саме в кіно — Серафиму та Олю з «Пікніка».

Зараз у мене має бути ще один проєкт, він поки готується. І я думаю, що ця роль теж може увійти до цієї трійки.


Чи хотіли б ви надалі більше працювати в кінематографі?


Ну, завжди хочеться багато працювати в кіно, тому що, в першу чергу, це мистецтво, яке я страшенно люблю. Але й фінансово це дуже хороша історія. Ти можеш попрацювати три місяці, а потім фактично пів року не працювати.

Мені хотілося б, щоб було порівну — щоб грамотно розподілялися графіки між театром і кіно, аби я встигала займатися і тим, і тим, а ще при цьому почувалася щасливою від роботи.


Якщо порівнювати ваш перший досвід і те, як ви працюєте зараз, ви почуваєтеся більш розкутою? Чи все одно є внутрішнє хвилювання?


Зараз я почуваюся набагато впевненіше, бо вже розумію технічні моменти й маю певний досвід. Але водночас мені більше подобалося тоді, на початку, коли в мене ще не було всіх цих нашарувань і штампів.

Протягом життя ти напрацьовуєш певні способи: це я можу зіграти так, це — інакше, а ось так мені простіше. З’являються свої прийоми, звички, певні шаблони. А перший проєкт — це завжди… Ти як сліпе кошеня. Нічого не знаєш, багато чого робиш інтуїтивно, слухаєш інших і вчишся на ходу.

І мені здається, саме тоді все виходить найчистіше. Тому я навіть сумую за цим відчуттям — коли ти ще нічого не розумієш, не знаєш, як «правильно», просто робиш і довіряєш тим, хто поруч.

У цьому була якась особлива свобода. І, як на мене, саме тоді все виходило набагато чистіше.


Чи хотіли б ви повернутися до режисури? Якби сьогодні вам запропонували поставити власну театральну виставу, якою б вона була і чи готові ви спробувати себе вже в ролі режисерки?


Поки я можу грати, то ставити нічого не буду. Хоча щодо кіно свого часу я думала так само. А з театром, думаю, можна було б щось спробувати. Але мені точно були б потрібні допомога й порадники, адже такого досвіду в мене немає — я ніколи нічого не ставила.

Я закінчила магістратуру з кінорежисури та театральної режисури. І думаю, що це точно був би якийсь мюзикл.

Є два твори, про які я колись думала. Один — «Кароліна у світі кошмарів». Я дуже хочу поставити таку нуарну казку — страшну казку для дорослих.

Мені свого часу дуже подобалася «Снігова королева», яку ставив Давид Петросян. Вона була дуже темною за стилістикою, і мені близький такий підхід.

А другий твір — «На самоті з Богом. Молитви тих, котрі не моляться» Януша Корчака. Поки не дуже розумію, у якій формі його можна зробити, але там надзвичайно цікаві тексти, і мені хотілося б попрацювати з цим матеріалом.

Ще не знаю, як і коли це станеться. Але думаю, якщо я колись наважуся це поставити, мені самій буде дуже цікаво побачити, що з цього вийде.


Нещодавно ви стали частиною дуже масштабного проєкту — S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl. Ви подарували свою зовнішність і голос персонажці Мавці у доповненні «Ціна Надії». Як ви отримали цю роль і яким був сам процес роботи над персонажкою?


Я взагалі не ігроман. Знала, що S.T.A.L.K.E.R. — відома у світі гра українських розробників і що над нею працюють мої друзі, які займаються дубляжем. Тому спочатку подумала: «Ну, прикольно». Для мене це була просто ще одна робота, і я навіть не уявляла масштабу проєкту.

Спочатку був кастинг: мене фотографували, потім знімали на камеру, дивилися на голос, міміку. Приблизно через два місяці повідомили, що затвердили мою зовнішність. Я приїхала на сканування: потрібно було стояти нерухомо, поки навколо тебе працювали камери. З цих знімків потім створили 3D-модель персонажки.

Згодом мені сказали, що я ще й озвучуватиму Мавку українською. А потім запросили до Чехії на відігравання сцен — ми працювали над рухами, фізикою та катсценами. Після цього команда почула мою англійську й запропонувала озвучити персонажку ще й англійською.

Тобто вийшло, що Мавка фактично повністю зроблена мною: моя зовнішність, міміка, рухи, акторська гра, український та англійський голоси. Наскільки я пам’ятаю, мені казали, що в історії S.T.A.L.K.E.R. такого раніше не було.

Особливо цікаво було працювати над фізикою персонажки. Раніше в грі не було жіночих персонажів, які бігали, билися чи стріляли, тому готових рухів для Мавки не існувало. Ми фактично створювали їх під мене.

Тож із простої «ще однієї роботи» це швидко перетворилося на величезний і незвичний для мене досвід.


Скільки загалом тривали зйомки? 


Якщо рахувати саме дні роботи, то загалом це тривало близько чотирьох місяців. І це лише мої сцени — у проєкті було ще багато епізодів без мене.

Це тривалий, але надзвичайно цікавий процес. Він зовсім не схожий на все, з чим я працювала раніше, тому для мене це був справді унікальний досвід.


Що ви відчували, адже, якщо порівнювати з театром чи кіно, це зовсім інше?


Абсолютно інше. Тут ти працюєш дуже гіперболізовано, тому що камера зрізає частину міміки. Важливо постійно пам’ятати й про фізику: ти стоїш, розмовляєш, як персонаж у грі, рухаєш руками — усе це має значення. Це дуже цікаво.

Перші кілька днів було незвично, але команда була дуже крута. Як на мене, команда завжди вирішує все — це 90% успіху. Мене поступово вводили в курс справи, допомагали, підказували, і вже на третій-четвертий день я почала розуміти всю специфіку роботи.

Я б хотіла ще попрацювати в іграх — можливо, навіть уже не зі своєю зовнішністю, а саме фізично відігравати персонажів. Мені це надзвичайно цікаво.


Яку роль вам хотілося б зіграти, але ви ще не мали такої можливості? Можливо, є персонаж, про якого давно мрієте?


Леді Макбет. Вона переслідує мене вже пів життя. Викладачі постійно казали, що я — Леді Макбет. Не знаю, чому вони так вирішили, але, можливо, це справді якийсь знак. Тому мені було б дуже цікаво нарешті її зіграти.

Ще мені хотілося б спробувати щось на кшталт Ірен Адлер із «Шерлока». Це розумна, небезпечна жінка, яка вміє закохувати в себе чоловіків. Вона дуже невловима: сьогодні тут, завтра — вже десь в іншому місці. У такій ролі мені теж було б цікаво себе побачити.

А взагалі я дуже хочу зіграти в театрі хорошу комедійну роль. Бо в комедії я майже не працювала — хіба що були невеликі ролі, наприклад у «Мар’єрі».

У драматичних ролях я вже почуваюся більш упевнено, розумію їхню специфіку. А комедія для мене — досі незвідана територія. Саме тому хочеться спробувати щось зовсім нове — роль, яка буде максимально не схожа на все, що я вже грала.


Якою ви бачите себе як акторку через кілька років? Чого вам сьогодні найбільше хочеться — нових театральних ролей, кіно, експериментів чи, можливо, зовсім іншого?


 себе бачу через кілька років втомленою акторкою (сміється — ред.). Ні, насправді я не люблю загадувати наперед. Дуже покладаюся на те, що все приходить саме тоді, коли ти до цього готовий.

Звісно, мені хотілося б мати за плечима хороший послужний список — працювати з класними театральними та кінорежисерами, зокрема європейськими, світового рівня. Хотілося б більше викликів — ролей, які змушують переступати через себе, виходити із зони комфорту й відкривати в собі щось нове.

Мені хочеться зіграти роль, абсолютно не схожу на все, що я вже робила. Наприклад, комедію. Або якийсь проєкт, заради якого треба було б дуже сильно змінитися — умовно, схуднути на 20 кілограмів. Хочеться роботи, яка вимагатиме від тебе зовсім іншого рівня занурення.

Можливо, кудись поїхати, пів року жити в якихось незрозумілих сараях, закритися в хаті (сміється — ред.). Але щоб це було щось таке, після чого ти могла б сказати:

«Ох, як сильно я пахала для цього».

Бо коли в актора є певний типаж і ти постійно граєш плюс-мінус одних і тих самих персонажів, у якийсь момент це стає занадто зрозумілим і навіть приїдається. Тоді зникає відчуття, що ти справді щось зробила.

Не знаю, як в інших акторів, але в мене є така штука: я починаю думати, що нічого особливого не зробила. Просто була собою. Я вже знала, як це зробити, — просто зробила ще раз.

А коли трапляється сильна акторська встряска, це відчуття повертається. Ти розумієш, що витягнула із себе щось нове — те, чого раніше не знала, не вміла або навіть не підозрювала в собі.

Мабуть, саме цього мені зараз і хочеться — не просто ще однієї ролі, а роботи, після якої я сама себе не до кінця впізнаю.


Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!


Читайте також:

«Театр — це катарсис для тих, хто не готовий йти до психолога», — Ростислав Держипільський про мистецтво, що лікує під час війни

«На сцені я розкриваюся на максимум, а в житті — трохи тихіша»: акторка Мирослава Полатайко про театр, війну і себе поза ролями

«Театр сьогодні — лікарня для душі»: акторка Надія Левченко про сцену, кіно та мистецтво під час війни

Удень — психологиня у шпиталі, увечері — акторка на сцені: Ірина Онищук про театр, війну і силу людської підтримки


Коментарі ()

17.09.2026
Павло Мінка

Нелегальний обіг підакцизних товарів залишається проблемою як для України загалом, так і для Івано-Франківської області. Правоохоронні та контролюючі органи на Прикарпатті виявляють продаж алкоголю, сигарет, тютюнової сировини та рідин для електронних сигарет без ліцензій, акцизних марок або фіскальних чеків.

629
14.09.2026
Вікторія Косович

Попри війну, бізнес Івано-Франківщини продовжує зростати. Регіон приваблює внутрішні інвестиції, розвиває будівництво, рекреацію та енергетику, а після завершення війни може отримати новий поштовх для розвитку. Про це в інтерв’ю журналістці Фіртки розповів голова Бізнес Асоціації Івано-Франківська та CEO ІТ-компанії Devlight Ігор Полич.

872
07.09.2026
Вікторія Матіїв

Полеглий військовий Володимир Ніхаєнко про війну рідним майже не розповідав — на запитання дружини відповідав: «У мене все добре». Після тяжкого поранення, отриманого у червні 2023 року, воїн помер у військовому госпіталі.

2112
04.09.2026
Катерина Гришко

Фіртка розповідає, як працюють шахрайські кол-центри, чому Івано-Франківщина опинилася серед регіонів діяльності транснаціональних мереж та які відомі епізоди правоохоронці зафіксували в області протягом останніх років.

1902
26.08.2026
Вікторія Матіїв

В інтерв’ю для Фіртки отець Піо Павлик розповів про своє покликання, служіння під час війни, страх і віру, про людей, які залишаються у Херсоні, та про те, чому сам не хоче їх залишати.

2422
21.08.2026
Вікторія Косович

Аби перевірити, як на Івано-Франківщині виявляють порушників, що здійснюють проїзд територіями природно-заповідного фонду, та наскільки масштабною є проблема джипінгу в Карпатах, Фіртка вирушила у рейд на один день з двома групами Державної екологічної інспекції Карпатського округу.

2449

Мілею з його версією «шокової терапії» вдалося здавалося б неможливе: від хронічного банкрутства держави, бюджетного дефіциту, дефолтів, домінуючої бідності, безнадії та гіперінфляції – до різкого падіння інфляції, бюджетного профіциту і повернення економічного зростання.

1235

Ми живемо в часи, коли цифрові технології непомітно перетнули межу між суто технічним виконанням завдань і сферою духу.

1184

В чому парадокс і в чому правий чи неправий Ілон Маск? У всьому. Є сотні чорних лебедів й з добра тисяча сірих носорогів, і все зміниться в секунду.

1271

Жоден диктатор в історії не мав інструменту, який тепер доступний кожній ШІ-корпорації, стверджує ізраїльский візіонер Юваль Ной Харарі.  

1716
15.09.2026

Попри чудові якості, важливо розуміти, що грейпфрут відіграє особливу роль у взаємодії з певними ліками.

17754
11.09.2026

Багато людей під час застуди п'ють гарячий чай із медом, вважаючи його одним із найкращих домашніх засобів. Мед справді містить біологічно активні речовини, однак фахівці радять не додавати його в окріп.

10284
06.09.2026

Сіль супроводжує людство тисячоліттями. Колись вона була «білим золотом», за яке воювали й платили цілими статками, а сьогодні часто стає об’єктом звинувачень у шкоді для здоров’я.  

6519
17.09.2026

Після завершення війни українцям потрібно буде знову вчитися бути разом, не забувати про захисників та молитися за них. На цьому наголошує монах Чину Святого Василя Великого отець Піо Павлик, який служить на Херсонщині.

742 1
15.09.2026

У понеділок, 14 вересня, на Прикарпатті відбулося освячення гарнізонного храму святого Архистратига Михаїла і всіх Небесних Сил безтілесних. 

1024
11.09.2026

Священник наголошує: християнство завжди існувало як спільнота, а не індивідуальна релігія.

24826
06.09.2026

Простий образ сіяча й зерна розкриває глибоку істину: від нас залежить, чи проросте й принесе плід те, що ми чуємо й сприймаємо.

5977
15.09.2026

Мурали або стінописи сьогодні не є чимось незвичним. У містах України, зокрема й в Івано-Франківську, на вільних стінах будинків час від часу з'являються різноманітні нові прояви вуличного мистецтва.  

45013 1
08.09.2026

Минулої неділі в німецькій федеральній землі Саксонія-Ангальт зі столицею в східнонімецькому місті Магдебург пройшли вибори до земельного парламенту — ландтагу.

1123
05.09.2026

Ілон Маск виступив у Північній Кароліні (США) на зустрічі міністрів технологій країн G20, яку організував Білий Дім.

997
29.08.2026

Саме під його керівництвом Україна посилила кампанію далекобійних ударів по стратегічних об’єктах росії, зокрема по нафтопереробній галузі. Тепер перед ним стоїть зовсім інше завдання — керувати величезною системою, яка забезпечує українську армію зброєю, людьми та ресурсами.  

1175
21.08.2026

Говорити про організацію голосування на тлі російських ракетних та дронових атак нереалістично, вважає оглядач Bloomberg Марк Чемпіон. Заклик колишнього міністра оборони Михайла Федорова до проведення президентських виборів в Україні він називає безрозсудним і неправильним. 

1704