«Мені хочеться роботи, після якої я сама себе не до кінця впізнаю», — каже Марія Стопник. За словами акторки, для неї важливо не просто зіграти ще одну роль, а щоразу перевіряти себе на міцність: виходити із зони комфорту, пробувати те, чого раніше не робила, і відкривати в собі нові можливості.
Сьогодні Марія Стопник поєднує роботу в театрі та кіно, а в доповненні «Ціна Надії» до S.T.A.L.K.E.R. 2 стала прототипом, виконавицею рухів і голосом Мавки українською та англійською.
Про те, чому хвилювання перед сценою для неї — радше передчуття, як війна змінила значення театру і чому іноді хочеться «дуже сильно пахати» заради однієї ролі, Марія Стопник розповіла в інтерв’ю журналістці Фіртки.
Як ви прийшли до акторської діяльності? Чи був момент, коли ви зрозуміли, що сцена — це саме те, чим ви хочете займатися?
Ви грали дуже різних персонажів — від Барбари у «Я, “Побєда” і Берлін» до Марусі у «Перших днях», а зараз граєте Марусю Чурай. Чи є роль, яка найбільше змінила ваше уявлення про саму себе?
Маруся Чурай — це не лише історична постать, а й жінка з дуже непростою долею. Що було найскладнішим у роботі над цією роллю?
.jpg)
Коли ви востаннє по-справжньому хвилювалися перед виходом на сцену? Що викликало цей страх?
Кожного разу. Мені здається, якщо ти не хвилюєшся, то ти вже вмер.
Перед першою «Марусею Чурай» у цьому сезоні ми дуже переживали. Було дивне відчуття: ти наче все пам’ятаєш, знаєш виставу, але все одно дуже хвилюєшся. Це як повернення до чогось дуже любого після великої паузи — двох чи трьох місяців. Ти знаєш цю людину, знаєш, як усе буде, але перед зустріччю все одно виникає особливе відчуття.
І воно не обов’язково пов’язане з тим, що щось трапилося чи може піти не так. Просто воно є. І щоразу — інше.
Я б навіть не називала це хвилюванням. Швидше, передчуттям. У ньому немає негативного забарвлення. Це як перед зустріччю з людиною, яку ти дуже давно не бачила, але дуже любиш і страшенно хочеш побачити.
Напевно, для мене вихід на сцену — це приблизно таке саме передчуття.
Ви не тільки працюєте в театрі, але й знімаєтеся в кіно. Чи відрізняється ваша робота перед камерою і на сцені? Ви відчуваєте цю різницю?
Звісно, це абсолютно різна специфіка. Якщо говорити про внутрішнє проживання, то сама акторська робота не дуже відрізняється. Різниця радше у формі й у тому, як саме ти це робиш.
У кіно все може бути набагато тоншим і дрібнішим. Хоча, звісно, багато залежить від жанру: це може бути ситком, артхаус чи драматична історія. У театрі зазвичай усе більш гіперболізоване, хоча є вистави, де, як казав мій викладач, «все на двох стільцях» — і все дуже кінематографічно існує.
Перед камерою ти працюєш зовсім інакше, ніж на сцені, де маєш тримати контакт із залом і простором. Але сам принцип залишається однаковим: ти все одно пропускаєш роль через себе, шукаєш у ній щось своє і проживаєш те, що відбувається з персонажем.
Саме це, мабуть, і є спільним у театрі та кіно: форма різна, а внутрішня робота актора залишається.
Ви пам’ятаєте свою першу роль у кіно?
Так. Це була роль Серафими. Ми знімали тизер до проєкту Марисі Нікітюк, який, на жаль, так і не запустився.
Але саме ця робота стала для мене першою і фактично відкрила двері в кіно. Після неї я зрозуміла, що хочу продовжувати зніматися.
Є роль у кіно, яку ви хотіли б виділити?
Безперечно, є складніші ролі, а є простіші. Не можу сказати, що можу виділити якусь одну, але зараз мені чомусь згадалася Оля із серіалу «Пікнік», який ми знімали з режисеркою Ірою Громоздою. Ця роль мені дуже припала до душі.
Напевно, я б виділила дві ролі саме в кіно — Серафиму та Олю з «Пікніка».
Зараз у мене має бути ще один проєкт, він поки готується. І я думаю, що ця роль теж може увійти до цієї трійки.
Чи хотіли б ви надалі більше працювати в кінематографі?
Ну, завжди хочеться багато працювати в кіно, тому що, в першу чергу, це мистецтво, яке я страшенно люблю. Але й фінансово це дуже хороша історія. Ти можеш попрацювати три місяці, а потім фактично пів року не працювати.
Мені хотілося б, щоб було порівну — щоб грамотно розподілялися графіки між театром і кіно, аби я встигала займатися і тим, і тим, а ще при цьому почувалася щасливою від роботи.
Якщо порівнювати ваш перший досвід і те, як ви працюєте зараз, ви почуваєтеся більш розкутою? Чи все одно є внутрішнє хвилювання?
Зараз я почуваюся набагато впевненіше, бо вже розумію технічні моменти й маю певний досвід. Але водночас мені більше подобалося тоді, на початку, коли в мене ще не було всіх цих нашарувань і штампів.
Протягом життя ти напрацьовуєш певні способи: це я можу зіграти так, це — інакше, а ось так мені простіше. З’являються свої прийоми, звички, певні шаблони. А перший проєкт — це завжди… Ти як сліпе кошеня. Нічого не знаєш, багато чого робиш інтуїтивно, слухаєш інших і вчишся на ходу.
І мені здається, саме тоді все виходить найчистіше. Тому я навіть сумую за цим відчуттям — коли ти ще нічого не розумієш, не знаєш, як «правильно», просто робиш і довіряєш тим, хто поруч.
У цьому була якась особлива свобода. І, як на мене, саме тоді все виходило набагато чистіше.
Поки я можу грати, то ставити нічого не буду. Хоча щодо кіно свого часу я думала так само. А з театром, думаю, можна було б щось спробувати. Але мені точно були б потрібні допомога й порадники, адже такого досвіду в мене немає — я ніколи нічого не ставила.
Я закінчила магістратуру з кінорежисури та театральної режисури. І думаю, що це точно був би якийсь мюзикл.
Є два твори, про які я колись думала. Один — «Кароліна у світі кошмарів». Я дуже хочу поставити таку нуарну казку — страшну казку для дорослих.
Мені свого часу дуже подобалася «Снігова королева», яку ставив Давид Петросян. Вона була дуже темною за стилістикою, і мені близький такий підхід.
А другий твір — «На самоті з Богом. Молитви тих, котрі не моляться» Януша Корчака. Поки не дуже розумію, у якій формі його можна зробити, але там надзвичайно цікаві тексти, і мені хотілося б попрацювати з цим матеріалом.
Ще не знаю, як і коли це станеться. Але думаю, якщо я колись наважуся це поставити, мені самій буде дуже цікаво побачити, що з цього вийде.
Нещодавно ви стали частиною дуже масштабного проєкту — S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl. Ви подарували свою зовнішність і голос персонажці Мавці у доповненні «Ціна Надії». Як ви отримали цю роль і яким був сам процес роботи над персонажкою?
Я взагалі не ігроман. Знала, що S.T.A.L.K.E.R. — відома у світі гра українських розробників і що над нею працюють мої друзі, які займаються дубляжем. Тому спочатку подумала: «Ну, прикольно». Для мене це була просто ще одна робота, і я навіть не уявляла масштабу проєкту.
Спочатку був кастинг: мене фотографували, потім знімали на камеру, дивилися на голос, міміку. Приблизно через два місяці повідомили, що затвердили мою зовнішність. Я приїхала на сканування: потрібно було стояти нерухомо, поки навколо тебе працювали камери. З цих знімків потім створили 3D-модель персонажки.
Згодом мені сказали, що я ще й озвучуватиму Мавку українською. А потім запросили до Чехії на відігравання сцен — ми працювали над рухами, фізикою та катсценами. Після цього команда почула мою англійську й запропонувала озвучити персонажку ще й англійською.
Тобто вийшло, що Мавка фактично повністю зроблена мною: моя зовнішність, міміка, рухи, акторська гра, український та англійський голоси. Наскільки я пам’ятаю, мені казали, що в історії S.T.A.L.K.E.R. такого раніше не було.
Особливо цікаво було працювати над фізикою персонажки. Раніше в грі не було жіночих персонажів, які бігали, билися чи стріляли, тому готових рухів для Мавки не існувало. Ми фактично створювали їх під мене.
Тож із простої «ще однієї роботи» це швидко перетворилося на величезний і незвичний для мене досвід.
.jpg)
Скільки загалом тривали зйомки?
Якщо рахувати саме дні роботи, то загалом це тривало близько чотирьох місяців. І це лише мої сцени — у проєкті було ще багато епізодів без мене.
Це тривалий, але надзвичайно цікавий процес. Він зовсім не схожий на все, з чим я працювала раніше, тому для мене це був справді унікальний досвід.
Що ви відчували, адже, якщо порівнювати з театром чи кіно, це зовсім інше?
Яку роль вам хотілося б зіграти, але ви ще не мали такої можливості? Можливо, є персонаж, про якого давно мрієте?
Леді Макбет. Вона переслідує мене вже пів життя. Викладачі постійно казали, що я — Леді Макбет. Не знаю, чому вони так вирішили, але, можливо, це справді якийсь знак. Тому мені було б дуже цікаво нарешті її зіграти.
Ще мені хотілося б спробувати щось на кшталт Ірен Адлер із «Шерлока». Це розумна, небезпечна жінка, яка вміє закохувати в себе чоловіків. Вона дуже невловима: сьогодні тут, завтра — вже десь в іншому місці. У такій ролі мені теж було б цікаво себе побачити.
А взагалі я дуже хочу зіграти в театрі хорошу комедійну роль. Бо в комедії я майже не працювала — хіба що були невеликі ролі, наприклад у «Мар’єрі».
У драматичних ролях я вже почуваюся більш упевнено, розумію їхню специфіку. А комедія для мене — досі незвідана територія. Саме тому хочеться спробувати щось зовсім нове — роль, яка буде максимально не схожа на все, що я вже грала.
Якою ви бачите себе як акторку через кілька років? Чого вам сьогодні найбільше хочеться — нових театральних ролей, кіно, експериментів чи, можливо, зовсім іншого?
себе бачу через кілька років втомленою акторкою (сміється — ред.). Ні, насправді я не люблю загадувати наперед. Дуже покладаюся на те, що все приходить саме тоді, коли ти до цього готовий.
Звісно, мені хотілося б мати за плечима хороший послужний список — працювати з класними театральними та кінорежисерами, зокрема європейськими, світового рівня. Хотілося б більше викликів — ролей, які змушують переступати через себе, виходити із зони комфорту й відкривати в собі щось нове.
Мені хочеться зіграти роль, абсолютно не схожу на все, що я вже робила. Наприклад, комедію. Або якийсь проєкт, заради якого треба було б дуже сильно змінитися — умовно, схуднути на 20 кілограмів. Хочеться роботи, яка вимагатиме від тебе зовсім іншого рівня занурення.
Можливо, кудись поїхати, пів року жити в якихось незрозумілих сараях, закритися в хаті (сміється — ред.). Але щоб це було щось таке, після чого ти могла б сказати:
«Ох, як сильно я пахала для цього».
Бо коли в актора є певний типаж і ти постійно граєш плюс-мінус одних і тих самих персонажів, у якийсь момент це стає занадто зрозумілим і навіть приїдається. Тоді зникає відчуття, що ти справді щось зробила.
Не знаю, як в інших акторів, але в мене є така штука: я починаю думати, що нічого особливого не зробила. Просто була собою. Я вже знала, як це зробити, — просто зробила ще раз.
А коли трапляється сильна акторська встряска, це відчуття повертається. Ти розумієш, що витягнула із себе щось нове — те, чого раніше не знала, не вміла або навіть не підозрювала в собі.
Мабуть, саме цього мені зараз і хочеться — не просто ще однієї ролі, а роботи, після якої я сама себе не до кінця впізнаю.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
