Розпочався новий навчальний рік. До роботи в навчальних закладах приступили вчителі та викладачі. З публікацій в друкованій та електронній пресі та теле- і радіосюжетів лунають оптимістичні заяви про поступальний хід вітчизняної системи освіти до європейських стандартів.
Необхідно, однак, нагадати, що освіта – це не тільки гарні гасла та програми, це й відповідний кадровий потенціал. Віддаючи шану нашим дорогим вчителям хочу звернути увагу на одну з ключових проблем української освіти – велику кількість педагогів пенсійного віку.
Ця тенденція, яка стала очевидною вже на початку ХХІ століття, на жаль так і залишається обділена увагою нашої влади. І це стосується не лише середньої, а й вищої освіти. Державний захист вчителів-пенсіонерів веде до повільної консервації освіти, стримування її просування до справді європейських стандартів. І коли керівники нашої освітянської галузі кажуть «Кожен п’ятий вчитель – пенсіонер», то необхідно не лише згадувати цей факт, а й робити відповідні кроки в кадровій політиці. На сайтах наших ВНЗ постійно згадуються ювілейні дати відомих професорів та академіків, які ще й досі активно працюють, зберігаючи за собою відповідні робочі місця.
А скільки ще «доцентів», кандидатів, докторів і просто «старших викладачів» пенсійного та передпенсійного віку, які продовжують вчити молодь як треба жити і працювати. І при цьому освітня система продовжує випускати молодих педагогів (тільки цього року – понад 17000 в загального державному вимірі). А скільки молодих фахівців з вищою освітою і навіть з науковими ступенями не мають відповідної роботи? У відповідь на свої запити про роботу вони отримують в кращому випадку коректні відмовки (на зразок «немає робочих місць», «треба трохи зачекати», «ви молоді, у вас все ще попереду»), у гіршому – пропозиція «дати на лапку».
Щоб не бути суб’єктивними необхідно розглянути позиції обох зацікавлених сторін – як ветеранів, так і початківців освітянської ниви.
Мотивація вчителів-пенсіонерів: 1. маленька пенсія, на яку неможливо вижити; 2. брак уваги до власної особи; 3. прагнення зберегти робоче місце (для себе, або ж для рідних чи знайомих «спадкоємців»).
Мотивація молодих вчителів: 1. прагнення отримати перше робоче місце; 2. прагнення професійної самореалізації; 3. бажання отримувати гідну для життя зарплату. У наших ЗМІ, аналізуючи це питання, використовують стандартне твердження «молоді педагоги не хочуть йти працювати в школи, оскільки їх не влаштовують умови праці, в тому числі низькі зарплати, рівня 1500 грн.».
А хто питав нашу молодь про те, чого вона насправді хоче? Чи не центри зайнятості та відділи сприяння працевлаштуванню при ВНЗ? Вже давно в нашій державі стало нормою, коли студентів-державників змушують оформляти фіктивні довідки про працевлаштування, інакше не отримають дипломи про вищу освіту. Центри зайнятості також займаються подібною фіктивною діяльністю, направляючи молодих педагогів на громадські роботи та інші види суспільно корисної праці. «Молодь хоче доброго життя, менше працювати і більше заробляти» – така офіційна оцінка аналізованої ситуації. Молоді постійно протиставляються вже «досвідчені та авторитетні» пенсіонери, які і працюють з більшим ентузіазмом, і користі з яких більше. Хочу заперечити. Наша молодь не тільки хоче, а й вміє працювати.
І не важливо, яка зарплата, головне – отримати перше робоче місце. Але чи держава гарантує молоді перше робоче місце? На папері – так, на практиці – ні. «Створити належні умови для виховання, навчання, оздоровлення, розвитку творчих здібностей дітей» – така основна мета Національної стратегії розвитку освіти. Але чи можна реалізувати таку благородну справу, роблячи ставку на старі кадри. Хочемо в Європу, а орієнтуємося на радянський спадок, не беремо до уваги нашу креативну, прихильну до євроінтеграції молодь. Але ж нас вчили, що «молодими усюди в нас дорога, старшим всюди в нас пошана». Невже це тільки гарний вислів, за яким немає жодної позитивної практики?
Треба б нашим державним мужам взяти це для уваги. Однак вони цього не роблять, оскільки серед них теж є багато «досвідчених та авторитетних» людей пенсійного та передпенсійного віку, яким так хочеться ще попрацювати і реалізуватися. Яке майбутнє має Україна з такою кадровою політикою?
Молодий вчитель
