Аліна Мілан. Прізвище, ясне діло, не місцеве, єврейське. Але ця дівчина зробила те, про що мільйони наших співвітчизників і не мріють. Не те, що не мріють – навіть і не здогадуються, що саме так слід чинити. Отже, Аліна Мілан…
Дівчині було 23 роки. Вона народилася й виросла в Росії. Закінчувала юридичний факультет МГУ. Восени їй поставили діагноз – альвеококкоз печінки: проростання альвеококку до нижньої порожнистої вени й усіх печінкових вен. Для порятунку життя їй була необхідна термінова трансплантація печінки, що в Росії не практикується. У жовтні минулого року на благодійних основах Аліну відправили до медичного центру «Сураскі» у Тель-Авіві. Операція з трансплантації печінки коштує дорого – 300 тис. доларів. Але батько дівчини – єврей, тому Аліна мала повне право на ізраїльське громадянство. Спочатку так і передбачалося: вона одержує громадянство, а разом із ним – право на безкоштовне лікування. Але…
Але для того, щоб одержати громадянство, потрібно заповнити документи. У тому числі анкету, у якій є пункт «віросповідання». За законами країни стати громадянином Ізраїлю може тільки іудей або атеїст. (Що доволі багатозначно – виходить, іудаїзм та атеїзм вважаються тотожними один одному). Що було, коли Аліна з матір'ю про це довідалися, розповідає о. Олександр, настоятель храму Серафима Саровського в Кунцево та духівник дівчини:
«От із цим питанням вона й звернулася до мене по телефону (про заповнення графи «віросповідання» - прим. ред). Що робити? Лікарі говорять, що часу дуже мало: 2-3 тижні, у нас не проводять подібного роду лікування.
Вибір простий – злукавити або зректися й одержати надію на одужання, або повністю покластися на Бога.
Зі змішаним почуттям їхав до неї в лікарню… Я не вершитель долі й не знав що сказати… точніше знав, але… Ще по дорозі в лікарню матір дівчини сказала, що вони з дочкою прийняли рішення… я перевів розмову в інше русло, боячись почути найстрашніше для себе, як священика і християнина.
Увійшовши в палату, побачив зовсім худу, жовтувату, навряд чи схожу на дівчину 22 років, істоту… «Ми все вирішили з мамою, – з порога зустріла мене Аліна. - Я не зніму хреста й не буду відрікатися, воно того не варте».
«Ви молодці» – відповів я.
… потім я запитав у матері, як вони будуть далі діяти. «Не знаю, – відповіла вона, – Бог не залишить, будемо шукати спонсорів, продавати щось із особистого майна».
«Але ви не маєте часу».
«Попереду вічність» – відповіла вона».
Грошей на операцію так і не зібрали. Незважаючи на допомогу рідних, друзів, однокурсників дівчини й просто людей доброї волі. Але Бог не залишив. Аліна відійшла до Нього в ніч на 14 березня.
Коли ця історія стала відома в Інтернеті, громадськість підняла виття. Одні дивувалися такому подвигу й хвалили. «От ідіотизм!» - кричали інші про рішення Алині. А Закон про репатріацію, графа «віросповідання» – хіба не ідіотизм? Не «пережиток темного минулого»? МВС Ізраїлю, до речі, зробило окрему заяву з цього питання. Сказало, що не несе відповідальності за смерть дівчини, тому що вона добровільно й свідомо відмовилася від громадянства. Сама ж дівчина писала на одному з форумів: «… а в душі… сподівання на Бога сильніше паперів, сильніше законів, країн, страшних діагнозів або часу! І в найважчі моменти мене не залишає відчуття, що Господь тримає мене за руку. Будь-які лікарі будь-якої країни несуть ризики операцій, і тут будь-який день може бути останнім. Єдиний вибір, який я зробила вже давно, й він не пов'язаний із громадянством, – мій вибір: Віра в Бога, у те, щоб сліпо дякувати за те, що мені призначено. А такий вибір – він стоїть перед кожною людиною».
Історія Аліни – надважлива. І загалом, бо йдеться про одвічний вибір між порятунком життя та спасінням душі, і зокрема – для нашого часу. Часу, коли деякі православні не знають, що такий вибір взагалі існує. А деякі священики дозволяють собі говорити, що «в Церкві зникла парадигма святості» (тобто, святих більше немає). Історія Аліни доводить: сповідництво (а отже, і святість) – є. І, як завжди, найкращі з християн з’являються у найнесподіваніших місцях. На юридичному факультеті МГУ, наприклад. Це значить, що вони можуть бути де завгодно. Це значить, що і в нас є шанси стати справжніми християнами. Десь допомогти ближньому. Десь не зректися. Десь покластися на Бога більше, ніж на блага й можливості цього світу.
Рабі Божій Олені – вічна пам‘ять. Про кого – про кого, а про неї дійсно вічно пам‘ятатимуть. Якщо не в цьому світі – то в вишньому точно.
Надія Моклюк
