Сувора зима 1907 року завдала чимало клопотів мешканцям Станиславова (тепер – Івано-Франківськ). На жаль, не всі з них змогли її пережити.
Як повідомила від 3 лютого 1907 року місцева газета Kurjer Stanisławowski, у вівторок, 29 січня, близько 6 години ранку в станиславівській лазні знайшли мертвим молодого парубка, який, щоби зігрітися, вмостився на нічліг біля несправної пічки, заснув там і вчадів.
«Померлий називався Максиміліан Цицимірський, він був безпритульний, тримався лазні пана Кіммла і залишався на нічліг, зазвичай у роздягальні. Тієї фатальної ночі у роздягальні, окрім жертви, ночували ще дві служниці тієї лазні. Оскільки там було холодно, Цицимірський перейшов до парної зали, щоби погрітися біля пічки, в якій палилося для приготування на другий день парової бані», – описував нещасний випадок Kurjer Stanisławowski.
Очевидно, тут ідеться про так звану «Римську лазню» на вулиці Третього Травня (тепер – Грушевського), яку збудували у другий половині ХІХ століття. Особливістю цієї лазні була помірна температура (45-60°С) та висока відносна вологість (до 100%), що дозволяло відвідувачам прогрівати своє тіло без неприємного відчуття опіку. Відомо, що цей заклад існував до 1930-х років і перебував у власності єврейської громади міста. Очевидно, під час Другої світової війни цей будинок було зруйновано, бо в повоєнні роки на його місці вже був розбитий сквер, на якому навіть ставили міську новорічну ялинку. У 1960 році це місце забудували, звівши споруду облспоживспілки.
Та повернімося до нещасного випадку в «Римській лазні». Як стверджувала місцева газета, він стався насамперед через недоліки в конструкції грубки, які призвели до накопичення великої кількості чадного газу у приміщенні, де ночував нещасний безхатько.
«Вина в цьому нещасті лежить на панові Кіммлові, який, знаючи про надмірне накопичення газів у залі, не замикав її від сторонніх», – картав власника Kurjer Stanisławowski.
Газета не повідомляє, чи було вжито якихось санкцій до тогочасного власника закладу, але відомо, що вже 1930 року лазня належала якомусь Мойсею Лаутману, а в 1935-му єврейська громада Станиславова взагалі продала її, щоб оплатити капітальний ремонт своєї лічниці.
Натомість відомо, що влада притягнула до кримінальної відповідальності призвідників пожежі, яка виникла пополудні в понеділок, 28 січня, в нерухомості пана Горовіца на площі Міцкевича. Через сильні тогочасні морози у кам’яниці замерзла вода в трубах, тож два Теодори – слюсар Пощук і сторож Присяжнюк – вирішили розігріти їх на горищі за допомогою солом’яних смолоскипів.
«Вони були би спричинили таку ж катастрофу, як у пасажі Гартенбергів, якби не швидка реакція мешканців і пожежної охорони, які загасили вогонь», - нагадала газета ще одну недавню пожежу, яка виникла з тієї ж причини і яку довелося гасити цілий день усім міським пожежним підрозділам на чолі зі самим бургомістром.
Треба сказати, що холоднеча у приміщеннях в Станиславові могла бути викликана не тільки різким зниженням температури, що, зрештою, ніяка не дивина для зимової пори року, але й недостачею дров для опалення, на що постійно нарікала місцева газета.
«В урядовому складі дров звикло немає жодної в’язанки, у приватних продавців запаси вичерпані, так само вичерпані запаси вугілля в тутешніх складах, а доставка залізницею дров і вугілля припинилася через відсутність вагонів. Ціна одного сага (приблизно 4 кубометри дров – Z.) доходить до 40 корон, і навіть за такі гроші не завжди дрова можна купити», – описував ситуацію Kurjer Stanisławowski.
Через такі проблеми з опаленням навіть приїжджий зі Львова народний театр під орудою Пілярського змушений був виступати в холодному залі. Щоправда, газетярі більше звинувачували в дискомфорті власне директора театру, який обіцяв у афішах опалення в залі, а місцевому Музичному товариству імені Монюшка порадили самому подбати про те, щоб у театральній залі було тепло, враховуючи у вартість оренди зали суму, витрачену на опалення, так само, як і вноситься оплата за газове освітлення.
Та не тільки пронизлива холоднеча дошкуляла тієї зими мешканцям Станиславова та околиць, але й рясні снігопади. Якою сніжною була тогорічна зима, свідчить описаний в газеті випадок із потягом, що прямував із Заліщиків до Чорткова. Він не зміг пробитися крізь снігові замети на колії, тож його пасажирів довелося доставляти на санях до найближчої станції Ягільниця (тепер – село Чортківського району Тернопілля). Щоби розкопати потяг і звільнити для нього шлях, довелося вислати на допомогу спеціальний автомобіль, обладнаний плугом. Але й він застряг у кучугурах.
Проте жодні снігопади не завадили жандармам у четвер, 31 січня, приїхати зі Львова, щоб арештувати в Станиславові студента університету (їх тоді називали «академиками») Ярослава Бучинського. Відомо, що за участь у недавніх студентських заворушеннях, які газета назвала «гайдамацьким нападом на Львівський університет», у ті дні було арештовано понад 100 «академиків» – найбільше у Львові, а також у Станиславові та інших містах.
Треба сказати, що незадовго до парламентських виборів, які мали відбуватися того року (у магістраті Станиславова, як повідомляв Kurjer Stanisławowski, саме почали формувати списки виборців), діяльність українських політичних і громадських організацій була у центрі прискіпливої уваги головної польської газети міста. Наголошуючи на політичних суперечностях між українськими партіями, Kurjer Stanisławowski детально описував, скажімо, конфронтацію між прихильниками кандидата від народних демократів і клерикальних кіл, пароха приміського села Угринова Єроніма Бариша з українськими радикалами та соціалістами: вони влаштували священикові обструкцію на вічі в Станиславові, не давши йому виголосити публічну промову.
«Зібрані зажадали, щоби священика Бариша як клерикала було виключено з «народного комітету», а також з народницького табору. Потім було ухвалено так організувати роботу повітового з’їзду, щоби радикали мали вирішальний глос, і заспівали вкінці загальноукраїнську пісню «Ще не вмерла», антипольську «Не пора» і анархістську «Який то вітер», - писав Kurjer Stanisławowski.
Водночас поляки ревниво стежили за успіхами українських громадських інституцій. «Руська міщанська каса в Станиславові 24 січня викупила земельну ділянку біля цивільного повітового суду на вулиці Сапежинській за 21 тисячі 200 корон і з весни цього року розпочне тут будівництво власного будинку. Із чотирьох українських кредитових товариств у Станиславові вже три мають свою нерухомість, а четверта «Руська спілка робітнича для збережень і позик» небавом піде їхнім шляхом», - зазначив Kurjer Stanisławowski.
Окрім того, як писала газета, за ініціативи греко-католицького єпископа Григорія Хомишина у Станиславові 26 січня постало ще одне українське товариство, яке має на меті будівництво й утримання нової церкви, а також заснування українських читалень, музеїв, бібліотек тощо.
Тим часом були зроблені перші кроки у напрямку спорудження двох надзвичайно важливих для міста будівель – Будинку правосуддя (тепер – приміщення обласних управлінь Національної поліції та СБУ) та головної пошти. 28 січня 1907 року у Львові відбувся аукціон на право спорудження приміщення для окружного суду, учасниками якого були забудовники «Альбін Загурський і Спілка» зі Львова, Кароль Майснер із Перемишля, Зеліг Рубінштейн і Давид Лібесман зі Станиславова, а перемогу здобув Іполит Слівінський зі Львова, який зробив найдешевшу пропозицію – на суму 1 млн. 705 тисяч 558 корон і 19 сотиків.
А щодо спорудження нового приміщення пошти, то для неї у Станиславові саме обирали ділянку під забудову. Пропозицій було декілька: пан Якуб Горовіц пропонував пляц біля кам’яниці, в якій тимчасово містилася українська гімназія, Зигмунт Регенштрайф – свою нерухомість на перехресті Голуховського та Собеського (тепер руїна на перехресті Чорновола та Січових Стрільців), пан Осія Ягер – на вулиці Собеського (Січових Стрільців), Йозеф Гартенштайн – на вулиці Липовій, пан Шулім Сусман – біля новобудов на вулиці Собєського, де віднедавна квартирували військові канцелярії, а пан Адольф Бик запропонував розширити будівлю на вулиці Смольки, де тоді квартирували пошта, телеграф і телефонна станція.
А поки місто розбудовувалося та розвивалося, станиславівська газета виявила у карпатських селах страшний занепад моральності. Посилаючись на «Народний часопис», Kurjer Stanisławowski писав, що у селі Зелена Надвірнянського повіту аж 24 подружні пари живуть в цивільному («дикому», як тоді говорили) шлюбі.
«Тільки останніми днями ксьондзові Решетиловичу вдалося схилити 18 пар до укладення законного шлюбу», – похвалилися польські газетярі.
Богдан Скаврон, Збруч
