Щонайперше я б хотів запропонувати відому, однак у нас в Україні не надто знану тезу, що, якщо подивитися на історію ХХ століття, то це історія однієї Великої війни. Війну не можнаоцінювати тільки від першого до останнього пострілу. Війна має як свою передісторію, так іперіоди тимчасового примирення – реалізовуючи формулу Троцького «Ні миру, ні війни» - а потім нове розгортання власне гарячих бойових дій.
Мене завжди дивувало те, що до офіційних часових рамок ІІ Світової війни чомусь включалині ремілітаризації Рурської області, ні Аншлюсу Австрії, ні окупації Чехо-Словаччини, ні війнипроти Закарпатської України. Може тому, що я не історик.
Ба більше, ІІ Світова війна є прямим продовженням І Світової війни, початок якої ми матимемо наступного року.
Банальністю є твердження, що І Світова війна завершилася, однак більшість народів Европизалишилися з різних причин невдоволеними її результатами. Тому міжвоєнне двадцятиріччястало простою підготовкою нової війни.
І саме тоді супротивники винайшли новий вид «зброї» -ідеологію. Причому у її найбільш девіантних тоталітарних формах.
Що й породило нову хвилю мобілізації невдоволених. Цього разу мобілізація проходила не під застарілими і неефективними монархічно-імперіалістськими стандартами.
Цього разу мобілізацію до нової фази війни здійснювалася під штандартами тоталітарноїідеології, тоталітарних режимів, режимів, які до цього наближалися. Так у світі появилисясурогати релігії – або, як гордо окреслив їх Джованні Джентіле (Giovanni Gentile, 1875-1944), - «політичні релігії». Йому правда здавалося, що першою з них є італійський фашизм, а я бризикнув заперечити, оскільки більшовизм як «політична релігія», в яку «вірили» мільйонипоявився раніше.
І тут ми отримуємо не лише спрощену схему боротьби лише двох тоталітарних ідеологій і двохтоталітарних режимів.
Учасників конфлікту було набагато більше. І, на жаль, більшість з них мали ознаки, якщо нетоталітарних, то націоналістичних чи авторитарних ідеологій.
Це і різного роду фашистські чи протофашистські рухи, які не завжди були союзникаминімецьких нацистів чи італійських фашистів, це і націоналістичні рухи, які прибирали формнаціонально-визвольних рухів, однак теж несли в собі зерна якщо не тоталітаризму, то авторитаризму, як от рух Мустафи Кемаля (Mustafa Kemal Atatьr, 1881-1938), це і різні комуністичні рухи, які не завжди йшли у фарватері сталінізму, як от югославський чи албанський комуністичний авторитаризми.
Важче знайти між тих питомо европейських гравців власне строго демократичні політичнісили.
Поза традиційно британським консер-ватизмом. Може трохи у французькому опорі.
І у тому сенсі Україна не унікальна. Мені важко назвати хоч одну дійсно дієву політичну силу, яка була насправді істотною і успішною на її території між 1914 та 1991 роками. Це теза дещо про вокативна, однак має право на те, щоб її продумати до кінця.
Поза неуспішними спробами національного визволення у 1917-1920 рр.
Як на мене, то тільки у 1991 році закінчилася Велика війна ХХ століття у Европі. Саме 1991 року ліквідуються її останні наслідки – поділ Европи, падають тоталітарні та автократичнірежими.
А як же ж «мирні» десятиліття 1945-1991 років?
Після 1945 року Велика війна транс-формувалася у «холодну війну», яка набирала то «холодних» форм ідеологічного, економічного та дипломатичного протистояння, протистояння на інших плацдармах бойових дій – Африка, Азія, Латинська Америка – які ми неначе не бачимо, то в «гаряче протистояння» - як от події в Угорщині 1956 р., Чехословаччині 1968 р., Польщі 1991 р.
І тоді тоталітаризм не «розв’язує» війни – він є його породженням і знаряддям мобілізації для успішного ведення війни. Це цинічна постава, скаже хтось. Так. Спокійна постава. Однак одними засудженнями чи заклинаннями не можна відповісти на запитання – чому вони поставали, чому поставали тоталітаризми саме тоді і у цьому місці? Можна говорити про зіпсуту природу сучасної людини, можна говорити про підступність узурпаторів чи егоїзм провідних верств, навіть можна ризикнути в пароксизмі осудження опуститися до тези про порочну природу якихось народів. Однак це не дає відповіді – чому? А тільки знаючи – чому – ми можемо спробувати протистояти новому сходженню тоталітаризму – у нових формах, звісно.
Я б нагадав і відому тезу Ортеги-і-Гассета (Jose Ortega y Gasset, 1883 -1955 ) про «бунт мас». У станових, напівфеодальних суспільствах, які були напередодні І Світової війни тоталітаризм не міг постати. Саме емансипація мас і зробила технічно можливою появу «народних», «націоналістичних», «комуністичних», «фашистських» і врешті«нацистських» ідеологій, які підмінили собою лояльності до монархів як помазаників Божих. Парадокс. Без апеляції до нового суверена – народу, нації, класу, раси – який емансипувався саме у ХХ столітті, ніякий тоталітаризм неможливий. Народ, нація, клас, раса змінили монарха, що стоїть під Богом. Тому, аналізуючи тоталітаризми і авторитаризми, я б не полишав на стороні і народу, який неначе залишається завжди у тіні, завжди страждає, завжди є жертвою – жертвою тоталітаризму, і навіть геноциду чи само геноциду – як це є у випадку Камбоджі. Хоч це і не Европа, проте не забуваймо, що свої ідеї Пол Пот набув у Сорбоні та логіці національно-визвольної війни експортованої з Европи.
--- Тому я б розширив поняття війни в Европі саме до цих рамок 1914 – 1991 років.
--- Я б бачив більшу гаму тоталітаризмі та авторитаризмів, які вона породила як мобілізаційніідеології та інструменти.
--- Я б розглядав тоталітаризми і авторитаризми не лише як зло, яке породжує зло, але й якдевіантний спосіб самоорганізації суспільств в умовах війни – тобто досліджував його і якінструмент.
--- Я б добре проаналізував емансипаційні, як не дивно, корені тоталітаризмів, які пов’язані зреальним звільненням широких мас населення від феодальних рудиментів.
Я б запропонував дивну тезу – саме Велика війна в Европі не лише породила, але й поховала(принаймні на разі) перспективу для европейського тоталітаризму.
Однак, якщо звернутися до сучасного економіста Дугласа Норта (Douglass Cecil North,1920), який пише про природу здійснення влади, форму держави, яка не є сталою та соціальнимнасильством, то він зовсім не переконаний, що економічно найбільш ефективною є так важковистраждана европейською спільнотою ліберальна з елемен-тами соціал-демократії модельекономіки, демократична модель реалізації влади.
Так звана держава з широким доступом населення до здійснення влади, а таких у світі єякихось 25 держав, відносно нове утворення – вони існують якісь одне-два століття. І стали вониможливими саме завдяки емансипації мас, яка, своєю чергою, породила і тоталітаризми. Це саметі европейські держави, які втішаються сьогодні демократією у найширшому сенсі цього слова.
Україна до них не відноситься. Україна є державою з відносно обмеженим доступом широкихмас до управління та ресурсів. Тобто розвинутою натуральною державою, які існують кількатисяч років.
Російський економіст Андрєй Іларіонов (Андрей Илларионов, 1961) пише «економічна карта точно буде виглядати по-іншому. Китай буде економічною державою № 1. Можливо, Індіянаблизиться до позиції № 2. Взагалі, світ, в якому Китай є найбільшою впливовою економічною,фінансовою потугою, можливо, найбільш впливовою політичною і військовою державою світу -це світ, в якому в останні 300-400 років ніхто ніколи не жив.
Ми прожили останні 3-4 століття інтегрованого світу, коли европейці пізнавалинавколишній світ, коли відбулися великі географічні відкриття, коли відбулася інтеграціясвітової економіки і політики. Цей період відбувався під проводом европейських країн і США.Тобто, розвинених християнських країн світу.
А що буде, коли держава № 1 буде авторитарною країною, не політичноюдемократією, поведінка якої на світовій арені, за великим рахунком, ще не відома?»
І у цьому контексті у нашій частині Европи на разі ми бачимо лише клептократичніпаразитичні авторитаризми (Путіна, Лукашенко, Назарбаєва, Януковича). Їх не стати ні наякі серйозні ідеологічні конструкції. Хоча тенденція в контексті Китаю, який піднімається яквелике сонце на сході, тривожна. Всіх нас, не лише наших автократів-клептократів, можеспокусити перспектива «озброїтися», ще раз «озброїтися», інструментами ідеологічного іполітичного тоталітаризму. Для добра, звичайно.
Не один з нас мріє стати подібним до китайських червоних імператорів. Тай економічнийуспіх Китаю багатьох спокушає. Однак немає передумов.
На разі.
Ну і останнє.
Ну і останнє. Як правило генерали завжди готуються до минулої війни. У 30-х роках Червонаармія розбудовувала кінні армії, тоді як потрібно було розбудовувати танкові. Так само сьогодні, коли ми дискутуємо про тоталітаризм, тотальність взагалі, то як правило посилаємося наприклади вже давньої історії. І майже не зауважуємо нових інструментів тотального зневоленнячи узалежнення людини. І одним із найбільш непомітних, однак найпотужніших є всюдисущатехніка. Міра узалежнення людства від техніки і міра тотальності, всюдисущості техніки зростаєза квадратичним законом. Причому техніка пройшла свою механічну стадію і стрімко опановуєінформаційну та навіть добралася до рівня сенсів. Застосування цієї техніки як інструментузневолення людини може породити небачені форми тотальності. Причому це не теоретичніміркування, бо тоталітаризм це не так ідеологія, як практика. Коли ми розмірковуємо про війни у ХХ столітті, то навіть не зауважуємо, що теперішні війни вже мають зовсім іншу природу – це іінформаційні війни, і війни з застосуванням сенсів як знарядь, і кібервійни. Хтось скаже –фантазії? Зовсім ні. Варто згадати кібератаку Росії на маленьку Естонію 2007 року. Чи інформаційний неоколоніалізм. Росія одна за одною упокорює свої колишні колонії виграючи інформаційні війни і війни сенсів. Що це?
Це ХХІ століття.
Тарас Возняк
