Коли сьогодні націонал-патріоти різних мастей говорять про російську загрозу й негативні російські впливи на європейські перспективи України, одразу ж хочеться заперечити: головним гальмом на шляху української євроінтеграції є не Росія, а Німеччина. Країна, яка методично й упевнено гасить будь-які ейфоричні настрої українських політиків – яка би політична сила не перебувала при владі в Україні. Ані Кучма, ані Ющенко з Тимошенко, ані Янукович не змогли розтопити лід у стосунках між Німеччиною та Україною.
Офіційний Берлін із дивовижною впертістю винаходить нові й нові умови, які повинна виконати Україна на своєму шляху до євроінтеграції. При цьому керівництво ФРН для внутрішнього вжитку робить заяви про недоцільність подальшого розширення Євросоюзу, про необхідність впорядкування стосунків всередині ЄС – без залучення нових членів тощо.
Україна і її європейські перспективи не існують для Німеччини. І якби не було справи Тимошенко, обов'язково виникла б інша тема й інші вимоги, які б відклали європейські перспективи України на невизначений термін.
Не Росія – саме Німеччина є головним супротивником європейської інтеграції України.
Ангела Меркель із цієї точки зору є більшою небезпекою для України, аніж Володимир Путін, Дмитро Медведєв та Патріарх Кірілл разом узяті. Один Ельмар Брок вартий десятка затуліних та маркових. Одного Міхаеля Галлера вистачить на п'ятьох жириновських.
Росія відкрита у своїх намірах щодо України, і ніхто не тішить себе ілюзіями: є імперський дух, імперські амбіції, Україна розглядається як Lebensraum російської еліти. З Німеччиною – усе складніше, бо українці, як і століття тому, щиро й зачудовано дивляться на націю Гете й Шіллера, Баха й Вагнера, Лейбніца та Ейлера – як на союзницю, як на орієнтир, не розуміючи, що взаємності з-поза Одера та Ельби годі чекати.
Сьогодні українська дипломатія намагається переконати німців у тому, що Україна повинна отримати перспективу членства в ЄС – інакше сама Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом стає порожнім звуком.
Німеччина ж намагається зробити все, аби Угода про асоціацію стала не шляхом до членства України в Євросоюзі, а його альтернативою. І з цієї точки зору намагається діяти максимально абсурдно, наприклад, заперечуючи європейську ідентичність України, належність України до європейської цивілізації тощо.
Німці протягом усієї історії зверхньо-погордливо ставилися до слов'ян, особливо до українців. Уся історія України – це історія постійного намагання зламати протидію німецьких аристократів, бюргерів, бюрократів щодо права українців зайняти своє місце в Європі.
Із часів Оттона Великого німці, що почали масово колонізувати слов'янські землі, германізуючи слов'янські Берлін, Потсдам, Данціг, Пруссію, Сілезію, Помор'я, береги Лаби та інші території, з пересторогою дивилися на Русь, бачачи в ній небезпечного конкурента в боротьбі за контроль над торговими шляхами й ринками Східної Європи. Невдалий династичний шлюб Євпраксії Всеволодівни з Генріхом Гогенштауфеном не був особистою драмою двох людей – він показав велетенську прірву в ментальності представників двох імперій.
Тевтонський орден та інші німецькі лицарські ордени намагалися колонізувати територію Галичини – аж доки не отримали нищівну поразку від Данила Галицького під Дорогочином.
Імператор Сигізмунд усіляко протидіяв тому, щоби Вітовт отримав королівську корону й став королем Великої Литви, до якої входила й Україна.
Бранденбурзькі найманці в польському війську призвели не лише до поразки Хмельницького під Берестечком, а й до амбітного плану гетьмана сформувати союз держав – Швеції, Угорщини, Трансільванії, Семигороду, Валахії, деяких німецьких земель, Криму, з можливою підтримкою з боку Англії та за участю Русі – що могло призвести до зовсім іншого розвитку Європи після Тридцятилітньої війни. Натомість зрив цього плану штовхнув Хмельницького на союз із Московською державою.
Місія Капніста в 1791 році із проханням про підтримку самостійницьких прагнень української старшини наштовхнулася на нерозуміння й байдужість офіційного Берліну.
1918 рік та підписання Брестської угоди принесли не стільки допомогу Україні, скільки намагання перетворити Україну на колонію Німеччини, її продовольчу базу. Розпуск Центральної Ради, боротьба з демократією та новими відносинами на селі – ось справжні наслідки німецького впливу на Україну.
І не треба відсилати до позитивного досвіду розвитку українських земель під "східно-німецькою" Австрією – навіть Бісмарк не вважав Австрію частиною Німеччини. Тим більше, що з Австрією в України ні тоді, ні тепер немає суперечок – навпаки, ми відчуваємо підтримку європейських прагнень України з боку Відня. Чи, можливо, у Берліні й досі можуть керуватися логікою Адольфа Гітлера щодо того, що "Австрія була ганьбою німецької нації"?
Гегель, що проголосив поділ націй на "історичні" та "неісторичні", Маркс, що відмовляв східним слов'янам у прогресі та переконував Віру Засулич у недоцільності спроб застосовувати його вчення в Російській імперії, Катерина ІІ з її спробами переплавити народи Росії й переписати їх історію, нацистські ідеологи з їх поділом народів на "ubermenshen" та "untermenshen", надлюдей і недолюдей, відносячи до останніх і українців – ось ті потворні форми, які породжує "сон розуму" в Німеччині.
Здається, розум німецького керівництва знову спить, породжуючи потворних у своїй абсурдності геополітичних чудовиськ.
"Тевтоніє! Мене ти пожирала,
Як нищила моїх дочок, синів,
І як залізо, хліб та вугіль крала.
О, як твій дух осатанів!"
– писав Павло Тичина в розпачі та злості в дні Великої війни.
У повоєнний час здавалося, що з відходом у небуття нацизму німецька політика щодо інших європейських держав переживе серйозні трансформації. Було збито пиху Німеччини. Було зупинено останній кидок на Схід. Виявилося, що німецький "дух одвічної стихії" побороти неможливо.
Убивши дракона Нацизму, не вдалося вбити дракона німецького егоїзму щодо слов'янських народів.
"Можливо, ви почуваєтеся союзниками Німеччини", – казав високопоставлений чиновник Кундт Степанові Бандері в червні 1941 року. – "Можете себе вважати союзниками, якщо вам так подобається. Але за військовою термінологією, ми не союзники, а завойовники".
Чим відрізняється позиція ХДС, яка відмовляє Україні в європейській ідентичності та перспективі, натомість присилаючи численних емісарів-"інвесторів", які намагаються переконати українців засівати поля рапсом та іншою сировиною для біопалива?
"Україна не може бути частиною Нової Європи. Вона – частина життєвого простору Німецької Нації. Місцеве населення має поступитися місцем расі справжніх арійців", – говорив Герман Геринг "берлінському мрійнику" Альфреду Розенбергу, що пропонував надати державність Україні в рамках пропонованої Гітлером "нової Європи".
Насправді сьогоднішня Німеччина культивує відтворення ідеологем та стереотипів минулого не без впливів Росії та "Газпрому". Піфія в Дельфійському оракулі вдихала отруйні випари, під впливом яких впадала в транс, говорячи різноманітні незрозумілі речі, які жерці трактували на свій розсуд.
Сучасні піфії в Берліні вдихають випари російського газу й говорять, говорять, говорять...
Висловлюють незрозумілу, абсурдну позицію, яку можна трактувати лише однозначно: Німеччина не бажає вступу України до Євросоюзу.
Ані сьогодні, ані завтра, ані післязавтра. Ні за часів президентства Віктора Януковича, ні після нього, ні навіть через п'ятдесят років. Бо цього не хочуть боги Валгалли, Нібелунги, душі предків, Ангела Меркель і колишній агент Головного розвідувального управління СРСР у Дрездені.
Тільки бажанням не псувати стосунки з Росією можна пояснити нинішню позицію Німеччини. Україна стає розмінною монетою у великих газових торгах Німеччини й Росії.
Як це подібно на угоди 1938-1939 років! І на поділи Польщі в 1772-1795 роках! І на наслідки Берлінського конгресу 1878 року!
Усюди – поділ сфер впливів. Усюди – Німеччина й Росія.
Сьогодні ділять сфери впливів у Східній Європі. Німеччині розв'язують руки в справі приборкання "нових членів" ЄС, які деякий час перебували під впливом США, натомість Росія отримає право зміцнити свої впливи в "сфері власних національних інтересів", у тому числі й у Росії. Доки Росія намагається відновити "імперію" на євразійському просторі, Німеччина робить усе, аби встановити гегемонію в Європі – спершу на пару із Францією, а далі – і самостійно.
Україна плутає карти Німеччині.
Будь-які поступки Україні можуть позбавити Німеччину ресурсної бази, якою сьогодні є для німців Росія. Транснаціональна корпорація "Газпром" потужно впливає на транснаціональну корпорацію "Європейський Союз".
І як тут не задуматися над словами президента Білорусі Александра Лукашенка, який у статті-відповіді Володимиру Путіну на сторінках "Известий" сказав про необхідність двох паралельних інтеграційних проектів – європейського і євразійського, з наступним переходом до "інтеграції інтеграцій".
Очевидно, що Україну штовхають у Євразію.
Можна зрозуміти впертість при недопущенні України до членства в ЄС – економіки Євросоюзу, особливо країн Південної Європи, перебувають у не надто доброму стані, криза стала реальністю, потрібно змінювати економічну політику в рамках ЄС, зараз не до розширення тощо. Та й Україна на сьогодні й через соціально-економічне становище, і через розміри, і через велику кількість внутрішніх проблем наразі не може стати повноцінним членом європейської спільноти.
Але відмовляти Україні в праві йменуватися європейською нацією?
Відмовляти в очевидному? Чому? Чи є цьому пояснення? "Є дві безкінечні речі – Всесвіт і людська дурість. Правда, щодо нескінченності першої я сумніваюся", – сказав ще один видатний син Німеччини Альберт Ейнштейн.
Історія пам'ятає, як у вересні 1761 року піхотинці Київського мушкетерського полку пройшли маршем по вулицях столиці Пруссії. Так само, як пам'ятає про тріумф Першого українського фронту в травні 1945 біля стін Рейхстагу.
Рано чи пізно Україна доб'ється свого – не зважаючи на протидію Берліну.
Як Римська імперія не змогла стримати наступу предків нинішніх німців, що бажали жити в Європі – на життєвій території Риму, за стандартами й правилами, виробленими в Римі – так і сучасна Німеччина не зможе стримати європейські прагнення українців.
Чуєте музику, пані Меркель? Це – не "Політ Валькірій" Вагнера.
Це – "Тевтонський марш" уродженця України Сергія Прокоф'єва.
Кость Бондаренко, спеціально для УП
