Для того, щоб зрозуміти, що зараз відбувається в Україні, і які геополітичні наслідки матимуть ці події потрібен екскурс до того status quo, в якому 22 роки перебувала і Україна, і весь світ.
Це геополітичне status quo сформувало стиль мислення кількох генерацій українських і світових політиків.
На наших очах це геополітичне status quo руйнується. Або принаймні його випробовують на міцність. І не лише Путін з його агресією щодо України. Не лише українські протести на Майдані. Але так само і об'єктивні економічні зміни, зміщення економічного центру світу. Що неминуче призведе і до зміщення політичного центру світу.
Усвідомлення цих процесів і є тим геополітичним тлом, на якому і відбувалися протести на Майдані. Хоча різні політичні гравці різною мірою усвідомлювали те, що те, що відбувається на Майдані у Києві, є не тільки внутрішньою справою українців, але й результатом саме цих геополітичних змін. Цього, звичайно, не можна сказати про політичних гравців високого рівня, які чітко усвідомлювали геополітичну суть цих процесів.
Що ми мали останні 22 роки? Після розпаду СССР і руйнування біполярного світу 1991 року у світі ненадовго встановилася геополітична гегемонія США – десь до 2010 року світ став однополярним. За ці два десятиліття у світі появилися і розвинулися два великі економічні, а отже і політичні проекти – ЄС та Новий Китай.
З огляду на те, що Європейський Союз ще не є остаточно усталеною структурою ні щодо форми, ні щодо своїх меж, ні щодо наповнення – ми називатимемо його проектом – проектом ЄС. Ба більше – проект ЄС має доволі розбудовану периферію – країни, які так чи інакше беруть участь в цьому великому геополітичному проекті. Дехто з них бере в ньому участь свідомо – так як Україна часів президентів Ющенка. А дехто є заложником цього проекту і бере у ньому участь попри свої декларації – такою є "участь" у ньому навіть путінської Росії – до останнього конфлікту в Україні. Тому, враховуючи цю периферію інтересів та впливів ЄС, ми можемо говорити про "проект ЕС+"
Новий Китай також перебуває у процесі трансформації та проектування. І мова йде не лише про його ревізіоністську риторику (Тайвань) чи практику (Гонконг, Макао). Значною мірою Китай відбудовує свої суто китайські зв'язки, скажімо з Сінгапуром, але разом з тим розбудовує свою систему інтересів та впливів по цілому світі. Тому, враховуючи цю периферію інтересів та впливів Нового Китаю, який повертається у світову політику, ми можемо говорити про "проект Китаю+".
Ну і залишаються США як світова держава. За останні періоди було різне сприйняття США самих себе. Були і спроби "вийти з себе", скористатися розпадом СССР, економічними проблемами Китаю, не сформованістю ЄС і вибудувати монополярний світ з США як головною домінантою. Таку геополітичну конструкцію теж можна було б назвати проектом – тому, що вона доволі динамічно змінювалася – скажімо якийсь час до неї було залечено шлейф центральноєвропейських країн – від Естонії до Румунії. Це була політика президента Джорджа Буша. А були і періоди концентрації на внутрішніх проблемах, ізоляціонізму. Особливо при першій каденції президента Барака Обами. Тому, враховуючи цю весь час змінну периферію інтересів та впливів США, які мусіли на той момент якийсь час "відповідати" за весь свіжий порядок, ми можемо говорити про "проект США+".
На місці СССР залишилася геополітична порожнеча. Правда озброєна атомними боєголовками. Хоча з приходом до влади Владіміра Путіна знову було зроблено заявку на те, щоб стати якщо не світовим, то хоча б значущим геополітичним гравцем. Росія почала нарощувати і ресурси, і амбіції. Економічним фундаментом російського реваншизму стала кон'юнктура на енергоресурси. Путін спробував хоча б частково відновити армію. Однак його успіхи у цій царині можуть вразити лишень країни, що насправді армії не мають. І досі вся міць Росії тримається на застарілому ядерному потенціалі. Путіну вдалося взяти під повний контроль інформаційне поле Росії та постсовєтських країн. І це є його великим ресурсом. Однак Путіну не вдалося збудувати у Росії нову економіку. Основою економіки Росії є примітивний експорт енергоносіїв і іншої сировини. Йому не вдалося те, що вдалося Кинаю. Тому перспектива заявки на світову те, щоб стати світовим геополітичним гравцем сильно перебільшена. Путін теж хотів би розбудувати проект "Росія+". Однак до цього російського "+" долучаються, як правило через пряме насильство такі політичні невдахи, як режим Башара Асада, автократичні постсовєтські режими, політичні курйози на кшталт Південної Осетії, Абхазії, Придністровя. А тепер є спроба додати до цього грона лазерів ще й Крим. Тому ні економічно, ні політично, коли режим Путіна опинився в дипломатичній блокаді, проект "Росія+" не може розглядатися як спів мірний з трьома попередніми. Хоча регіонально це однозначно проект, що претендує на лідерство.
А де ж у всій цій констеляції місце України?
Геополітична реальність та геополітичні орієнтації різних президентів України були різними.
В часи президента Росії Віктора Єльцина Україна була полишена на саму себе. Тоді вона значною мірою входила в пул того поясу центральноєвропейських країн, що тягнувся від Балтії до Балкан. Найбільший геополітичний вплив на них в 90-х роках справляли США. ЄС тоді ще тільки формувалося. Росія лежала в руїнах.
Після консолідації ЄС та консолідації Росії – а це відбулося десь близько 2000 року – Україна опинилася в своєрідному геополітичному трикутнику між США+, ЄС+ та РФ. З огляду на те, що кожен з цих гравців мав свій набір інструментів впливу на Україну тогочасний президент Леонід Кучма виробив концепцію "багатовекторності" і спритно дрейфував між цими великими геополітичними гравцями. Тактично ця концепція мала певні плюси – не потрібно було негайно відповідати на запитання, які могли б не відповідати інтересам одного з цих гравців. Однак були й мінуси – Україна перетворювалася на "сіру зону" – зону невизначеності, а, отже, і небезпеки. Її не накривала ні без пекова парасолька НАТО, ні безпекова парасолька Ташкентського пакту – Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) – військово-політична міжнародна організація, до якої входять Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан (створений 1992 року, однак діючий з 1994 року).
Україна довго тішилася тими гарантіями її безпеки та територіальної цілісності, які були прописані у доволі необов'язковому Будапештському Меморандумі – Меморандумі про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Це міжнародна угода, укладена 5 грудня 1994 року між Україною, США, Росією та Великою Британією про неядерний статус України. Угода містить пункти, котрі надають Україні гарантії її суверенітету та безпеки. А еліта України приватизовувала колишню загальнонародну власність – їй було не до геополітичних ігр. Тим самим займалася і російська еліта. Хоча формально законодавство України зафіксувало намір України інтегруватися у ЄС та НАТО.
Цю "ідилію невизначеності" порушив президент Віктор Ющенко, який з 2004 року, після Помаранчевої революції, змінив політику "багатовекторності" на чітку про європейську та про євроатлантичну політику. Впродовж всього свого президентського терміну, аж до 2010 року він пробував формально включити Україну у процес європейської (з ЄС) та євроатлантичної інтеграції (з НАТО). Цим зусиллям України почала активно протидіяти Росія. Тріумфом російської дипломатії і катастрофою для України став Бухарестський саміт НАТО 2008 року, де Україні та Грузії не дали плану приєднання до ПДЧ. У пресі це зібрання охрестили "самітом великих надій" і "великих скандалів". Не увінчалися успіхом і плани інтеграції з ЄС. Хоча "Угоду про асоціацію України з ЄС" почали готовити ще при Ющенку. Протягом 2007-2012 рр. проведено 21 раунд переговорів щодо підготовки Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у рамках 3 робочих груп:
З обранням президента Віктора Януковича у 2010 році було змінено військову доктрину і на законодавчому рівні – як реверанс Росії – було зафіксовано "позаблоковий" статус України. Україна офіційно відмовилася від наміру інтегруватися в НАТО. Що не означає, що Україна за інерцією далі не співпрацювала з НАТО.
Тай процес підготовки "Угоди про асоціацію України з ЄС" за інерцією тривав і далі. Навіть президент Янукович до певного моменту боявся офіційно перекреслити євроінтеграційні наміри українців. Очевидно, будучи цілком підпорядкованим впливу Росії, Янукович просто готувався до останнього рішучого кроку – спроби відмовитися і від європейської інтеграції – а це була офіційного і законодавчо закріплена позиція України. Поза всякими сумнівами Янукович, у відповідності з планами Путіна, мав привести україну у реваншистський проект відновленого в інших формах СССР – Євразійського союзу. Ці плани мали різні стадії і форми – то СНД, то ОДКБ, то Митного союзу. Однак суть залишалася одна і та є – реінтеграція СССР. В певний момент Янукович спробував однозначно зробити Україну "росієцентричною" – жорстко прив'язати до російських неоімперських інтеграційних процесів. На фінішну пряму він, очевидно, вийшов 9 листопада 2013, коли відбулася його таємна зустріч з Путіним на військовій базі в Росії. Очевидно тоді погоджувався остаточний план розвертання України на 180 градусів і жорсткого введення України у фарватер російського геополітичного курсу.
Остаточне підписання, а точніше – не підписання – угоди про асоціацію мало відбутися 28-29 листопада 2013 у Вільнюсі. Тому за кілька днів до того уряд України, який був слухняним виконавцем волі президента Януковича, вирішив призупинити процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Таке розпорядження було офіційно оприлюднено тогочасним прем'єр-міністром України Миколою Азаровим. Рішення уряду України призупинити процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС викликало хвилю протестів у самій Україні. Станом на 22 листопада 2013 р. в багатьох містах України (Донецьку, Харкові, Києві, Львові та ін.) стали стихійно виникати євромайдани. Тримісячне протистояння на Майдані, яке призвело до гострих сутичок, завершилося поваленням режиму президента Януковича.
Після його повалення Верховна рада України почала швидко змінювати і зовнішньополітичну концепцію і оборонну доктрину. Було вирішено повернутися і швидкими темпами підготувати та підписати "Угоду про асоціацію України та ЄС". Тим більше, що після такого тяжкого протистояння ЄС вже не мало особливих заперечень щодо асоційованого статусу України.
Ці зміни базувалися з одного боку на стихійних вимогах протестантів з Майдану. А з іншого боку – політичними установками політичних партій та рухів, які блали участь у протестах на Майдані.
На ці зміни різко зреагувала Росія. Наприкінці лютого Росія розпочала інтервенцію в Україну. Головним об'єктом став півострів Крим – автономна республіка Крим, яка входить в Україну.
Реакцією Верховної Ради стала пропозиція прийняти закону"Про внесення змін до деяких законів України (стосовно забезпечення і гарантування національної безпеки України) ", який передбачає відмову від позаблокового статусу України. Згідно з пояснювальною запискою, "проголошення України в 2010 році "позаблоковою" державою не зумовило посилення безпеки України, а навпаки – знизило обороноспроможність і рівень національної безпеки України". У зв'язку з цим у проекті закону передбачається внесення змін до закону України "Про засади національної безпеки України" і закону "Про засади внутрішньої та зовнішньої політики", згідно з якими на законодавчому рівні закріплюється євроатлантична інтеграція і вступ до Організації Північноатлантичного договору як стратегія зовнішньої політики України. Головною причиною цього є те, що "Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї не спрацював" – Російська Федерація як один з гарантів недоторканості і цілісності України сам розпочав інтервенцію в Україну. Хоча не відомо чи цей проект буде прийнятим. Після кількох днів після його внесення у парламент, появилися більш обережні голоси навіть з боку опозиції.
Очевидно, що Росія має декілька варіантів розвитку подій. Тому метою військової операції у Криму є розвідка боєм – вивчення того, наскільки далеко може піти Росія у своїх планах і наскільки рішучими можуть бути США та ЄС.
Мета-мінімум – зробити Україну некерованою, посіяти повний хаос. Що Путін і робить як через свою агентуру, так і через проросійські організації.
Мета-мідіум – створити у Криму та базі Чорноморського флору РФ маріонеткову квазідержаву під протекторатом Росії, або встановлення над Кримом подвійного суверенітету, або створення настільки самостійного федеративного утворення, що воно фактично буде незалежне від України.
Мета-максимум – на базі Криму створити плацдарм для подальшої дестабілізації і або повзучої, поступової, або ж навіть і одномоментної анексії України. Одним з варіантів такої анексії може бути повалення існуючого в Україні уряду. Іншим варіантом може бути нівелювання здобутків Майдану через розставляння в Україні своїх кадрів, підміну лідерів Майдану, і т.д.
Є ще й побічні цілі – які насправді можуть бути головними. Вони можуть бути спричинені "сланцевою революцією" у газовидобуванні, яка загрожує російській монополії на газовому ринку. Ціна на газ падає, тому потрібно диверсифіковувати ринки і здешевлювати доставку газу. А тому:
Однією з таких цілей є оптимізація і здешевлення проекту "Південний потік" – South Stream – російсько-італійський проект системи газопроводів, що має пройти дном Чорного моря з Новоросійська в болгарський порт Варну (або до Румунії) і далі через Балканський півострів в Італію й Австрію. Цей газопровід може піти через Крим.
Іншим є побудова у Криму глибоководних портів з LNG терміналами для скрапленого газу і LPG танкерів з посадкою 25 метрів. Мета – експорт скрапленого газу до Китаю та інших неєвропейських споживачів газу. Поволі але неухильно реалізується передбачення Генрі Кіссінжера двадцятирічної давності про те, що центр світових впливів, центр політичних впливів переміщається з Північної Атлантики – Європейсько-Американського тандему – у Тихоокеанський басейн – у багатокутник США-Китай-Японія-Південня Корея-Тайвань. Варто просто проаналізувати об'єми виробництва, кількість інновацій, кількість наукових розробок, людський потенціал. Тому Росія хоче підсадити на "газову голку" ще й цей регіон. З Європою це їй вдалося. Однак тепер ЄС це зрозумів і проводить контрзаходи – диверсифікацію поставок енергоносіїв.
Якою мірою політичні сили та громадські рухи, які вже четвертий місяць боряться на київському Майдані, були свідомі цих геополітичних констеляцій?
Якщо говорити про широкі маси протестантів, то радше на дуже декларативному рівні – на рівні загальних слоганів на кшталт – "Україна це Європа". Те, що Янукович не підписав "Угоду про асоціацію України та ЄС" дещо конкретизувало на певний час цей салоган. І на початку грудня йшлося про ЄвроМайдан – тобто Майдан, який бореться за інтеграцію України з ЄС. Однак ближче до січня-лютого головною метою Майдану, який поволі відкинув додаток "Євро", стало повалення клептократичного режиму Януковича. А, коли розпочалася російська агресія у Криму і провокування проросійських бунтів на Південному-Сході України, Майдан (і як протестний феномен, і як тимчасова влада) переорієнтувався на протидію агресору – режиму Путіна в Росії.
Як бачать різні політичні партії – на рівні політичних програм – геополітичне майбутнє України?
Партія "Батьківщина" пройшла цілу еволюцію поглядів. Якщо говорити про її геополітичні орієнтації епохи Віктора Ющенка коли Юлія Тимошенко була прем'єр-міністром, то партія "Батьківщина" підтримувала ті чи інші форми інтеграції України з ЄС. Однак Тимошенко завжди виступала проти євроатлантичної інтеграції – вступу України до НАТО. Зараз відбулося усвідомлення хибності цієї позиції і партія та й сама Тимошенко переосмислила цю позицію – хоча все одно тимчасовий прем'єр-міністр Арсеній Яценюк підкреслює – про вступ у НАТО не йдеться. Можливо це тактичний хід – сигнал Росії.
Партія "Удар" однозначно про європейська – за інтеграцію з ЄС у доступних для України формах. Однак її позиція щодо євроатлантичної інтеграції доволі невизначена – радше ситуативна. Очевидно вона змінюється. При цьому партія "Удар" враховуватиме, що вона розраховує на виборців на Сході України, де євроатлантична інтеграція непопулярна.
Права партія Всеукраїнське об'єднання "Свобода", навпаки, як і кожна європейська права партія, спочатку була проти європейської інтеграції України. Однак вибух ЄвроМайдану за останні місяці скорегував її відношення до євроінтеграції. Тепер, принаймні на словах, вона виступає за обережну євроінтеграцію – проте зі збереженням української специфіки. Натомість щодо НАТО вона мала і має однозначно позитивну позицію – тобто виступає за широке євроатлантичне співробітництво аж до вступу у НАТО.
Якщо аналізувати менші політичні та громадські утворення, які прилучилися до Майдану, то їхні погляди на загал є проевропейськими та проєвроатлантичними.
Після прямої російської агресії процес кристалізації геополітичних преференцій політичних та громадських гравців Майдану дуже прискорився. До цієї інтервенції та проросійських виступів на Південному Сході протистояння сприймалося виключно як внутрішня справа – внутрішній конфлікт між клептократичною владою та народом – тобто це був конфлікт по вертикалі:
Режим Януковича хотів перетворити його у горизонтальний конфлікт – конфлікт між двома більш-менш рівними частинами України. На це розраховував і Путін, коли інспіровував проросійські виступи:
Однак події останніх днів показують, що страх перед війною, навпаки, об'єднав Північний Захід і Південний Схід країни – вони за єдність у рамках України. Єдиним виключенням є Крим, який окупований російською армією. Сепаратисти Криму за підтримки Путіна бачать протистояння в Україні як протистояння Криму за підтримки Російської Федерації:
Тепер конфлікт набрав міжнародного чи геополітичного характеру саме з вводом російських військ. Протистояння стало горизонтальним – між Україною з більшою частиною світового співтовариства та Російською Федерацією, яка окуповала Крим:
І саме так воно сприймається більшістю політичних сил Майдану.
Очевидно ще слід очікувати реакції інших, тепер деморалізованих, політичних сил, які були опорою режиму Януковича.
Комуністична партія України майже не висловлюється з цього приводу. Хоча вона завжди була антиєвропейська та антинатівська.
Деморалізована Партія регіонів України розкололася і шукає свого місця у майбутньому. Однак в умовах російської агресії вона de facto підтримує центристські партії Майдану – "Удар" та "Батьківщину".
Події в Україні зараз дуже динамічно розвиваються. Ніхто не очікував такої гострої і навіть неадекватної реакції Росії Путіна. По суті він починає руйнувати весь світовий status quo. В найближчому минулому цей конфлікт може нагадувати тільки Карибську кризу.
Осмислення глобальних наслідків українсько-російського конфлікту початку 2014 року ще попереду.
Стає очевидним, що ми входимо у світ, в якому Китай стає головною економічною силою. Всі інші геополітичні гравці мусять до цього достосуватися. Можливо неначе неосмислені з точки зору досі існуючого геополітичного status quo дії режиму Путіна є певним кроком у цьому напрямку. Росія якось хоче вписатися у цей новий Рах China? Однак чи не занадто рано геостратеги з Кремля поховали Pax Americana? Може саме цим і пояснюється розвідка боєм, яку режим Путіна організував в Україні? Може саме цим і пояснюється його демонстративнее відкидання не те що норм міжнародного права західного зразка. Новий політичний гегемон – Китай – не переймається такими дрібницями – це країна явно не демократична. Може саме цим і пояснюється його ставка на зброю і насильство? Він хоче змінити не те що стиль, але й етос міжнародних відносин – відродити приховане "право сильного"?
При цьому зазнають модифікації і геополітичні преференції політичних та громадських рухів всередині України. Можна сказати, що вони змушені достосовуватися до геополітичних реалій. Це повязано як з геополітичною вагою України, яка не є великим гравцем на цьому полі. А разом з тим і певною незрілістю, а часом і різного роду конформізмом, українських політичних еліт, які мали б формувати геополітичні преференції України. Можливо, ще зарано говорити, що політичні еліти України швидко вчаться, однак реагують вже достатньо швидко. Що вселяє надію на те, що в подальшому їх політичні кроки будуть не реактивними, а осмисленими, а в майбутньому, можливо, навіть офензивними.
7 березня 2014
Тарас ВОЗНЯК,
