«Із фронту, що присувався до Дністра під Станиславів, чути тяжку гарматну канонаду. Ситуація скрізь напружена. Щодня вичікуємо новин… Серед таких обставин наближаються Великодні Свята», – це уривок зі спогадівповстанця Подоляка про те, як сотня Різуна святкувала Великдень. Місце дії – Чорний ліс, рік – 1944, пише “Репортер”.
У Великодню суботу, 15 квітня, табір кипить як у вулику, пише Подоляк. Одні чистять зброю і порядкують колиби, другі рубають чатиння, щоб ним прикрасити колиби, інші будують каплицю, в якій завтра відправлятиметься польова Служба Божа. Найбільше з усіх звиваються куховарки. Вони мусять наварити для цілої сотні їжі. Ще й гості мають прийти. Бунчужний Олекса та інтендант Кертиця наглядають над усім. СотеннийПетро Хмара вибрався до Грабівки полагодити передсвяткові справи. На дорозі перед табором заскрипіли навантажені вози, що прибули з сіл з дарунками для повстанців. Вивантажено великі білі паски, ковбаси… Перед вечором усі підстригли собі чуприни і голилися, чистилися, вмивалися.
Настала неділя, 16 квітня.
«Рано. Старшини провірили, чи всі на своєму місці.
– Увага, йдуть гості, – запримітив хтось.
З-поза дерев показуються провідник Роберт, Митар, Левко, отець Микитюк…
Наказ – і все стрілецтво виходить з колиб.
– Позір! – У трилаві збірка! – в одній хвилині ціла сотня, виструнчена, стояла на прощі перед каплицею.
До каплиці підходить убраний до Служби Божої отець Микитюк.
– Благословен Бог наш, всегда нині…
Далі проповідь….
– Ви покинули рідну стріху, батьків, матерів і віддали себе всеціло одній великій справі. Вам припала честь і обов’язок здобути Україні волю. Хай Господь Бог благословить на святе діло… Христос воскрес…воскресне Україна.
Неначе одна велика родина засіли повстанці до приготованих столів. Вони гостились, співали, жартували до полудня. Як акомпанемент до їхніх забав, гомоніли сальви фронтових гарматніх батарей. А надвечір повстанці порозходилися по підлісних селах кінчити Великдень».
«Великдень мав особливу вагу для повстанців, – коментує директор музею визвольних змаганьЯрослав Коретчук. – Треба розуміти, що якраз у цей час, в кінці березня на початку квітня, вони покидали свої криївки, де зимували по 3-4 людей, і збиралися у більші групи. Тобто для них це був перший зв’язок після зими. Розказували, що сталося за цей час, дізнавалися, хто загинув».
А ще був символічний момент усвідомлення – зима скінчилася, ми її пережили, боротьба триває і далі.
Такі невеликі групи святкували по-скромному, але старалися дотриматися усіх традиційних моментів. Поки була можливість, продовжує Коретчук, у 1944-45 роках, доки радянська влада не могла повністю встановитися, повстанці часто ходили на Великдень у найближче село. Відстоювали службу в храмі, а потім розходилися по людських домівках. Тобто святкували, як і всі.
«Вже після 45-го в більшості змушені були святкувати у лісі, був великий ризик, що у селі зроблять облаву, – каже Коретчук. – У лісах, поки одні стояли на сторожі, інші робили столи зі зрубів, замість скатертин була хвоя. А на столах – освячені паски, яйця, ковбаси».
Традиційно те все приносили люди із сіл. Тут було кілька варіантів. Спеціально кошики для повстанців готували друзі, родичі чи місцеві члени ОУН. Або ж біля церкви, після освячення, кожна сім’я витягала щось зі свого кошика і віддавала для повстанського столу.
А ще до великодніх свят ОУН випускала тематичні бофони – грошові документи з фіксованим номіналом чи без нього. Перед святами їх поширювали серед людей і таким чином ще й збирали гроші, аби повстанці могли відзначити Великдень.
До слова, і фотографії, і бофони тих часів у музеї визвольних часів до Великодня об’єднують у виставку.
На тих фото усі вони посміхаються, хоч і паска в них скромна, і зброю треба тримати під рукою. Але є тверда віра – Україна воскресне. І вони таки були праві…
