Керівник Івано-Франківського відділення мережі АЗС «ОККО» відкрив понад тридцять(!) сучасних автозаправних станцій і все життя працює за гаслом «Самопомочі»: «Візьми і зроби»!
Про таких як Василь Кіндій кажуть: «Одружений з роботою». Зранку як взявся до праці й аж… У таких роботоголіків досвід завжди основний капітал. А ще нетерпимість до чужого нехлюйства. «Ну як таке може бути? В ціні кожного літра бензину понад три гривні становить акциз на будівництво і ремонт доріг! А от виїжджаємо за Івано-Франківськ – яма на ямі», – ділиться зі мною Василь Михайлович. – Звісно. Це проста математика. Узяти показник за день з продажу хоча б по наших автозаправках. Тоді можна вивести середню суму для всіх загалом. Повірте, це мільярди! А тепер слід зрозуміти, куди діває держава гроші, які призначені на дороги. Вони щезають десь там, нагорі. А якби гроші вкладати тут…»
— Тож навіщо вам політика, ви ж чудовий господар? Для чого йдете в депутати?
— Завжди казав, що я господарник. Громадськими справами займався, бо брав участь у трьох українських майданах – підтримував голодування студентів у 1990-му, був на Помаранчевій революції і тепер – на Майдані. Тричі був депутатом Галицької районної ради. Але я не думав про велику політику і про Верховну Раду. Наша помилка була у тому, що ми вважали що політика не впливає на господарників. Я мав сигнали від колег у Львові, що їхній бізнес утискали за Кучми, якісь непорозуміння були за Ющенка. Але такого, як творилося за того Януковича, ніхто собі й не міг уявити. Коли я у грудні минулого року з друзями був на Майдані, серед інших мені запам’яталося одне російськомовне гасло: «Поймите, нас задолбало». Все. Крапка. Я не буду більше довіряти долю своїх дітей, своїх внуків безвідповідальним і злочинним людям. Ми щойно тепер переконалися в тому, що всі європейці зрозуміли давно. Якщо ти не займаєшся політикою, політика займається тобою. Ти собі працюєш, щось плануєш, щось думаєш, а політики одним безглуздим законом можуть все це знищити. З цим треба покінчити раз і назавжди.
Василь Кіндій з синами
— Думаєте, що це вдасться змінити?
— Я вважаю, що теперішня активність патріотів вселяє надію, що ми це всі разом змінимо. Я оптиміст. Тож нині, як ніколи, маємо нагоду свій набутий досвід докласти до нових законів, які дадуть змогу, наприклад, так званий дорожній збір залишати на місцях, щоб розвивати наш округ і будувати тут європейські дороги, а не мегатраси в Конча-Заспі чи новому «Межигір’ї»…. Щоб змінити принцип наповнення і розподілу бюджету. До речі, в команді «Самопомочі» якраз є активісти з «Реанімаційного пакету реформ», які вже напрацювали ряд дуже важливих і потрібних законів.
У 25 РОКІВ —ДИРЕКТОР!
— А це правда, що після закінчення вишу одразу ж стали директором підприємства?
— Ну не просто з-за парти. Але таке було. Після закінчення Івано-Франківського інституту нафти і газу за спеціальністю – проектування й експлуатація нафтогазопроводів, газосховищ і нафтобаз – я був скерований на Луганщину у місто Ровеньки, тоді це була Ворошиловградська область. Якраз зараз ці території тимчасово окуповані. Спочатку два роки працював головним інженером на підприємстві із забезпечення нафтопродуктами. А через два роки, рівно в 25, став директором цього підприємства. Так простому хлопцеві вдалося вперше досягти щось самому. Якихось земних покровителів, як то кажуть, у мене не було. Мати ж працювала прибиральницею, а батько – електрозварювальником у Новому Роздолі на Львівщині.
Починав я свій трудовий шлях за часів “ворошиловградського ”експерименту”. Вперше замість талонів за пальне на АЗС пробували розраховувались готівкою. На той час керівників сварили за невикористані бюджетні кошти. А на Луганщині всіх все влаштовувало, ніхто не хотів перенапружуватися, бо не було конкуренції. Тож всі надлишкові кошти зі структури перекидали мені. Казали: там є той “западенець” – він не сидить на місці, все щось робить, хоче будувати, то давайте кошти йому. Тож я й практично один серед багатьох провадив на той час будівництво нових АЗС. Маючи бажання, дозвіл і кошти, за неповні чотири роки збудував там 10 автозаправних станцій. Бо завжди у праці ціную одне правило: «Бачиш щось треба зробити, – візьми і зроби». Тому мені близькі завдання «Самопомочі», від якої я й балотуюсь у Верховну Раду.
Василь Кіндій з командою Самопомочі
«Я НЕ ВЛАСНИК, А НАЙНЯТИЙ МЕНЕДЖЕР!»
— А як потрапили на Івано-Франківщину?
— За тим «ворошиловградським експериментом» зміни торкнулися всіх підприємств і колгоспів. Адже в них більше не було власних бензоколонок. Обов’язок постачання пальним покладали на централізовані нафтобази. В мене виникла ідея – автозаправні станції розташовувати не на території колгоспів і підприємств, а біля автомагістралей. Зручніше стало і підприємцям, і людям. Уперше на одній станції одночасно були бензоколонки для підприємств і для населення. Заправки стали працювати для всіх. А не виключно для одного підприємства.
Я подумав, що треба на АЗС продавати й інші товари. Те що людям може знадобитися в дорозі. За віконцями моїх заправок з’явилися зубна щітка, паста, голка з ниткою, гребінець, мінеральна вода. Тоді це вважалося новацією… Щиро кажучи, «ноу-хау» прижилося не одразу. Але згодом на такі товари з’явився попит. У той час всюди на АЗС були совєтського зразка бензоколонки. Працювали абияк, часто по руках розливали пального більше, ніж потрапляло в бак. А на моїх новозбудованих АЗС стояли колонки чехословацькі та німецькі – вищого класу!
Але як би мені добре не працювалось на сході України, мене сильно тягнуло до дому, на Галичину. Та керівництво і слухати не хотіло, щоб мене відпускати. Але тут вийшов конфуз, бо я отримав повістку до армії. Керівництво пропонувало зробити “бронювання”, бо ж не було мене ким замінити. Проте я категорично відмовився, бо розумів, що армія – це реальний шанс вирватися з Луганщини на Галичину. Два роки я відслужив заступником командира роти будівельників. Демобілізувавшись, повернувся додому. Й оскільки мав досвід керівника підприємства, був взятий на посаду заступника директора Івано-Франківського підприємства з забезпечення нафтопродуктами.
Через шість років по тому, у 1997-му, мене знов перевели на “важку ділянку”. На Галицькій нафтобазі на час мого приходу була, можна сказати, розруха. В той час в нашій області було вісім нафтобаз. Стояло питання про закриття деяких із них. Мені пропонували іншу посаду, проте відмовився навідріз і пообіцяв людям на нафтобазі, що буду щосили відстоювати підприємство, і що люди на заробітки до Польщі не поїдуть.
У підсумку, спільними зусиллями через вісім місяців ми вже були другими за реалізацією нафтопродуктів у всій області. В той час як інші скорочували людей, я набирав на роботу, інші продавали обладнання, а я –розвивав підприємство. Тепер ця нафтобаза обслуговує три області, тоді як інші давно не працюють! Так-от, для того, щоб щось зробити для людей, не обов’язково бути власником. Я не власник, а всього-на-всього найнятий менеджер, керівник!
ДІДОВУ КРИЇВКУ ЕНКВЕДИСТИ ТАК І НЕ РОЗСЕКРЕТИЛИ!
— Про вас кажуть, що ви живете на роботі, а як сім’я?
— Дружина й діти звикли до мого графіка життя. Бо дружину я собі виховав. З шостого класу… Так-так. Я зустрічався з нею з підліткового віку, бо вчилися в одній школі. Тепер живемо вже 37 років разом. На Галинку вдома напосідали батьки, а в школі ще й учителі. Тож, коли вона закінчила сьомий клас, я пішов до директора й перевів її до іншої школи. Мати була дуже здивована, бо на перше вересня Галинка мала йти в першу школу, а пішла в четверту. Мати питає “Ти куди йдеш ?”. Вона ж відповіла просто : “Василь перевів”. Більше запитань не виникало. А тоді я був всього лиш дев’ятикласником.
Одного разу проводжаю Галю додому, а тут виходить майбутня теща й каже: «Чого це ви до моєї Галі ходите»? А я теж розгубився і відповідаю їй з посмішкою: «Добрий вечір»… Теща була збита з пантелику, бо не очікувала такої реакції.
Сім’я у мене невелика. Ми з жінкою, син Мар’ян з невісткою та внучка. А ще з нами в квартирі живе моя сестра з сином Віталіком. Він мені також як син. Так склалось у сестри, що як виповнився племіннику рочок, то батько більше не з’являвся.Якось діти бавились в хаті, мій малий до мене каже «тату», а племінник підійшов, дивиться мені в очі і питає: «Вуйку, а можна я буду називати вас татом?» Мені клубок підійшов до горла, але я опанував себе і кажу: можна. Малий пішов за двері, висунув з-за дверей голову, сказав «тату» і сховався за двері, чекав, яка буде моя реакція. Я спокійно підійшов, погладив малого, поцілував в голову і відповів: «Слухаю тебе, синочку». Так у мене стало двоє синів. І так є донині. Я ходив до обох синів на батьківські збори, бо це в сім’ї було моїм обов’язком,на лінійки…Та одного разу вчитель помітила, що не збігається по батькові, один син Васильович, а другий – Володимирович. Пішла до директора, той їй відповів: «Не знаю, як там за документами, але бачу постійно батька, який виховує дитину». Тому, коли питають, скільки в мене дітей, відповідаю так, як відчуваю – двоє, хоча за документами – один.
Василь Кіндій із Головою Всеукраїнського братства ОУН-УПА ім. Генерала Чупринки Богданом Боровичем та ветеранами УПА
— Розкажіть про своїх батьків, дідів.
— Про своїх батьків і дідів можу розказувати годинами. А ще більше може розповісти мій 83-літній батько. У нас в родині є така історія: під час Другої світової війни мій дід Василь з хлопцями з УПА обладнав під стодолою криївку. Криївка було зроблена так вдало, що енкаведисти не змогли її знайти. Одного разу, коли в криївці переховувались троє вояків УПА, до нас на подвір’я наскочила група енкаведистів. Дід якимось чином дав знати повстанцям, щоб ті були тихо. Окупанти довго вишукували, але так нічого і не знайшли. Коли вони пішли, дід вивів хлопців із схованки і відвів у ліс, бо залишатись у криївці було небезпечно – зрозуміло, що то хтось із сусідів доніс на нього. Коли за кілька днів енкаведисти повернулися, вони знову стали шукати і знову нічого не знайшли. Але на цей раз вони дуже побили діда і забрали його в район. Цілий місяць тримали його в тюрмі і жорстоко допитували. Та дід стійко відпирався від будь яких зв’язків з УПА. Бо знав, як тільки що-небудь скаже, енкаведисти витягнуть все інше і вже не відпустять ніколи. Півтора місяці діда тримали у в’язниці і катували, а потім відпустили до дому. Коли бабуся за ним приїхала у район, він був худий виснажений, побитий-поламаний, але не зламаний.
ПРО УКРАЇНУ ТА ЇЇ ШАНСИ
— Що Ви думаєте про ситуацію в України? Коли ця війна закінчиться?
— Ця війна триває на нашій землі довго. Ще з 1991 року, а то й узагалі з 1917-го. Комуністи постійно воювали - з УНР і ЗУНР, із січовими стрільцями, з повстанцями на сході України. Потім воювали голодоморами з нашими селянами в 1920-х, 1930-х, 1940-х роках. Воювали з УПА, з нашою Церквою та інтелігенцією. Після відновлення незалежності стали активно воювати і знищувати нашу економіку, тепер ведуть проти нас відкриту війну, хоча брешуть, що війни нема. Нам свою національну безпеку треба будувати, виходячи з того, що на сході ми маємо і ще довший час будемо мати агресивного і підступного, непередбачуваного сусіда. Нового Президента ми вибрали, блискавичну війну того цілого Путіна зупинили, тепер треба вибрати нову Верховну Раду і негайно проводити реформи. Економічні реформи, соціальні, адміністративні. Покінчити із позаблоковим статусом. Негайно увійти до систем колективної безпеки, зокрема НАТО. Чимшвидше вступати до Євросоюзу. Бо інакше Росія нас розчавить. А зараз маємо хорошу нагоду: небувале за всю історію піднесення народу, весь світ за нас проти Росії. Усі нам хочуть допомогти, бо розуміють, що Росія на Україні не зупиниться і буде далі загрожувати Європі. Маємо використати цей історичний шанс.
ОЛЕГ ЄЖИЖАНСЬКИЙ, Газета «Експрес»
