Коли в кінці липня з’явилися повідомлення про те, що деякі українські боксери перед Лондонською Олімпіадою виголили собі козацькі оселедці, дехто (і ми також!) подумав: «Ну ось, ці хлопці пішли шляхом попсової шароварщини». Та й перші бої, де поголені «під козаків» Денис Бірінчик і Олександр Усик (що цікаво, - перший – луганчанин, другий – із Сімферополя) виходили на поєдинки «ритуально» - з дерев’яними хрестами на шиї, молилися у кутку рингу і маніфестально творили знак хреста, не переконали глядачів в органічності цієї «спортивної метафізики».
Але перемоги і медалі наших хлопців плюс емоційно відривне виконання ними «переможного гопака» таки зламали кригу скепсису. «Олімпійський гопак» у виконанні українських переможців за кілька годин тиражування інтернет-мережами став світовим трендом. Що вкотре переконує: традиції завжди актуальні, треба лише правильно до них апелювати. У належному місці, в належний час й за доречних обставин.
Якщо порівняти результати, скажімо, олімпійських команд України з боксу (5 медалей, а якби не "допомога" суддів, то було б і 7) та дзю-до (всі «вилетіли» в перших же своїх поєдинках!), то важко зрозуміти таку «волатильність» результатів. Люди ж ніби то ті самі, з того самого «м’яса»… Серед українських дзюдоїстів також топові постаті в світовому дзю-до, що їхали на Олімпіаду з претензіями на золото-срібло. Але в їх команді безвольність поразки була викликана, очевидно, відсутністю будь-якої містичної ритуальності, відсутністю настрою, емоцій і сил, які черпаються «з-за меж» світу цього. Як це було в боксерів.
Чим не герой і не приклад для наслідування Денис Бірінчик, який у півфіналі, програючи представнику Монголії два раунди, зміг зібрати волю в кулак і у третьому просто «вбив» монгола? Це ж не постановочні фільми з Ван Дамом, а реальний бій реального українця з реально сильним монголом, який здавалося вже переміг Дениса.
Тільки неймовірна втома і травмована рука не дозволили Денису Бірінчику наступного дня виграти фінал. Зате це зробив його колега-козак кримчанин Олександр Усик…
Нашим інтелектуалам, які звикли супроводжувати свої «роздуми в голос» про національну ідею вічним скиглінням про «поразки» та «фатальні обставини», навряд чи вдасться очолити тих, хто прагне побачити справжні дії справжніх воїнів. Не вдасться очолити і теперішній «еліті» – «рабам наживи» як сенсу існування…
Ще перед змаганнями, у своєму інтерв’ю, Денис Бірінчик сказав, що для нього оселедець не прикраса а «знак воїна». Якщо ці слова почує українська молодь (чи почує влада в особі знакового українофоба Табачника, і малоосвіченої «проффесури» мотивованої майже виключно наживою і накопиченням - питання риторичне)), це може мати далекосяжні наслідки.
Хоча і владі почути це було б дуже вигідним, адже актуалізована зовнішня загроза завжди об’єднує і стирає дрібні сусідські штучні протиріччя як за мову, так і «за межу». Бо коли «межа» і все що по обидва боки від неї може стати чужим, то тут вже не до дрібного хутірського «межування»…
Очевидно, що зерна національної ідеї проростають не в інтелектуальних лабораторіях, а на тих ігрових майданчиках, де майбутнє нації намагається наслідувати своїх героїв. Національна ідея – це не продукт наукового аналізу, а швидше «синтез Осяяння» під час містичного ритуалу, фізичної перевтоми, колективної синергетичної молитви...
Аналітики вже давно в очікуванні початку світового фінансового колапсу (розходження тільки в прогнозах часу його початку – через рік-два чи через десять-двадцять?), який приведе до глобальної військової пожежі – битв за енергоресурси, продовольство та воду. Світ, кажуть, рухається до принципу «Кожен сам за себе»…
Україна цікава своїми ресурсами. Вугілля на 400 років, уран, залізо, а головне – чорнозем. Хто колись бачив Глобус, то може собі уявити скільки мало на планеті є територій, де родить пшениця – це лише дві вузеньких смужки: в Північній півкулі – Північ США та Південь Канади, трішки Франції і Південь Німеччини, по шматочку Угорщини та Польщі і Україна. На Півдні ще сутужніше: смужка в Бразилії-Аргентині і «пляма» в Австралії.
Чи хтось має сумнів, що Україна в цій ситуації є ласим шматком як «продовольча база Євразії»?
І чи варто говорити, що в «час Ікс» на шматки України заявлять свої права всі сусіди: головно Росія, Польща, Румунія і Туреччина. Так, ми всіх любимо, зі всіма прагнемо «вічної дружби»… але ж будьмо реалістами)). Дружба актуальна тоді, коли є що їсти…
«Олімпійський гопак» - це можливо дороговказ в формуванні поточної національної ідеї, в основі якої «Мілітиразована духовність» (назва наша (с), доволі умовна). Або інший варіант ідеї – «Духовно-мілітарна мобілізація».
Ще на початку дев’яностих років було висловлено припущення, що національна самосвідомість може сформуватись швидше в рамках мілітарного співтовариства, де відбуваються ритуали тілесного і духовного напруження та приготування до боротьби. Не будемо оригінальними, стверджуючи, що справжня національна еліта і сьогодні кристалізується в організаціях саме з мілітарною структурою (наприклад, в орденських згромадженнях, традиційних скаутських системах на кшталт «Пласту» і т.п.). Саме там звернення до сакральних цінностей супроводжується вишколом тіла через самообмеження та фізичні вправи, через повторювані ритуали, які завжди є порталами духу, як твердили ще в часи античних Греції та Риму.
Цікаво описаний і духовний «шлях Воїна» Кастанедою… Хоча не будемо відволікатися від теми…
Українська традиція «духовно обумовленої войовничості» достатньо розвинута, щоби підживлювати актуальні національні ідеї і практики у ХХІ столітті. Лицарі вільного Степу дохристиянської епохи, характерники козацької доби (до речі українське козацтво, хто не «в курсі» – явище космополітичне, зі «сфери Духу», - це була наднаціональна «спільнота духу» з тюркськими, українськими, можливо, глибше – індо-арійськими та іншими коренями), воїни-розвідники Шухевича часів УПА – все це створює достатньо впевнену «лінію лицарсько-духовно-мілітарної спадковості», яку (можливо, знаково для нас) продовжує ритуалізована поведінка українських боксерів-олімпійців. Не будемо спекулювати на тому, що саме «виконавці древніх обрядів» отримали медалі Лондонської Олімпіади-2012, але, погодимось, щось у цьому таки є… Адже всі ті незліченні легенди і передання про Силу предків, яка приходить на допомогу тому воїнові, що покликав її через здійснення обряду, виникли не на порожньому місці.
Саме це відчуття приналежності до спадкової лінії духу варто сьогодні культивувати у спортивних школах, на уроках фізичної культури, у військово-спортивних організаціях. Без духовного містичного стержня розвиток тіла буде лише індивідуальною практикою «хіміків-культуристів». (Та сама дія з різною мотивацією дає часто протилежні тренди і результати). Східні вчення присвятили цьому єднанню гартованих тіл у кровно-містичній спільноті десятки трактатів, котрі немає сенсу тут переповідати. В українській традиції таке єднання дістало назву «Соборності». Але… слово є, а реальної «Соборності» – немає.
Ми бачимо, що наразі політичні та культурницькі практики досягнення Соборності вперто не спрацьовують. З кожним роком протиріччя в середині «національного тіла», котре «сліпі провідники» намагаються єднати переважно партійними гаслами та письменницькими презентаціями, стають все відчутнішими. Україна може наблизитися до критичної межі, за якою може початись адміністративна дезінтеграція і, як наслідок, руйнування держави. У багатьох українців склалось спотворене уявлення про взаємовідносини «національного тіла» і держави. Склався стереотип, згідно якого держава є самоцінним та самодостатнім утворенням і саме її наявність, буцім то, забезпечує життєдіяльність нації.
Насправді, все інакше. Держава є вторинним утворенням. Вона історично виникає не як умова єднання, а як його етапний наслідок. Іноді замість справжньої, вистражданої соборної держави виникає так звана «химера» (штучне «державоподібне» утворення на основі політичних домовленостей, або ж тимчасового спільного економічного, тобто егоїстичного, інтересу різнорідних сил і кланів). Такою «химерою» є теперішня наша державність. В умовах стабільності і мирного розвитку така «химера» може існувати достатньо довго, іноді століттями.
Але, на превеликий жаль, в найближчому майбутньому стабільність не світить нашій планеті. Ми знаходимось на старті «поганих часів». Криза, що мандрує світом, як тепер зрозуміло, є лише передвісником майбутніх глобальних потрясінь. На обрії вже з’явились грізні тіні «ресурсних війн» і нового силового переділу ринків збуту. Такі потрясіння наша хитка «химера» не переживе.
Тому «перекодування» України на нові духовні коди є не стільки бажаною, скільки обов’язковою справою. Такі трендово-ексклюзивні моменти, як «олімпійський гопак» наших боксерів є рідкісними історичними знаковими точками, коли можна було б почати відлік нової національної ери в добу прогнозованих глобальних викликів.
Якби хтось з політиків вже тепер зрозумів це і почав роботу у напрямі не придуманого у кабінетах, але органічного універсального духовного відродження, ми б змогли створити «територію надії». Шкода, поки що таку роботу підміняють містечковими псевдополітичними спекуляціями навколо національно-патріотичних символів.
Тільки декілька тактичних пунктів на шляху реалізації ідеї «Духовного мілітаризму» (список початковий, його розвивати і розвивати…):
1) Щоденні уроки фізкультури в школі,
1) Впровадження культу фізичного і духовного здоров’я,
2) Розвиток масового спорту (головно єдиноборств, стрільби і т.п.),
3) Повернення шкільної військової підготовки,
4) Розгортання широкої системи на зразок радянського ДОСААФ,
5) Організація ритуальних дитячих і молодіжних спільнот за зразком «Пласту»,
6) Законодавчий дозвіл на вільне володіння нарізною зброєю (досвід Прибалтики і Грузії свідчить, що це ще й механізм радикального зменшення рівня злочинності).
7) "Гармонійне" виховання: архітектура, музика, живопис, риторика, астрономія, естетика, філософія.....
8) Військова реформа. Розробка і реалізація програм реформування Збройних Сил.
9) ...................
Бо нам дехто навіть із знаних і зовсім не дурних українських політологів-футурологів пропонує культивувати і «продавати» світові наш сопливий «культ невдач і поразок». Ви також хочете бути сопливим і невдачливим членом світової спільноти?))))))))
Аналітична група «Фіртка-Магус»
А НАРАЗІ:
Дослідження науковців засвідчили: за період навчання з 1 по 9 клас поширеність хвороб органів травлення, а також зниження гостроти зору школярів зростає у півтора рази, ендокринної системи — у 2,6 рази. Майже кожен випускник має вади опорного-рухового апарату, поширеність патології вже наблизилася до 90%.
«Батьки занепокоєні — до школи діти йдуть здоровими, а закінчують її з цілим букетом хронічних хвороб. А що буде, коли вони починатимуть навчання з п’яти років, як велить закон про дошкільну освіту?», — пише оглядач.
Про проблему зменшення кількості здорових дітей ZN.UA розповіла заступник директора Інституту гігієни та медичної екології імені О.Марзєєва, член-кореспондент НАМНУ Надія Полька.
«Сьогодні в школу йде значно більший відсоток хворих дітей, ніж це було, скажімо, два десятиліття тому. Матеріали досліджень, якими займаюся впродовж 30 років, свідчать, що багато дітей починають навчання, вже маючи хронічні хвороби і функціональні відхилення», — стверджує Надія Полька.
