Революційні процеси є процесами самопідтримуваними. Тим більше, у тих суспільствах, які по дитячому ведуться на травматичні спекуляції, котрі закохані у минулі поразки та плутають табу з традицією.
Революція, проходячи періоди згасань і криз, тяжко-валко крокує до свого системного завершення – встановлення прямого народовладдя. Маленька людина за всяку ціну хоче доторкнутися до важелів історії, відчути себе хоча б на мить володарем власної долі, відчути себе рівною небу.
Всі інші варіанти маленьку людину не влаштовують. Всі інші варіанти маленька людина оголошує зрадою.
Можна довго і нудно пояснювати прописні істини соціології та інших суспільних наук про те, що народне щастя виробляється не гільйотиною, а механізмами іншого штибу. Маленька людина слухає ці теревені і думає: «Що ви, козли, знаєте про народне щастя…».
Адже насправді народне щастя не в бутерброді з товстим шматком шинки і не в нових меблях, поставлених на свіже полаковану підлогу. Народне щастя – у приниженні влади і виставлянні на глум «жирних котів». За Ляшка голосують не тому, що він красивий і розумний, а тому, що він називає сильних, багатих та успішних світу сього скотиняками. Себто, у розумінні маленької людини, виголошує підсумкову чорну правду життя.
«Я не народився невдахою і терпилою, - думає маленька людина, думає кожного дня. – Мене таким зробили скотиняки. І вони за це відповідатимуть. Страшно відповідатимуть».
Саме з цієї невідступної, стрижневої думки і народжуються революції та майдани. Народжуються зовсім не для того, щоби ставати таранами реформ та решти чиновницького бла-бла-бла. Вони народжуються для іншого. Для того, щоби скотиняки відповіли «за все». Й не інакше.
«Знаєш, чого я чекаю? – запитує мене маленька людина, син, онук і правнук маленьких травмованих людей. – Я чекаю, коли Захід пішле нас нах…й. Отоді ми й почнемо».
Революції стоять на цьому «ми почнемо». Стоять твердо як скелі. Революціям до одного місця продовження і завершення. Захопити чергове «межигір’я», накласти купку лайна на шовкові простирадла правителя і засмажити на ґрилі його грьобаних страусів – оце і є священна екзистенція революції. Містерія справедливості і рівності небу. Й начхати, що буде потім. Головне, щоби страус добре просмажився.
Революцію лише варто почати, а далі вона вже котитиметься сама. Як той колобок, який всіх послав лісом. Котитиметься, зминаючи більших і менших спекулянтів, що намагатимуться на ній поживитися. Революція переступатиме через люстрації та коаліції і йтиме до прямого народовладдя. Революції до задниці експерти, які кажуть, що потенціал майданів вичерпався. Для того, щоби він вичерпався і більше не свербів, потрібна кількарічна робота колективу розумних і далекоглядних стратегів. Й не просто стратегів, а стратегів з грошима і репутацією.
А це не про нас.
Наша революція почалася у далекому 2001 році, коли українські інсургенти першої хвилі рушили на вулиці під гаслом «Україна без Кучми!» Вони першими кинули лайно в пащу паперовому тигрові. Вони ще тоді не знали, що починають «довгу дорогу в дюнах», кінця-краю якій й досі не видно. Вони читали «Відкрите суспільство» Карла Поппера як Біблію, а Біблію як «Мурзілку» (їм казали, що це умова форматності). Вони були наївнішими за хунвейбінів (якщо не брати до уваги ґрантових заявок). Вони, як здається, не розуміли природи революційного Даймона (в смислі Демона).
Адже він приходить на землю не для зміни президентів й не для порятунку невмитих ельфів з Країни Чудес від Тайожного союзу. На всі ці бздури Даймонові начхати. Від початку часів він має свою програму. Він приходить танцювати хмарні танці вселенського руйнування, він приходить як Залізний Генерал проклятих, як вимолений Батько знедолених, котрі просять його про конкретну справедливість. Себто про вогненну ніч, коли можна буде кинути коктейль Молотова у будівлю СБУ і трахнути дружину начальника. І коли маленькій людині за це нічого не буде.
А для того треба хоча б раз витерти ноги об закон. Цей ритуал успішно провели у грудні 2004 призначивши третій тур президентських виборів. Один розумний чоловік тоді сказав, що держава, в якій президентів обирають у три тури, рано чи пізно стане територією, де владу взагалі не обиратимуть.
Як у воду дивився. В принципі, пророкованої ним досконалості ми вже досягнули. Адже не ми обираємо тих щедрих на інтерв’ю та бріфінґове віскі послів, котрі реально керують нашими скотиняками, а через них – нами. Нам для втіхи залишили вузький вибір поміж кількома різновидами вітчизняних та гастролюючих скотиняк, згрупованими за примітивним кланово-містечковим принципом і розбавленими різношерстими «активістами в процесі оскотинювання».
А це, панове, вже останній етап перед настанням політичного апокаліпсису, що зветься прямим народовладдям. Нагадаю: так було перед горезвісною Арабською весною, якихось п’ять-шість років тому. Африканських та близькосхідних скотиняк (здається, ще гірших за наших) за найкращим (як завжди) троцькістським задумом невдало перетусували й отримали, як реакцію, криваві плебейські бунти, громадянські війни і пряме народовладдя у традиціях суворого східного середньовіччя, а реально – «чорну діру» в активній фазі.
Ми також наближаємось до чогось подібного. Якщо десять років тому Києвом бігала одна, за великим рахунком нешкідлива й, навіть, прикольна, Баба Параска, то нині вулицями столиці крокує «колективна аватара» Баби, озброєна далеко не палицями та ще й з відповідним досвідом.
Ідейні підстави та колір шевронів «колективної аватари» не мають особливого значення. Що б вони не думали, чого б не проголошували і як би себе не називали – вони воїни Даймона революції, такі собі практикуючі метафізики, котрі чують сурми нетутешні. І йдуть до обрію буття. Як співали їхні попередникисто років тому у перекладі з французької Миколи Вороного: «Ми всіх катів зітрем на порох, Повстань же, військо злидарів!».
Щоправда, ті хто співав тоді, вважали себе інтернаціоналістами, а нинішні переважно обходяться без префіксу «інтер». Зрештою, Даймонові революції все це пофіґ. Військо злидарів, воно й на Альфі Центавра – військо злидарів. Тих, хто вміє заробляти, просять не надувати щоки й не ховати бабло далеко. Бо битимуть і то боляче.
Враховуючи, що у нас немає ані імамів ані визнаних духовних лідерів, майбутнє українське пряме народовладдя знов повторюватиме архетипи Комуни і Гайдамаччини. Щось подібне ми вже бачили наприкінці Другого Майдану, але тій моделі бракувало самодостатності. Гайдамаки взірця Чотирнадцятого року вже навчилися відштовхувати дружньо налаштованих політиків від мікрофонів, але ще не наважувалися в них стріляти. Третій Майдан, судячи зі всього, почнеться з вправи «артилерія б’є по своїм». Й чим ближчими будуть «свої», тим ефективніше по ним битимуть. Й навіть відомо, хто підноситиме набої і платити коректувальникам.
Немає сумніву, що теперішні варіації «Третього майдану» виглядають ще чернетково і непереконливо. Проте час йде, попит на радикальні рішення зростає. Відповідні організації, групи та товариства множаться швидше, ніж олігархи встигають їх скуповувати, а СБУ - вербувати. Є серед них вже достатньо безбашенні, а на підході нові, готові дивувати цілий світ своїм безпосереднім способом мислення. Даймон революції все швидше кружляє у своєму підсумковому вальсі. Невдовзі ситуація остаточно вийде з-під контролю. Тим більше, що гасло «міліція з народом» все ще цвинтарним набатом відлунює у вухах правоохоронців.
З іншого боку, заможний клас активно скуповує золото, антикваріат та переміщає заначки до іноземних банків. Навіть тачки потрошку переганяють до закордонних гаражів. Фінансові аналітики ті ще пророки. Вангують як нострадамуси і все-все передбачили. Тому то й не йдуть до України інвестиції. Хто ж інвестуватиме у вулкан напередодні виверження? З такого везувію всі тікають, а бабло – попереду всіх.
Зараз лише дурний не відає Великої Української Таємниці. Яка полягає у тому, що реальних грошей в Україні вже немає. Що всі реальні гроші вже давно і надійно вивезені, а та мізерія з конвертованих еквівалентів вартості, яка ще тут обертається, буде перекинута в офшори та «надійні гавані» за лічені хвилини. Повний голяк. Відповідно, у випадку настання народовладдя війську злидарів (у повному та абсолютному розумінні цього слова) дістануться хіба що лососі в холодильниках, портрети в золотих рамах, кухарки у прибудовах маєтків та гривні за ціною різаного паперу (200 за долар? 300?).
Розчароване та голодне народовладдя перенаправить свій злидарський гнів на інші, більш доступніші, цілі. На тих, хто «зрадив» й на тих, хто «не з нами». Хто не скаче, той не наш. Немає гри більш захопливої, аніж гра у «свій-чужий». Зрештою, у більшості маленьких українців завжди є ідеальний чужий. Це сусід з товстішою коровою (вищим будинком, крутішою тачкою, вродливішою жінкою). От він і заплатить за втеклих олігархів та глитаїв і вивезені ними гроші. А також, як то водиться між Сяном та Доном, за всі віки поневолення та за всі безсонні ночі і похмільні світанки.
Перерозподіл печеньок (себто нічна справедливість маленьких і травмованих) царюватиме недовго, адже за прямим народовладдям швидко підтягуються або окупанти, або ж домозрощені диктатори-рятівники. Налякане населення вже не буде таким перебірливим та прошеним як нині і прийме будь-кого, хто зможе повісити мародера та припинити грабування.
Зрозуміло, що на «українського Наполеона» розраховувати смішно. Радше це буде найуспішніший отаман з нинішніх «системних босяків», адже в нашій країні «люди довгої волі» представлені не так компетентними офіцерами, як реальними пацанами з наколками. В тому плані не варто плекати ілюзій: у логістиці державного менеджменту ми не надто далеко втекли від шахтарських бантустанів. Можливо наш найуспішніший отаман буде виглядати не так пацавато як дрьомови і безлери, але й єзуїтської витонченості доктора Салазара або ж генерала Стресснера йому навряд чи вдасться досягнути.
Не варто також прогнозувати далі приходу диктатури. Адже самої вершини революції буде достатньо для філософського переосмислення світу. Ті, кого не прикопають на городах і смітниках, зможуть широко подумати про марноту буття, про безглуздість мрій, замішаних на ненависті, а відтак, напевне, побачити повернення «колишніх» та привітати їх звичними (епічними?) дулями у кишенях.
Невже тричі правим був той французький скептик, котрий дивлячись на сині схили Швейцарських Альп, ще двісті п’ятдесят років тому прорік: всі революції рабів закінчуються поверненням їхніх хазяїв.
Володимир Єшкілєв
