(За тезами лекції, прочитаної 9 червня 2016 року на Івано-Франківському фестивалі Porto Franko ГогольFEST).
Нехтуючи тавтологією, можна сказати, що фестиваль є такою подією, яка обертається навколо власної подієвості, навколо усвідомленої присутності тут-буття, навколо настрою на відчуття сили, що виникає при зустрічі особливого місця та особливого дійства. Фестиваль розкриває сутність місця як середовища, дозволяє відчути його таємничу сутність, центровий (ядерний) зміст енвайронтменту.
В нашому випадку місце є містом. Івано-Франківськом, у якому лишилося ще трошки старого Станіславова. Зовсім трошки. Ще якихось вісім десятиліть тому воно було провінційним східно-європейським містом, що виросло з оборонної споруди сімнадцятого століття завдяки містечковому егоїзмові магнатів з роду Потоцьких, податковим привілеям та вдалому розташуванню на перетині торгівельних і рекреаційних маршрутів Карпатського краю.
Тепер воно не східно-європейське. Воно пострадянське, зі всіма наслідками, можливостями та відсутностями цього вимушеного, нестерпно проміжного – й нестерпно затягнутого у часі – позиціонування.
Можливо, коли восени 1944 року це місто опинилося фактично без населення, нові господарі Станіславова були не надто стурбовані його майбутнім. Якби це місто зникло, вони б не сильно сумували. Для них воно було аж надто дрібнобуржуазним, як тоді казали «соціально чуждим». Новим господарям були ближчими міста іншого типу: пролетарські населені пункти, сформовані навколо заводів.
Нові господарі навіть не потурбувалися прибудувати містові обов’язковий атрибут сталінської доби – приміський концтабір. Тому в місті майже не залишилося взірців сталінського ампіру. Не було кому будувати.
Але, попри немодну зовнішність та підозрілий дух, старе місто існувало далі. Існувало, здається, лише тому, що стояли його добротні і зручні будинки, до яких не без приємності заселилися військові та селяни. Місто стало чимось, що нагадувало гібрид казарми і села, тихо наляканого надлишком навколишнього урбанізму. З часом казарми зникли, а село звикло користуватися ваннами та унітазами.
А чверть століття тому в місті стався креативний спалах. Письменники і художники увійшли з еґреґором старого міста у таємний зговір. Еґреґор подарував митцям тіні, відтінки і нічні голоси свого минулого, привидів і ледь вловимі аромати сецесійних віталень, не зіпсованих капітальними ремонтами. Митці ж перенесли частинку минулого до сьогодення і створили з нічних голосів, привидів, відтінків та своїх амбіцій неповторний настрій Станіславського феномену. Місто знайшло (а, можливо, спровокувало) свій теперішній, свій ескортний гіпертекст, у якому еґреґорові зручно «відмотувати» час назад, повертаючи те, що можливо ще повернути. А ще цьому еґреґорові зручно бути вампіром.
В тому сенсі, у якому вампіром можна охрестити будь-яку структуру, спрямовану на присвоєння більш актуального (більш «свіжого» та більш «живого») за неї буття.
Він, цей еґреґор, потихеньку, так, щоби нікому не нашкодити й, зрозуміло, не викрити себе, живиться енергіями людської спільноти, котра його населяє. Він час від часу залишає особисті апартаменти у Станіславському гіпертексті й виходить на полювання. Він полює за структурами (не обов’язково писемними чи вербальними), що виправдовують або підтримують існування його ядерної сутності (ядерної структури). Одночасно він намагається протистояти тим структурним утворенням, котрі несуть в собі неприйняття міста, ненависть до нього та бажання його руйнувати.
Ось один з існуючих текстів, у якому мешкає ненависть до міста:
«Наші так звані «інтелектуали» люблять все старе і стародавнє. Їм їсти не давай, а покажи якісь розбиті перекошені двері в австрійській розвалюсі і вони будуть біля тих дверей довго прицмокувати і з розумним виглядом дудлити пиво. Авжеж, то ж австрійське, стародавнє, так пахне Європою[…]Звільняти Україну треба не принизливою пошаною до гнобителів-магнатів, а руйнуванням окупаційного спадку – отих австрійсько-польських кам’яниць у центрі Івано-Франківська і в інших містах, які викривляють психіку перехожих-українців, нагадують їм, що вони й досі дрібні, бідні і зрабщені» (Мар’яна Варців «Палац Потоцьких треба зруйнувати») .
Маніфест, з якого позичена ця цитата, був оприлюднений шість років тому і має у Мережі біля двадцять одної тисячі переглядів. Незримий вампір, видається мені, вже вмонтував його у свої гіпертекстові структури, як до вакцини вмонтовують здохлих бактерій віспи.
Міський еґреґор, як можна припустити, також виробляє «структурні вакцини» з тих текстів, висловлювань та знакових побудов, які за задумом своїх творців (або ж за своєю іманентною природою) є деструктивними, асоціальними, патологічними, сповненими прагнень знищення та руйнування. Можливо, він також відсікає від вічності неспроможні фрагменти на кшталт графоманських віршів, дурних мітингових звернень або ж бездарного мальовидла.
Можливо. Йому ненависна будь яка концептуальність. Можливо він відкидає ідеологеми і відфільтровує все, що породжено не серцем, а розумом. Можливо він полюбляє у структурах несподіваність та нелінійність. Можливо він щось знає про приреченість лінійності та прагматичного способу структуралізації.
Ця фільтрація майже непомітна для нас. В авторів відфільтрованих структур не влучають блискавки, їх не знаходять на цвинтарях з прокушеними шиями. Просто їхні твори тихо-мирно вмирають у просторі актуальності, втрачають ту загадкову субстанцію успіху, яку східні мудреці називають «фарр».
Можна також уявити собі креатора-вурдалака, який сам намагається «вампірити» еґреґор міста (дякую за цей парадоксальний образ Богдану Ославському). Цей уявний персонаж має бути могутньою психопатичною особистістю, а також відзначатися харизмою та, можливо, якимись містичними здібностями. Фантазія готова призначити на цю роль когось з відомих франківських митців, але… залишимо таку захопливу вправу майбутнім дослідникам міської метафізики. Адже наступні генерації також мають право на припущення та їхню принагідну апологію.
Не буде надмірністю припустити, що еґреґор не володіє здатністю діяти в межах «бритвиОккама», що, насправді, він сновида і марить крізь роки і століття. Тоді він діятиме за межами послідовно-логічного світу людей і машин. Він забуватиме цілі періоди своєї історії, прийматиме теперішніх минущих політиків за спадкових аристократів минулого, вестиме бесіди з невмирущим Іґнацієм Камінським та вперто концентрувати містичну силу навколо ксерокопій давно втрачених святих образів.
Якщо останнє припущення має рацію, то ми маємо справу з умовно «біполярною» структурою присвоєння. Зі структурою, яка спроможна на те, що видається нам (й лише нам) несподіванками. Можливо поява у місті Станіславського феномену й було такою несподіванкою. Парадоксальним фактом присвоєння містом актуального буття невипадкової групи людей.
Можливо еґреґор міста, яке послідовно втратило своє військове призначення, свою мультикультурність, свої промислові перспективи й – удруге – військове призначення, був просто вимушений перейти на інший формат свого оприсутнення, примаривши собі роль альтернативної мистецької столиці?
«Утім ця провінція не завжди була аж такою провінційною. Бували і у Франику часи, коли про нього навіть по всяких києвах казали «культурна столиця, йопрст»» (Юрій Андрухович «Як відкрити місто»).
Щось таки йому вдавалося, тому вампірові.
Й не все ще втрачене. Еґреґор-недобиток ще ворушиться у сакральному осерді міста, ще тягнеться прозорими мацаками до виробників структур, здатних придумати минуле й дати вампірові нове гіпертекстуальне життя. Він ще спроможний почути фестивальні сурми і пробудитися для вдячності.
Або ж для помсти.
Володимир Єшкілєв
