Нині в Україні постала нагальна потреба становлення та кристалізації політичної нації. Потреба, яку війна вивела на рівень історичної вимоги. Проте на шляху цього процесу лежить колода архаїки. Яка й досі мислить родоплемінними категоріями та марить «шляхами аріїв». Й не лише лежить, а й транслює свої послання Urbis et orbis.
Нещодавно мав привід в цьому пересвідчитись. На одному з «круглих столів» довелось дискутувати з таким собі паном С. Й не просто паном, а кандидатом наук та автором «культурологічних» досліджень. Я на тому «столі», серед іншого, говорив про національний капітал, як фінансову основу національної культури. Цитував Ірину Подоляк: «Олігархи давно зрозуміли, що треба створювати культурні центри, щоби пристойно виглядати, а держава цього не розуміє». Як приклад навів діяльність Пінчука у сфері промоції сучасного українського мистецтва.
Очікував, що представник «вусатої культури», як годиться, розгорне критику сучасного мистецтва, яке таким як він незрозуміле (що й не дивно). А почув зовсім інше, цілком несподіване. Культуролог раптом засумнівався у тому, що Пінчук є доречним прикладом в оперуванні поняттям «національного капіталу». Причому ті свої сумніви висловлював наступально.
Врешті-решт, у перебігу дискусії виявилось, що кандидат наук, який захистив дисертацію не в княжі часи й не за козацької доби, а за президенства Кучми, вважає національним українським капіталом лише ті активи та інвестиції, котрі належать представникам етнічної української спільноти. Себто, продукує думку, яка вважалась архаїчною вже за часів Тюрго і яку б взяли під сумнів провідні економісти не лише вісімнадцятого, але й сімнадцятого століття.
Приплили.
Якщо людина з науковим ступенем, яка незабаром гордо напише на своїй візитівці «доктор філософії» і яка, серед іншого, претендує на чільне місце в органах самоврядування, має такі дрімучі уявлення про категорію «національного», то чого хтіти від широких мас?
Родоплемінна архаїка є доброю основою для етнографічного туризму і фестивального руху, але зростанню капіталізації українських підприємств та спільнот явно не сприяє. Бо ж квітне вона не в рекреаційних зонах, де пейзани демонструють іноземцям давній триб життя, а в головах людей, що претендують на позиції речників громади. Людям властиво дослухатись до тих, кого визнано науковцями і фахівцями. І який висновок вони зроблять? Що розташовані в Україні підприємства, скажімо, Фірташа і Косюка – національні, а Пінчука з Майбергом – ні? Називаю дані прізвища лише до прикладу. Можна було б назвати інші.
Наступний логічний крок у такому «діферансі» - оголошення певних капіталів та активів першим сортом, а решти – другим. Далеко підемо. Особливо у плані довіри міжнародних фінансових інституцій та інвесторів. Хоча, про що я кажу… Які там міжнародні інституції, коли на городі бурячки вродили.
Якщо речники громади у своєму позиціонуванні використовують тотемно-племінні означники «свій-чужий», «ми – найкращі в світі» чи «свій до свого по своє», то невдовзі симпатики цих партій годуватимуть окупаційну армію. Й не десь там, а у рідному селі.
Але може їм того й треба? Може вони вже скучили за тією безальтернативною чорно-білою визначеністю, яку приносить із собою окупація? Як висловився герой класичного роману, «ніде так добре не мріється про велич нації, як у підпіллі».
Зауважимо, що у сучасних війнах етнічні спільноти завжди програють політичним й, навіть, релігійним. Архаїчний Халіфат, що виник на Близькому Сході, успішно бореться з етнічними рушеннями курдів та алавітів. Що вже й казати про шанси етнічної спільноти у війні проти імперської структури (згадаймо Чечню). Лише консолідовані політичні нації, що спираються на урбаністичний культурний контент, здатні на успіх у сучасній багаторівневій конвенційній війні.
І, взагалі, сучасний світ має певні протоколи та принципи політичної комунікації. Теревені про «шляхи аріїв» сьогодні цікаві хіба що екзотичним радикалам на штиб Дугіна.
Є ще одне, майже невичерпне, джерело для спекуляцій. Це – невизначеність національного курсу української спільноти, відсутність філософської та історіософської основи у прогнозах майбутнього держави і народу. Становлення політичної нації вимагає нарешті визначитись з тими питаннями, котрими й має початись український модерн:
А) Де знаходяться принципові кордони «українського національного» й чи співпадають вони нині з тими, які окреслив століття тому в своїх історіософських творах Грушевський?
Б) Як і в якій модальності окреслити українську ідентичність в реаліях ХХІ століття, зокрема і в мовному аспекті?
В) На яких «опорних маркерах» (двох-трьох, не більше) встановити порозуміння (консенсус) регіональних культурницьких еліт Великої України для солідарної розбудови сучасного урбаністичного формату (середовища) української культури – від Заходу до Сходу?
Отакі питаннячка. В інтелектуальних клубах вони обговорюються не перший рік, проте спроби організувати ширшу дискусію (зокрема, й ініціативи Сергія Дацюка) наштовхуються на комунікативну глухоту суспільства. Яка, не в останню чергу, є наслідком «академічного сектантства» українських гуманітаріїв та консервації (а хтось каже: капсуляції) дуже архаїчних, на межі «освіченого варварства», світоглядних позицій. Прикро, що така консервація відбувається не лише в маргінальних колах, але й в академічному середовищі.
Для подолання цього явища є лише один шлях – широка та публічна дискусія, яка б зібрала за одним столом не вузьку «тусовку» однодумців, а людей з різними світоглядними позиціями, навіть і радикальними. Наріжний принцип такої дискусії: обговорювати можна все, без обмежень і табуйованих тем. Лише тоді є надія на розкриття «зон замовчування», де ховається потенціал затаєної конфліктності, де очікує «на кращі часи» заздрість та агресія лузерів і провокаторів.
Без відкритої дискусії з означеної тематики не відбулась жодна модерна нація. Й нам цього не уникнути.
Володимир Єшкілєв,
для Фіртки
