У минулу п’ятницю міліціонеру спеціального підрозділу міліції УМВС України в Івано-Франківській області старшому сержанту міліції Віктору Яков’яку виповнилося б двадцять шість років. Він був наймолодшим із семи прикарпатських міліціонерів, які загинули під час проведення антитерористичної операції на Донеччині.
Уродженець села Голосків Коломийського району Віктор Яков’як здобув мирну професію столяра, закінчивши Івано-Франківський професійний будівельний ліцей. У 2007-2008 роках служив у Збройних силах України. Через рік після демобілізації став міліціонером спецпідрозділу «Беркут». З початку проведення антитерористичної операції разом із своїми бойовими побратимами виїхав у своє останнє, як виявилося, службове відрядження. Віктор захищав стратегічно важливий пункт нашої армії на горі Карачун, в Слов’янську. Загинув 29 травня, коли терористи збили український вертоліт, в якому військові та міліціонери мали відбути на ротацію.
Журналісти зібрали спогади про Віктора Яков’яка. Їх не можна читати без щему в серці. «Знаєте, мені досі не віриться, що це сталося, іноді я дістаю мобільний, починаю набирати номер Віті, а потім згадую, що його вже немає, – розповідає друг дитинства Михайло Боднар. – Ми з ним дружили зі школи, вчилися в паралельних класах. Це був добрий чоловік і надійний друг. Коли він потрапив у зону АТО, ми часто телефонували один одному, він розповідав, як йому служиться.
Вони стояли на горі Карачун, де телевежа, їх часто обстрілювали терористи. Казав, що дуже довго у наших хлопців були проблеми з водою – виділяли не більш двох літрів на день на людину. Потім начебто налагодилося. Але всі ці негаразди Вітя сприймав спокійно – два літра води, значить, два літра. Казав, що це не важливо – головне відстояти Батьківщину, не пустити терористів в інші області, щоб не гинули мирні люди. Мріяв повернутися і зробити пропозицію своїй дівчині Ользі – вони давно зустрічаються».
У рідному селі Голосків у Віктора залишилася велика родина: батьки-пенсіонери, дві сестри і два брати.
– На Великдень ми зібралися всією родиною, і тоді Вітя сказав, що їде на війну захищати країну, – розповідає молодша сестра загиблого Марина, насилу стримуючи сльози. – Мама заплакала, просила цього не робити. Ми всі як могли його відмовляли, а він відповів: «Хто, якщо не ми? Ми повинні захищати Україну, інакше терористи з «зеленими чоловічками» прийдуть на нашу землю, прийдуть у наше село».
На війну поїхав разом із бойовим другом Петром Остап’юком (загинув разом із Віктором). Вони були, як брати. Мені брат ніколи не скаржився, не говорив, що там, на Сході, відбувалося насправді. Не хотів, щоб ми знали, не хотів, щоб хвилювалися. Тільки одного разу, за кілька днів до смерті, попросив: «Сестричко, помолись за мене, і маму попроси - нехай теж помолиться!» Тоді я зрозуміла, наскільки там страшно...»
Товариші по службі розповідають, що в часи Майдану Віктор був відряджений до Києва, але в протестувальників не стріляв і в розгоні студентів не брав участі.
– Йому батько сказав, мовляв, якщо піднімеш руку на українців – не пробачу, роби що хочеш, хоч рапорт пиши, але беззбройних людей не бий, - говорить товариш по службі Олександр. – Він дав батькові слово і дотримав його, а коли прийшла війна в країну – одним з перших пішов на фронт.
«Я його люблю і буду любити, – говорить Ольга, дівчина загиблого міліціонера. – Це була небайдужа і дуже чесна людина. Пригадую випадок, коли ми гуляли разом, а через дорогу йшла жінка, і вона загубила неї сто гривень. Він сказав мені, мовляв, почекай, а сам перебіг дорогу, підняв купюру і повернув. Він не міг залишатися осторонь, якщо кривдили слабких. З ним я себе почувала дуже спокійно, він був турботливий і ніжний. Часто багато грошей витрачав на подарунки, я говорила, що не треба, а він все одно збирав і щось дарував. Останній такий подарунок – срібний браслетик і сережки...»
Оля розповідає, що вночі, напередодні трагедії, їй приснився страшний сон: викопана могила, в яку ось-ось повинен лягти хтось із близьких. «Я подзвонила вранці, хотіла просто почути його голос, про сон не розповідала, щоб не накручувати Вітю, – зітхає дівчина. – Але ми навіть толком поговорити не змогли: він пообіцяв передзвонити, як тільки з'явиться хвилиночка».
Увечері Оля дивилася новини. Коли побачила сюжет про збитий вертоліт, відразу все зрозуміла. «Я його люблю і буду любити, – говорить вона. – Це мій Герой. А Герої не вмирають…».
