У 1945 році сорокарічний Жан-Поль Сартр виголосив у паризькій «Залі Сантро» своє есе «Екзистенціалізм та гуманізм». Цей програмний текст став однією з наріжних європейських «декларацій неповернення» до минулого світу.
Тоді Сартр з безпрецедентною чіткістю й переконливістю наголосив на тих принципових речах, які потім, десятиліття за десятиліттям, захищали Європу від настання епохи пост-правди, від Аліс Вайдель, від Келіна Джорджеску, від популістів, путіністів, трампістів та інших «-істів». Від розмивання гуманістичних принципів релятивістськими підходами до реальності. Від мащення чорного і білого у відтінки сірого і гівняного.
Осмислюючи досвід боротьби з нацизмом та Другої світової, Сартр прийшов висновку, що гуманістичних цінностей, як незмінних пріоритетів, «за замовчуванням» вмонтованих у демократичне суспільство, насправді нема.
Що жодна релігійна, національна або родова традиція, жодна «народна духовність», жодна універсальна концепція не відтворюють й не фабрикують гуманістичні цінності автоматично. Що ані висока освіченість, ані шляхетна спадковість, ані залучення до незлобивих віровчень не породжують усвідомленого гуманізму «просто так».
В кожному новому поколінні (і в кожній новій суспільно-політичній формації) гуманістичні цінності вимагають свого свіжого «привнесення у світ». Вимагають когось, хто знов й знов братиме на себе невдячний клопіт примислювати для себе самого та своїх ближніх імперативні категорії «людяності». Вимагають оборонців, а не лише симпатиків і свідків.
У цьому, вважав Сартр, найуразливіше місце гуманізму. Та, одночасно, достатня (але не повна) передумова його історичної невразливості.
Згідно Сартру, не є можливим поставити цінності гуманізму під сумнів шляхом дискредитації певної людини (носія гуманістичних цінностей), або ж певної партії, ідеї або правової системи. Нові покоління адептів гуманістичного світогляду привнесуть його в світ. Себто, відтворять в нових форматах під новими гаслами, знаками та іменами.
Сартрівська настанова на «вічне повернення» гуманізму через персональну волю та персональний вибір приводить до думки, що єдиним виправданням людського існування є вчинок, що спирається на усвідомлення себе, як вільної та відповідальної особистості.
«Особистість, - зазначено у «Екзистенціалізмі та гуманізмі», - сама обирає свою життєву позицію, малює власне обличчя й за межею цього обличчя (цього вибору) насправді немає нічого». Кожна спроба «намалювати собі обличчя» є проектом, відповіддю на виклик, усвідомленим актом подолання певної перешкоди.
Людина ніби вимушена раз-у-раз «емігрувати» зі своєї самості в нову реальність, котру перед тим собі примислює та готує в ній для себе позицію. Людина – вічний кочівник крізь реальності. Сьогодні людина говорить собі: я шукаю. Завтра вона скаже: я захищаю те, що знайшла.
А післязавтра знайдене вже не буде домом, тому що безугавні потоки долі знов виселять людину з її улюбленої зручної мушлі. Виселять у мандрівну бездомність, у наскрізне сирітство «двоногої тварі».
Найбільш ефективно, вважав Сартр, такі «виселення з себе» здійснює смерть. Й ніхто з нас не відає, до якого готелю вона запроторює тих, кого спромоглася виселити.
Обумовлюючи відтворення гуманістичної настанови через вчинок Сартр запропонував героїчний «імператив сирітства». Будучи атеїстом, він розповів нам про те, що окрім нас самих у Всесвіті немає законодавця і батька, що люди у своїй самотності, в своєму наскрізному екзистенційному сирітстві повинні самі приймати рішення стосовно своєї долі.
Важко жити сиротам, але їх звільнено від ілюзій. Вони знають, що їм немає на кого опертися, окрім як на самих себе. Тому вони завзятіше обороняють ті смисли, котрі вважають своїм «домом». Ті маленькі острівці людської довіри та любові, де вони отримали (або ж вибороли) право на мешкання. Може це звучить парадоксально, але саме через браму світового сирітства гуманізму найлегше заходити до нашої реальності.
В правді Сартра мало естетики. Вона не така красива, як пафосні заклики. Вона не збуджує, як героїчні історії. Вона не апелює до «золотих сторінок» історичних міфів та родового передання, оформленого у «священну традицію».
Вона не зручна й не наснажує митців на творчість.
Але за її межами всіх нас чекає поразка і темрява.
