20 років самотності

 

 

 

Ми трагічно самотні в цьому світі. За два десятки років наша країна так і не спромоглася обрости впливовими друзями, які б підтверджували перспективність. Так і не сподобилася придбати достойних ворогів, які б підкреслювали нашу значущість. Україна нікого навколо так до пуття й не переконала в тому, що вона — справді надійний союзник, справді цікавий опонент і насправді небезпечний суперник. Зовні нашу державу, схоже, сприймають як якийсь геополітичний сурогат. Недорогу, несмачну і безпечну страву. Цілком стерпну, з погляду співвідношення ціни та якості. Однаковою мірою позбавлену і вітамінів, і канцерогенів.

 

Антинародні режими тут встановлюють не силою багнетів та підступністю інтриг, — вони із завидною постійністю постають із допомогою демократичних процедур.

 

Впертість, із якою ми повторюємо помилки, заслуговує кращого застосування. Легкість, із якою ми інколи відмовляємося від завойованого, – воістину незбагненна. Наші таланти чомусь затребувані переважно на чужині. Наш несмак претензійний — як туфлі зі страусової шкури.

 

Ми втомлюємо і дратуємо. Нам співчувають і поступаються. Нами цікавляться і нас зневажають. На нас махають рукою і розраховують. Нас жаліють і повчають. Нас не приймають і не відштовхують. Але ми не викликаємо любові, не пробуджуємо ненависть, не породжуємо захоплення й не вселяємо жаху. Високі пристрасті стосовно себе ми вигадуємо для підвищення самооцінки. У нашого народу багатий внутрішній світ, але світ зовнішній про це майже не здогадується. Кожен із нас давно втомився дивуватися тому, що його оточує. Але всі разом ми періодично прикро дивуємо оточення.

 

Ми не всі такі. Але «таких» серед нас вдосталь, аби про країну (яка не заслуговує такої сумної долі) загалом судили не дуже приємно.

 

Україна дозволяє собі вигадливу розкіш — заносити імовірних противників до списку стратегічних партнерів. Тим самим звільняючи їх від стомлюючої потреби постійно грати м’язами. І вони з помітним полегшенням грають на наших слабостях, суперечностях, страхах, сподіваннях. На жадібності одних, невпевненості інших, роз’єднаності третіх. Грають на нашому полі за своїми правилами. Підіграють і грають. Не боячись організованої контргри.

 

Використання техніки інтриг рятує наших недоброзичливців від необхідності застосовувати бронетехніку. Гроші переміщаються швидше за надзвукові винищувачі. Шантаж уціляє точніше за будь-яку високоточну зброю. Життєвий простір відвойовують у нас наскільки непомітно, наскільки й невблаганно.

 

Україна не стала реальним суб’єктом великої політики. І майже перестала бути її об’єктом. Нам усе рідше довіряють складні ролі. Буфер, труба, міст, опудало. Санітарний кордон, газовий вентиль, ручне гальмо. Потенційний ринок землі, дедалі більший ринок збуту наркотиків. Безмежний ринок споживання дешевих лахів із Китаю, списаної вакцини з Індії, а також списаних (але все одно дорогих) «зірок» із Росії.

 

Хто ми для тієї частини світу, якій відомо про наше існування? Біла пляма, чорна дірка, рожевий пояс, сіра зона, червона ганчірка?

 

Сильні світу цього легко й не остерігаючись дозволяють собі домовлятися про нашу долю за нас і без нас. Недавно отримана офіційна позаблоковість на цей процес жодним чином не впливає. Узаконена геополітична самість — лише фіксація нашого стану. Ми — одинаки. І, можливо, тільки ми такі.

 

Сучасні праці з вивчення українського характеру ряхтять визначеннями на кшталт «неспішність», «помірність», «толерантність», «неамбіційність», «пасивність», «конформізм», «патерналізм». Ізоляціонізм і недовірливість знавці називають нашими національними особливостями, трактуючи їх як прояв базового інстинкту самозбереження. Як реакцію на багатовікові лиха, приниження, гоніння, чистки, голодомори і війни. Можливо, це стало диявольською помстою етносу, який наважився на найбільш масовий, організований і тривалий опір радянському режимові.

 

На світанку незалежності наша слабкість перетворилася на нашу силу. Союз жив грішно і помирав страшно. Про це слід пам’ятати політичним склеротикам, які нині охоче експлуатують радянську ностальгію. Про це варто знати тим, хто в часи радянської влади не жив і знайомий із нею виключно завдяки милим старорежимним кінострічкам. Я дивлюся на підлітка, вбраного у футболку з написом «СРСР», і дивуюся: звідки у хлопця радянський сум? Майже чверть століття тому в сержанта (що дослужував у нашому підрозділі після розформування його частини, виведеної з Афганістану) запитали, чи не жалує він, що потрапив «за річку». Хлопець відповів без звичних пафосу чи гіркоти: «А чого... На світ подивився...» Його слова адресую тим юнакам, які ненавидять цю країну виключно через брак грошей на поїздку до Туреччини. В «тій» країні квиток на війну був одним із небагатьох способів «побачити світ».

 

Із 1988-го автоматні черги розпорювали карту країни, що розкладалася. Алмати й Душанбе, Степанакерт і Дубос­сари, Баку і Тбілісі, Ош і Новий Узень, Єреван і Андижан, Віль­нюс і Рига спалахували на цій карті лиховісними кривавими точками.

 

Зрозуміти, що відбувається, було важко, прийняти — неможливо. Все ще несмілива перебудовна преса про ці події говорила мало й уривчасто, але прогалини стрімко заповнювалися моторошними чутками. Війна вламувалася в наш дім, хоча вона й хазяйнувала в сусідів. Трохи згодом ми дивитимемося на телекартинки підірваної Москви, перемеленого Грозного, закривавленого Беслана, покаліченого Цхінвалі трохи відсторонено. Як на глибоке горе, яке сталося, на щастя, десь далеко. Але тоді, два десятиліття тому, майже кожен міг чітко відчути важке дихання ненависті, яка розповзалася по нашій спільній комунальній квартирі. Не­без­пека була зримою, виразною. Мо­торошно було уявити рідну вулицю, «прикрашену» обвугленими кістяками згорілих тролейбусів. Смердю­чими багаттями, в яких догоряли останки людей, із котрими ти вчора ходив на дискотеку або сварився в черзі за ковбасою. Моторошно було уявити сусіда, що прийшов до тебе вранці з сокирою замість звичної вечірньої пляшки пива.

 

Безумовно, для багатьох такий страх не був виражений, у переважної більшості він мав підсвідомий характер. Але латентно цей страх напевно пережили всі, кому було за кого боятися і що втрачати. Нехай це тепер пам’ятають не всі, кому сьогодні хоча б за сорок. Нехай це зрозуміють не всі, кому нині двадцять.

 

Кожен із нас тоді інтуїтивно (але при цьому дуже чітко) усвідомлював, у якій країні він не хоче жити. В якій хоче, наважуся думати, не розумів майже ніхто. Просто самостійна державність 1991-го бачилася найпростішою і найбільш очевидною альтернативою близьким жахам. Шляхетною втечею з країни, в якій множаться вбивства і плодяться вбивці. Саме в цьому, можливо, полягає причина такої масової й повсюдної підтримки «державності», що так здивувала всіх двадцять років тому. У цьому, а зовсім не в ницому бажанні щодня їсти дешеву ковбасу й ні з ким нею не ділитися. І аж ніяк не в піднесеному патріотичному настрої, що несподівано оволодів масами.

 

Що, втім, анітрохи не применшує героїзму безстрашних одинаків, котрі довго, послідовно і вперто боролися з режимом за священне право націй на самовизначення. Або рвучкої відваги студентів, які викарбували свої імена на гранітних скрижалях Майдану холодної осені 90-го.

 

Але боюся, що усвідомлений потяг до повноцінної самостійності, до державної спроможності двадцять років тому ще не квартирував у душах переважної більшості моїх одноплемінників. Що не завадило 90,32% учасників всеукраїнського референдуму (або 28 804 071 людині, якщо перейти на абсолютні цифри) підтримати Акт проголошення незалежності. Але це сталося тоді, коли колос уже впав.

 

Ми лише почекали трохи. Генетичний жах перед новими жертвами й новими втратами надав нам рідкісної холоднокровності. Можливо, ми — народ, не народжений для штурму. Абсолютно точно, що ми — народ, завжди готовий до облоги. Українці не ховаються, вони приховуються. Українці не здаються, доки є куди відступати. Коли відступати нікуди, вони відступають у себе. Кажу це без жодної іронії, приймаючи се за вимушену чесноту, а не за невимушений гріх. На спомин про мільйони полеглих смертю хоробрих нація навчилася жити життям обережних.

 

Років п’ять тому один фотограф, який у 1990—1991 рр. багато працював «на вулиці», поділився цікавим спостереженням. За його словами, на обличчях мітингуючих киян тих часів було значно менше шаленого захвату, порівняно з москвичами, тбілісцями, вільнюсцями чи єреванцями. Наші були обережніші у своєму натхненні. Мій співрозмовник хитромудро назвав це вдумливою емоційністю, порівнявши побачений настрой зі щирою й водночас стриманою веселістю нареченого на весіллі або призовника на проводах. Можливо, то була радість звільнення від природного страху перед неминучим.

 

Попрікати українців тим, що в серпні 1991-го вони не влаштовували показових боїв за незалежність, не зводили декоративних барикад і не створювали потішних легіонів, мабуть, нерозумно. Так само як докоряти братам Кличкам за надмірну розважливість після чергової переконливої перемоги.

 

1991-го ми виграли свій бій, бо змогли його уникнути. Це в Білокам’яній Єльцин гарцював на танку, Ростропович дрімав у «Білому домі» з автоматом у руках, а неприкаяні БМП путчистів без пуття сновигали московськими проспектами. Це в них був путч. А в нас, якщо хтось забув, — були жнива. Саме про них у зверненні до населення говорив Кравчук, тоді як Янаєв закликав до наведення ладу, а Єльцин — до захисту демократії. У нас не було героїв. І не було жертв. Ні тоді, ні потім. Якщо в нас була нагода уникнути крові, ми такої нагоди не втрачали. Про що б не йшлося — про Крим, Тузлу чи Майдан (тьфу-тьфу, щоб не наврочити)...

 

У пронизливому фільмі «Вітер, що гойдає верес», який оповідає про трагічні події громадянської війни в Ірландії, є драматичний епізод. Головному героєві від імені керівництва ІРА наказано розстріляти підозрюваного у зраді підлітка, якого він знав ще з дитинства, з яким ділив дах і стіл. Перед виконанням страшного вироку кат мимоволі промовляє: «Сподіваюся, Ірландія, за яку ми боремося, варта цього...»

 

Можливо, ми не знаємо, чого для кожного з нас варта Україна, бо ми за неї не боролися? Невже мають рацію ті, хто каже, що лише пролита кров мала розбудити в нас поклик крові? Адже, усвідомлюючи, з якої країни ми втікаємо, ми так і не зрозуміли, в яку країну прагнемо. І в нас не виявилося нічого, здатного об’єднати. Розірвати нашу самотність у багатомільйонному натовпі...

 

Ми скептично ставимося до спроб Європи відстояти спільні цінності, наче забуваючи про те, що своїх цінностей ми ще не тільки не сформували, а й не сформулювали.

 

Що нас єднає? Конституція? Покалічена, осквернена, ніким не виконувана і всіма проклята?

 

Мова, яку дозволено ігнорувати, перекручувати, називати телячою й заперечувати сам факт її існування?

 

Герб, що ось уже п’ятнадцять років чекає законодавчого затвердження?

 

Історія, яка так і не написана, але вже всіх пересварила?

 

Церква? Яка саме?

 

Можливо, державний прапор? Що його заїжджий клоун може безкарно назвати «трусами Ющенка»?

 

У 1969 році публічна наруга сальвадорських футбольних уболівальників над державним прапором Гондурасу, по суті, спровокувала знамениту «футбольну війну», під час якої сторони використали авіацію, артилерію та бронетехніку і яку було припинено лише за посередництва ООН. Мирний договір дві держави уклали лише через десять років. Кажете, не ту країну назвали Гондурасом?

 

Уже не пригадаю, хто з академічних дослідників українського патріотизму розмірковував про атрофію загальнонаціонального й гіпертрофію особистого навіть у тих, хто щиро любить свою батьківщину. Про домінування хутора над країною. Про егоїстичний патріотизм. Дозволю собі ще раз нагадати читачеві вже пророчі слова Симона Петлюри, які неодноразово цитувалися: «Ми по черзі любимо Вітчизну, але ще ніколи не любили її разом, не горіли одним могутнім, спільним почуттям любові до неї. Кожен із нас часто для себе лише хоче придбати патент на патріотизм, але поки що ніхто з нас не має його окремо, а чи маємо ми його всі разом?»

 

Ми занадто довго ховалися в собі. Можливо, настав час із себе вийти? Хоча б для того, аби нарешті побачити й почути одне одного. І спільно відповістити на давнє запитання Леоніда Кучми — що будуватимемо?

 

У нашій історії вже була серйозна заявка на єднання. Об’яснима, але від того не менш незбагненна. Проте ми чомусь засоромилися свого пориву семирічної давності, такого незвичного для «конформістів» та «патерналістів». І чи тільки лукаві політики винні в нашому розчаруванні, чи тільки вони, роздрібні торговці нашими надіями й гуртові покупці наших голосів? Чи, можливо, наш содвічний страх втратити мале, але своє? Наше невір’я у знаходження великого й спільного?

 

Ми втратили занадто багато часу. І нам ще є що рятувати. І є кого. Самих себе — від самотності.

 

Сергій Рахманін,

Дзеркало тижня. Україна


Коментарі (3)

Да уж 2011.08.24, 13:27
ОЙойой. Згадую і 90-ті у києві, і 2004 у Києві.......Азалишились одні сумні спогади. Ті з якими був студентом у 90-х вже пузаті на мерседесах і зовсім не хочуть з "тобою" спілкуватись. Бо хто ти? Такий самий простий і дозволяєш собі по простому, "похлопськи", як я люблю казати своїм студентам... А ті що 2004 четвертому пільше переживали за свій бізнес.!!! Але мабуть у 2012 , якщо ще не встигли забрати в 2011, його тіж баньдюки і забереть. І більшість з них вийшла сьогодні в вишитих сорочках на франківський майдан. І в думці закралось... блін- і далі всі перешиванці тут..... Так і ще довго бандюки будуть тут дєлать дєла. Ще багато перешиванців, а куди вони ділись???????????? Та нікуди. І знову не має чіткою відповіді ... А що ждалі????? Хто зможе????? І найбільш основне З КИМ?????????????????????????
чуєш, Да уж 2011.08.24, 17:47
Та замахав ти нити безпросвітно! Цей свій комент запостив у п'яти темах! Люди святкують, а ти ниєш. Простатит дістав?! Не годен ніц зробити, то хоч не плач на людях, бо то ганебно для чоловіка!
Да уж 2011.08.24, 23:22
так тільки один дурник відізвався. Молодець отелло. Хай живуть регіони. Так нам і треба.....
13.03.2026
Павло Мінка

Лісова мафія та злочини проти природи: ексклюзивні дані від поліції та прокуратури — спеціально для Фіртки.  

2201
09.03.2026
Вікторія Матіїв

У розмові з Фірткою Надія Левченко розповіла про шлях до сцени, пам’ятні ролі, режисерський дебют та те, як війна змінила її творчість і ставлення до мистецтва.  

1112
04.03.2026
Вікторія Косович

Від оборони Києва до боїв на Донбасі, від поранень і втрат до психологічної реабілітації та роботи в Офісі Омбудсмана — ветеран Максим Кремінь в інтерв'ю розповів Фіртки про службу, труднощі повернення та те, що справді потрібно ветеранам після війни.

1418 1
01.03.2026
Вікторія Матіїв

«Він був неймовірно цілеспрямованим. За що б не брався — усе в нього виходило. Прекрасно малював, обожнював читати. Займався спортом», — згадує Наталія Погоріла свого чоловіка, полковника Повітряних сил Юрія Погорілого.  

2286
22.02.2026
Павло Мінка

Ексклюзивні дані поліції — спеціально для Фіртки.  

3761
18.02.2026
Діана Струк

В інтерв'ю журналістці Фіртки Тарас Прохасько розповів про дитинство, вибір біології замість радянської літературної школи, роль письменника під час війни та значення премій для творчого життя.

2722

Конфесійні зміни у Красноїльській церкві почалися з поминання російського патріарха та розповсюдження нових, друкованих Церковних календарів.

749

Згідно Книги Пророка Ієзеркіля (книги 38, 39) «Остання Битва Кінця» має відбутися між Ізраїлем та «Гогом з землі Магог (Півночі) та полчищами персів, ефіопів і лівійців при ньому».

2502

Багато людей використовують мобільні застосунки, щоб підтримувати релігійні практики, молитися, читати священні тексти або отримувати духовну підтримку щодня. Кожна із відомих церков чи відомих релігій створює мобільні застосунки для своїх вірян.

927

«12 лютого сего року відбуло ся інавгурацийне представленє нового нашого «Товариства «Українського народного театру ім. І. Тобилевича». Йшла вистава столітньої, та мимо сього все сьвіжої і молодої «Наталки Полтавки», - свідчить 42-е число газети «Діло» 1911-го року.

1379
10.03.2026

Сіль супроводжує людство тисячоліттями. Колись вона була «білим золотом», за яке воювали й платили цілими статками, а сьогодні часто стає об’єктом звинувачень у шкоді для здоров’я.  

2476
04.03.2026

Добра тарілка — це не дієта, а насолода: страви, які радують очі, душу і живлять тіло. Навіть простий перекус може стати маленьким ритуалом, що заряджає позитивом на кілька годин уперед.  

2545
27.02.2026

Люди часто звикли пов’язувати втому з недосипанням чи стресом, але не менш вагомим чинником є харчування. Те, що ми кладемо на тарілку, безпосередньо впливає на рівень енергії, концентрацію та працездатність.  

3133
10.03.2026

Священник наголошує: християнство завжди існувало як спільнота, а не індивідуальна релігія.

19918
05.03.2026

Зустріч відбудеться у першу суботу місяця, 7 березня, біля чудотворної ікони Богородиці. Мета заходу — духовно об’єднати вірян у молитві за Україну, за подолання особистих труднощів та довірити їх Непорочному Серцю Богородиці.

1452
03.03.2026

Перша заповідь Божого Закону нагадує: не можна ставити на місце Бога ні людей, ні речі, ні будь-які сили.    

21446
27.02.2026

Церква критично ставиться до ворожіння та будь-яких чарів. Усі вони — тяжкий гріх.

9254 1
10.03.2026

Письменник і журналіст Олег Криштопа став лауреатом Шевченківської премії. Також у номінації «Театральне мистецтво» нагороду отримала режисерка Оксана Дмітрієва.  

796
12.03.2026

Опитування проводилося з 2 по 6 березня. В ньому взяли участь 1200 осіб.  

706
09.03.2026

В Угорщині 12 квітня вибори до парламенту. Останні соціологічні дослідження свідчать, що партія антиукраїнського та антиєвропейського прем’єр-міністра Віктора Орбана «Фідес», яка багато років при владі, має реальні шанси вибори програти.

1451
02.03.2026

Колишній спеціальний посланець Трампа генерал Кіт Келлог розповів, чому Путін насправді в пастці і чому підхід Білого дому до російсько-української війни як до бізнес-угоди є стратегічною помилкою.  

1230
22.02.2026

«Поки Путін у відчаї зволікає, час на боці України. Росія зазнає непомірних втрат наближаючись до четвертої річниці війни», — так описує ситуацію в російсько-українській війні британська The Telegraph статтею колумніста Самуеля Рамані.

1603