Після того, як у 1950-х роках у Західній Україні втихли останні постріли українських повстанців, Прикарпаття потрапило у внутрішню зону широчезного оборонного редуту, яким Радянський Союз відгородився від «агресивного блоку» НАТО.
Тоді в лісах Івано-Франківської (до 1962 року – Станіславської) області почали споруджувати цілий комплекс таємничих об'єктів, вмонтований у потужну ракетно-ядерну систему СРСР. До нині збереглися лише примари тих, колись надсекретних військових частин…
Ще у 1980-х роках на військовому аеродромі в Івано-Франківську приземлялися літаки з московськими генералами, яких за лічені хвилини доправляли у секретний командний пункт, щоби починати військові навчання – і тоді вся ця система рушала з місця. Проходили перевірку на готовність пускові шахти стратегічних ракет СС-24, розташовані у Чорному лісі біля села Грабівка Калуського району. Ядерні боєголовки до міжконтинентальних балістичних ракет зберігалися біля містечка Делятин Надвірнянського району – у спеціально збудованому сховку всередині гори.
Ядерний щит у Чорному лісі був захистом для секретного командного пункту військ країн-учасниць Варшавського договору (радянської противаги НАТО), розміщеного в підземному лісовому бункері біля непримітного села Ценжів, що за 10-12 кілометрів від Івано-Франківська. В околицях Ценжова донедавна також існувала військова частина, на території якої зберігали компоненти палива для ядерних ракет (гептил і його окислювач – меланж). При потребі їх терміново доставляли спеціально прокладеною бетонкою до ракетних шахт у Грабівці.
Спеціальний зв'язок, за допомогою якого командувач згаданих військ міг оперативно контактувати з усіма лідерами країн соціалістичної співдружності, забезпечували "антенні поля" – секретний військовий об'єкт, розташований біля села Міжгір'я Богородчанського району. Щоправда, від цього об’єкту тепер не залишилося навіть сліду – його демонтували, вирізавши з бункерів увесь брухт. Після розпаду СРСР і відмови України від ядерної зброї вся ця велика колись військова потуга в один момент стала непотрібною.
У ніч проти 2 червня 1996 року Україна стала державою без ядерної зброї – останню ракету з її території вивезли до Росії. Мешканці Делятина добре пам'ятають, як тоді ночами гуркотіли ешелони з вантажних вагонів, щільно запнутих брезентом. У них залізничною гілкою, що вела вглиб гір, везли щось дуже секретне та небезпечне. Тепер відомо, що тоді з Делятинської "зони" забирали ядерні боєголовки. Подейкують, що після спорожнення підземного сховку ядерних боєприпасів на територію військової частини приїхав тодішній міністр оборони України Валерій Шмаров i жартома порадив передати "зону" для потреб народного господарства – вирощувати печериці. Потім секретний об'єкт кілька років перебував у стані невизначеності. Віднедавна для підземного сховку знайшли нове застосування, перетворивши велетенські тунелі в надрах гори на склади для звичайних боєприпасів.
…Споруджували Делятинську «зону» в умовах надсекретності. Аби навколо будови не було сторонніх очей, виселили всіх мешканців гірського присілку Луг. Тепер там здичавілі сади, старі фундаменти і відновлена церква, в якій ще недавно був військовий спортзал.
Мешканців Лугу виселяли на початку 1950-х років i вмовляннями, i погрозами. Комусь пропонували гроші за втрачене обійстя, декого залякували репресіями, а до хатин особливо непоступливих просто пiд’їздив бульдозер i валив стіни. Разом із селянськими хатами зникла й унікальна гуцульська церква Івана Богослова з інтер'єром, оздобленим знаменитим різьбяром Василем Турчиняком.
Коли в горах з’явилося військове містечко, унікальну церкву перенесли зі старого місця, вплівши в армійську інфраструктуру. Довший час приміщення храму було військовим складом, потім будівлю перетворили на спортивний зал. Віднедавна у стінах старої церкви знову правлять Службу Божу. Оскільки більшість населення містечка сповідує православ'я, то храм передали саме цій конфесії. А на тому місці, де стояла церква колись, тепер – обведений парканом старий цвинтар і новозбудована греко-католицька капличка.
Будівництво найсекретнішої частини військового об’єкту в делятинських горах – сховку для ядерної зброї – вели ті ж московські метробудівці, які споруджували базу для ядерних субмарин у кримській Балаклаві. Кажуть, до підземних робіт у Делятині залучали також ув'язнених, яких привозили сюди у щільно зашторених вантажівках. Протяжність підземного сховку становила кілька кілометрів.
Довший час цей секретний об'єкт маскували під авіаційний полк. Делятинці розповідають, що літаки з Коломиї й Івано-Франківська на низькій висоті пролітали над передгір'ями Карпат, а вже над Делятином різко набирали висоту. Робилося це буцімто для того, щоби радари потенційного противника фіксували, як радянські літаки вилітають просто із гір. Дотепер у військовому містечку стоїть на постаменті муляж літака як символ великого блефу.
У радянські часи об'єкт був підпорядкований безпосередньо Москві, тож i забезпечення товарами тут було цілком столичне. Екзотичними фруктами та делікатесами тут торгували тоді, коли в сусідньому Делятині їх ще й в очі не бачили. Діти військових, які закінчували середню школу у стратегічному містечку, вважалися випускниками Московської СШ №130.
…Територія ще одного колись надзвичайно секретного військового об'єкта – командного пункту військ країн-учасниць Варшавського договору – тепер виглядає так, ніби сюди влучила нейтронна бомба. Будівлі вціліли, майно не пошкоджене, але людей немає. Останній солдат покинув цей секретний об'єкт у 2004 році, коли за урядовим розпорядженням його передали до сфери управління Івано-Франківської обласної державної адміністрації.
Були спроби створити на понад 100 гектарах цього колишнього військового об'єкта центр профілактичної медицини для лікування серцево-судинних захворювань і міжнародний центр реабілітації військовиків Збройних Сил України і країн НАТО. У підземному бункері планували відкрити музей військової історії країн-учасниць Варшавського договору. Але тодішнє обласне керівництво так і не знайшло інвестора, який би вдихнув у спорожнілий об'єкт нове життя. Тож із нього користали лише офіційні та неофіційні видобувачі брухту, поки колишній секретний об’єкт не передали Департаменту з надзвичайних ситуацій. Тепер тут склади «надзвичайників», а непристосовані приміщення – опломбовані та знову, як сказав один із сторожів, «засекречені».
На конфіденційних картах Генштабу позначка про запасний командний пункт міністра оборони СРСР біля Ценжева з'явилася 18 вересня 1971 року. Саме був розпал "холодної війни". У той час кожен свідомий громадянин Радянського Союзу просто зобов'язаний був знати розмір свого протигаза, а шити перші марлеві пов'язки для занять із цивільної оборони навчали у початкових класах школи. Атомна війна здавалася неминучою i кожен до неї готувався по-своєму.
Поки школяриків учили швидко та правильно вдягати саморобні пов'язки i під завивання сирени підтюпцем бігти до шкільних підвалів, радянські генерали, сховавшись у надійному підземному бункері, проводили масштабні навчання. Свого часу останній командир цієї військової частини полковник Сергій Сліпченко розповідав, що за час його служби таких було два – "Щит миру 84" й "Осiнь 88". А за час існування об'єкту тут побували всі міністри оборони СРСР, починаючи від маршала Гречка. Бував тут i головнокомандувач об'єднаних збройних сил країн-учасниць Варшавського договору Віктор Куликов.
"Про початок навчань нас ніколи заздалегідь не повідомляли, – розповідав полковник Сліпченко. – Найчастіше просто інформували телефоном, що борт номер такий-то приземлився в Івано-Франківську. Це означало, що вже за півгодини ми мусили бути готовими до зустрічі міністра, представників Генштабу, а часом i військового керівництва зі східноєвропейських країн. Траплялося, що тут одночасно перебувало до півтори сотні генералів".
За короткий час треба було приготувати все необхідне для прийому гостей – від туалетного паперу до канцелярської кнопки. Усім цим генералам забезпечували комфорт найвищого ґатунку, їхні робочі місця завжди були готові до використання за призначенням. Щоправда, як розповідали офіцери-"старожили", жодних надмірностей високі армійські чини собі тут не дозволяли, бо приїжджали сюди виключно працювати. Після три- або чотиритижневих тривожних навчань у військовому містечку знову починалися звичайні будні.
До речі, обслуговувати цю секретну базу будь-кому не довіряли. Офiцерам, призначеним сюди на службу, КГБ влаштовувало співбесіди ще за рік до закінчення ними військового училища. Один із моїх співрозмовників, сивоголовий підполковник, що понад двадцять років тому закінчив Вольське училище тилу, розповідав, що чекісти не брали до уваги оцінки, з якими курсант виходив із навчального закладу. Головне – ділові та моральні якості. Вивчався й родовід претендента аж до діда-прадіда, аби бува не потрапив на секретний об'єкт хтось неблагонадійний. Солдатами у радянські часи сюди призивали найчастіше сибиряків – хлопців із міцним здоров'ям, бажано зі середньою технічною освітою.
Після останніх навчань 1988 року спокійне й розмірене життя військової частини вже майже не порушувалося. Щоправда, свого часу тут побував міністр оборони України В.Шмаров, але жодними навчаннями з цього командного пункту більше не керували. Військові ігри виявилися надто дорогим задоволенням для української армії.
…Найдовше з ядерних примар Прикарпаття проіснувала військова частина у Ценжеві, основним завданням якої було зберігання й охорона компонентів ядерного палива. Останнім часом це був лише окислювач – меланж. Його остаточно утилізували наприкінці червня 2010 року. Інший, цінніший компонент палива, гептил, віддали в Росію ще 2001 року. Територію, звільнену військовими, планували передати підприємцям для технопарку або оздоровчого центру, але наразі ділової активності ніхто не виявляє.
Найгірша ситуація – на території ліквідованої військової частини зв'язку біля села Міжгір'я на Богородчанщині. Ще 4 роки тому керівники комунально-експлуатаційної частини жалілися міліції на крадіїв – з бетонної огорожі об'єкту зрізали металеві двері, у бункері їх видерли з замками, всередині розкрадено все, що погано трималося, на місці залишилися лише важкі металеві каркаси. Зрештою, щоб об’єкт не розтягли мисливці за металом, демонтажем колишній секретних споруд дозволили зайнятися професіоналам…
Світлини автора й Андрія Риштуна
Богдан Скаврон, Збруч
